«В такому разі я кажу, що не лікую гомосексуалізму, я допомагаю людині впоратися з тими проблемами, які вона не змогла пройти, де вона “застрягла”. І коли йде пропрацювання сегментів її травматичного досвіду, то зникає і те, й інше. Тобто і гомосексуалізм, і шизофренія».
Про що насправді сигналізують гей-паради, які причини гомосексуалізму тощо — в ефірі програми «Радіо Марія» з психологом Людмилою Гридковець розмовляв Сергій Іваницький.
— Отож, ключова тема тижня — гей-парад, який пройшов у Києві 12 червня. Про що це свідчить, про яку відкриту рану суспільства сигналізує, і як до цього треба ставитися християнам та взагалі людям доброї волі? Дискутувати, чинити рух опору,чи взагалі ігнорувати подібні заходи?
— Насправді, такі марші ЛГБТ — це ознака деформації певних понять у суспільстві. Тому що є така особливість: гомосексуальні лобі використовують терміни, підмінюючи правдиве значення слів. Вони не заявляють, що це марш ЛГБТ, вони кажуть, що це марш РІВНОСТІ! Якщо ми подивимося статистику, в Україні, насправді, немає ознак жодного утиску чи нетолерантності до даних спільнот Вони нерідко кажуть: «Якщо гомосексуальна сім’я буде йти, то на неї часто здійснюються напади». А я відповідаю: «Перепрошую, але й на гетеросексуальні сім’ї дуже часто скоюються напади». Тобто ми говоримо тут про рівень злочинності, рівень агресії в суспільстві. Не можна підміняти та маніпулювати поняттями, використовуючи їх виключно в своїх планах та інтересах
Крім того, це говорить про те, що суспільство стає дуже ліберальним і дуже лояльним. І насправді, наше суспільство втрачає критичність мислення. Це все не випадково. Протягом тривалого часу впроваджуються певні інформаційні технології, які й призводять до деформації традиційних уявлень у суспільстві. Чому? Наприклад, якщо ми почитаємо документи 1986 р. «Ліги сексуальних меншин Америки», вони 1986 р. писали: «Ми зробимо все, щоби наші ряди зростали; ми будемо використовувати всі можливі та неможливі методи; ми досягнемо того, що гомосексуалізм визнають за норму; ми досягнемо того, що нам дозволять одружуватися; ми досягнемо того, що нам дозволять всиновлювати дітей; ми досягнемо того, що будемо займати провідні позиції на політичній арені».
— А чому, на Вашу думку, багато з того, що Ви озвучили, їм вдалося зробити?
— Тому що суспільство було не готове. Воно сприймало їх, як тих, хто насправді має проблеми, до яких треба ставитися терпимо. Не можна терпіти інфекцію! Якщо, наприклад, організм толерантний до інфекції, вона проникає в організм і руйнує його. І тут теж саме. Тобто ми повинні чітко розрізняти людей, які мають гомосексуалізм, як певний розлад поведінки, розлад особистості.
— Пані Людмило, я слухав різних психологів, біологів, мікробіологів, які читають лекції в університетах світу. І дуже велика їх частина не підтримує той погляд, що це хвороба. Вони кажуть, що є люди, які народжуються з природним потягом до своєї статі. Але ми, християни, знаємо, що це підміна понять людства і біблійних істин. Як ми можемо науковим шляхом опонувати таким твердженням?
— Насамперед, коли ми кажемо про біологічний компонент, — немає жодного дослідження, яке би виявило ген гомосексуальності. Знайшли ген, який відповідає за шизофренію, ген, який відповідає за алкоголізм. Але гену, який відповідає за гомосексуальність, попри те, що в ці дослідження вкладається найбільше коштів, не знайдено. Намагаються апелювати до інших факторів, а саме, до пластичності нейронів. Але це насправді свідчить, що нейрони пластичні і, якщо дитина переживає травматичні ситуації, то внаслідок цієї пластичності відбуваються зміни в організмі. І безперечно, ці речі можуть закладатися ще в утробі матері. Але це означає, що це норма, тому що в утробі матері можуть розвиватися різні патології. І коли, наприклад, людина народжується з обома статевими органами, ми не вважаємо, що це норма. Хоча це, справді, було фізіологічне порушення в процесі розвитку дитини.
Чому відбуваються такі речі? Тому що, в першу чергу, були застосовані політичні маніпуляції. І рішення про включення чи виключення гомосексуалізму з класифікації хвороб ухвалювалося не науковою спільнотою, а насамперед, у судових засіданнях. А якщо брати решту досліджень, то вони завжди приймаються виключно науковими спільнотами. Немає ані однозначної відповіді наукової спільноти, ані однозначної позиції з цього приводу. Тому використовується саме політичний аспект впливу.
— Пані Людмило, як Ви вважаєте, з тих досліджень, із тих матеріалів — більше людей народжується з такими вадами, чи все ж таки, так би мовити, «заражується», і в процесі життя стають хворими?
— Насправді, — це психосоціальний фактор, коли ми кажемо, що може бути певна схильність. Але у кожного з нас є схильність до цілої низки захворювань.
— А від чого це залежить?
— Сама схильність може мати біологічний фактор, коли, наприклад, у жінки проблема в організмі з надлишком жіночих гормонів, або інфекція ще в утробі матері, або дитина пережила, наприклад, захворювання грипом і воно дало ускладнення на нервову систему, або порушення ендокринної системи. Тобто це — захворювання на основі фізичних порушень. Їх насправді дуже малий відсоток, тому що все решта належить до психосоціального фактору.
— А що стосується виховання: чи можуть батьки, самі того не розуміючи, виховати людину, схильну до гомосексуалізму?
— Можуть. Якраз основна частина проблем і походить із батьківської родини.
— Які небезпечні ознаки такого виховання?
— В першу чергу, це формування нарцисизму, коли батьки — особливо якщо дитина обдарована — акцентують увагу: «Ти така неповторна, така дивовижна, тільки ти!» Тоді така дитина підростає, шукає такого ж розумного, такого ж гарного такого ж талановитого — і такої ж статі. Тобто дитина ніби ототожнюється з ним. Крім того, коли мати займає надто агресивну позицію, коли вона, що називається, «всім рулить». Вона керує чоловіком або взагалі його викидає з життя і психологічно придушує дитину, — в цьому випадку говоримо про хлопчиків. Жіночий гомосексуалізм формується трошки за іншим принципом, там більше, все ж таки, домінанта травми. Причому сексуальної травми, яка походить не тільки від дитини, що її пережила. Наприклад, якщо мама стала жертвою сексуального насильства і відторгає чоловіка. Навіть якщо вона вийшла заміж, вона його собі терпить а дитині, дівчинці, вона передає відторгнення «чоловіка як такого». І дитина, яка не мала того досвіду, несе в собі модель відторгнення чоловіка. Це складні процеси, складні моделі, але основна частина, звісно, пов’язана з батьками.
Друга частина пов’язана з соціальним середовищем. Якщо соціальне середовище починає продукувати, нав’язувати і культивувати деструктивний спосіб мислення, то він із часом починає сприйматися за норму.
— Якщо дозволите, ще одне запитання про батьків. Зараз в Україні дуже багато самотніх матерів. Приблизно кожна третя-четверта сім’я неповна. Зазвичай діти залишаються на вихованні у матері. В цьому сегменті, чи є особливий ризик для дітей вирости з такими нахилами?
— Так, безумовно, такі діти знаходяться більше в групі ризику. Тому що тут дуже важлива позиція мами. Якщо мама відкидає чоловічість, вважає її нижчою, ганебною тощо, — це безперечно накладає відбиток на дитину. Якщо ж жінка , навіть якщо вона розлучилася з чоловіком, формує у дитини уявлення про те, що тато добрий, тато гарний; так, ми з ним не порозумілися; або — тато захворів, як людина він прекрасний, але хвороба проявляється так, — тобто «ти бачиш не тата, ти бачиш алкоголізм», скажімо. Але тато насправді всередині чудовий, його душа чудова, він — образ Божий. І розділяється одне від другого. Тоді така дитина адекватно формується, і відповідно у неї є повага і до чоловічої статі, й до жіночої, і тоді немає перверсії.
— Щодо Вашої особистої практики спілкування з такими людьми. Якщо вони до Вас потрапили, очевидно, вони відчули в собі щось не те. На що вони найбільше жаліються? Що їм не дозволяє повернутися до нормального життя?
— Насправді, коли ми кажемо про наявність травматичного досвіду, особливо, коли людина віруюча віднаходить в собі гомосексуальний потяг, — вона, як правило, дуже тяжко це переживає. І це не результат її розбещеності, це — накопичення травматичного досвіду, який призвів до відторгнення протилежної статі та акцентації на своїй статі. Протягом років це закладалося, насамперед, у батьківській родині. У таких випадках необхідна психотерапія і поступове пропрацювання кожного етапу травматичного досвіду. Як показує практика, коли така дитина пропрацьовує свій травматичний досвід, гомосексуалізм відходить. Окрім того, не завжди до мене приходять люди, які прагнуть лікуватися від гомосексуальності. Буває так, що приходять люди з діагнозом «шизофренія», або з діагнозом «алкоголізм», або ще щось, і при цьому вважають, що їхній гомосексуалізм — це норма, вони прийшли з іншою проблемою.
— Тобто Ви хочете сказати, що якимось чином ці хвороби часто пов’язані?
— Так. Але ці люди не пов’язують, наприклад, свого алкоголізму з гомосексуалізмом, чи шизофренію з гомосексуалізмом.
— Тобто як психолог Ви можете сказати, що часто ці хвороби доповнюють одна одну?
— Так, але є така особливість. У цьому разі я кажу, що я не лікую гомосексуалізму, я допомагаю людині впоратися з тими проблемами, які вона не змогла пройти, де вона «застрягла». І коли йде пропрацювання цих травматичних сегментів її травматичного досвіду, то зникає і те, й інше. Тобто і гомосексуалізм, і шизофренія. Хоча лікарі зазвичай кажуть, що шизофренія не може так зникнути, тому йдеться просто про тривалу ремісію.
— З відеосюжетів та інтерв’ю з такими людьми я особисто зробив висновок: вони ходять на ці марші для того, щоби показатися людям і відчути себе в такій спільноті, тому що загально в суспільстві вони почуваються покинутими і перебувають в певному страху бути осудженими. А тут вони потрапляють у спільноту, де всі перебувають в таких самих умовах, всі з такими самими нахилами, і всі можуть про це заявити. Тобто це така певна спільнота, яка їх утеплює. Чи можете Ви сказати, що є в цих людях страх викрити цю хворобу, і саме цей страх тримає їх у супротиві — не говорити, що це хвороба, а добиватися поширення цієї хвороби на все суспільство, тому що так легше?
— Безперечно; знову ж таки, фактору проекції ніхто не відміняв. Якщо людина, яка має проблему, не зізнається собі в наявності проблеми, вона витісняє це усвідомлення. Відповідно, для того, щоби мати це відчуття підтвердження, що з нею все нормально, їй треба, щоби середовище навколо неї було таким, як вона. І тому триває деформація цілісного середовища. Але коли ми говоримо, що вони почувають себе самотніми, то насправді серед звичайних гетеросексуалів теж є дуже багато самотніх людей. Але це не пов’язується з сексуальністю.
— Можливо, вони не такі згуртовані, гетеросексуали?
— Це просто маніпуляція. Раз ти почуваєшся самотнім, значить, тебе відкидає суспільство. А суспільство тебе відкидає тому, що ти гомосексуал. Тобто підміна понять, підміна послідовностей в причино-наслідкових зв’язках.
— Був такий відомий французький актор, Жан Маре. Він, як ми знаємо, був гомосексуалістом, але його таким зробили. Один відомий сценарист взяв його під своє крило, Жан Маре став жити в нього в будинку, а сценарист віддячував йому за те, що він став його партнером — лобіював його для різних кінострічок і режисерів. Потім у своїх мемуарах, уже зрілим чоловіком, Жан Маре писав, що «на жаль, коли я був молодим і мені це запропонували, я не відмовився. Погодившись на таку аферу, я зламав своє життя. Я відчуваю, що у мене в серці уламки скла». Є така думка, що якщо чоловік один раз спробував, то він ще не гей. Але бачимо, що тут є якась рутина, що воно заражає. Отож, що би ви сказали людям, які заради цікавості спробували і тепер не можуть з цього сипучого піску піднятися; вони вже в цій спільноті, в цій компанії і просто відчувають певний ремінь, який на шиї сходиться. Що вони можуть зробити?
— Треба сказати, що, справді, до гомосексуалістів багато людей потрапляють саме таким чином. Коли людина купується на зиск, дитина ще недостатньо психологічно зріла, щоби дати відсіч. І дитину потім купують, вона звикає до якогось комфорту й не може від нього відмовитися. У підсумку переформатовує своє мислення, своє сприйняття в подальшому в цьому контексті, щоби забезпечити собі той комфорт, який вона мала. Ми повинні розуміти, що, навіть якщо таке трапилося, то, насамперед, людина повинна усвідомити, що до 21‑го року ще не сформована нервова система. І в першу чергу відповідає за розбещення той, хто розбещує. А він, як правило, активізує почуття провини у того, кого розбещує і перекладає на нього відповідальність за це розбещення.
За матеріалами: Радіо Марія
фінансово.
Щиро дякуємо!
