Ми роздумували про довіру як найпрекраснішу відповідь, яку людина може дати Богові у житті. Така постава народжується з досвіду безсилля і гріховності, яку відчуваємо, тому, просячи у Бога допомоги, ми стаємо свідками його спасенного втручання. Цю Любов ми споглядаємо, Її прагнемо для того, щоб увесь світ її спізнав, як це було у випадку святої сестри Фаустини. Досвід прощення наших гріхів і споглядання діл Божих в нашій історії, ми не можемо обмежити тільки до слів, тому що не той, хто говорить: «Господи, Господи!» – ввійде в Царство Небесне, лише той, хто чинить волю Отця мого, що на небі (Мт 7, 21). Отож, існує ще одна відповідь пов’язана з ближнім. Хто у своєму житті досвідчив Божого милосердя, той не може залишитися байдужим до інших. Бог хоче, щоб Його милосердя дійшло до інших через мене, щоб я сам став знаряддям милосердя для ближніх, щоб я чинив так, як милосердний Бог.
1. Будьте милосердні, як і Отець ваш милосердний
Нагірна проповідь у св. Луки передає слова Ісуса, що є переказом усього Євангелія: І як бажаєте, щоб вам чинили люди, чиніть їм і ви так само (Лк 6, 31). Будьте милосердні, як і Отець ваш милосердний (Лк 6, 36). Такі слова – запрошення до певної постави, що виникає з досвіду Божої любові у власному житті. Наша відповідь на любов Бога одна: Любитимеш Господа, Бога твого, всім серцем твоїм і всією силою твоєю (Втор 6, 4), а ближнього твого, як себе самого (Мк 12, 31). Любов Бога завжди йде через іншу людину, бо хто не любить брата свого, котрого, якого бачить, той не може люботи Бога, якого не бачить (І Йн 4, 20).
Найглибше прагнення кожного з нас – це любов, потреба буди коханим, прагнення, щоб інші прийняли нас такими, якими ми є. Не всі усвідомлюють те, що тільки Бог може заспокоїти прагнення нашого серця. Найкращий доказ цього бачимо у прощенні наших гріхів, коли ми віддалилися від Бога, а Він не відповів на наш переступ злістю, покаранням, але милосердям. Якщо Бог до нас милосердний, якщо нас полюбив, коли ми ще були грішниками (Рим 5, 8), то природними наслідками такого переживання є милосердя до ближніх. Будь милосердним, як Бог був милосердним до тебе.
Є й інший аспект цієї справи. Ми прагнемо також доброго ставлення до нас, прагнемо, щоб інші нас любили, поважали, не осуджували і приймали нас з усіма нашими недоліками. Ісус нам підказує: «І як бажаєте, щоб вам чинили люди, чиніть їм і ви так само» (Лк 6, 31). Однак існує деяка складність у прийнятті цього слова, воно стає неможливим для виконання, якщо у нас немає автентичного досвіду пробачення гріхів зі сторони Бога. Щоб такий досвід став нашим, спочатку ми повинні у повній правді стати перед Богом як Його боржники. Інакше будемо схожі на немилосердного слугу, який, сам отримавши пробачення боргів, не подарував своєму співслузі.
2. Господар змилосердився над своїм слугою
Ісус розказує прекрасну притчу про боржника, який був винен своєму господареві десять тисяч талантів (а це величезна сума грошей). Коли у слуги не було змоги віддати борг, господар вирішив кинути його до в’язниці доти, доки повністю не сплатить заборгованість. Але слуга дуже його просив, і господар змилосердився і вибачив йому борг. У того слуги також був боржник, який був вирнен йому сто динарів. І наказав він йому все повернути, а коли той не мав з чого, кинув його до в’язниці.
Ця коротка притча показує самого Бога, який своєму боржникові – людині – подарував чималий борг, несплачений через гріх. «Бо заплатою за гріх – смерть» (Рим 6, 23), – говорить св. Павло. Зобов’язання, що висіло над людиною, було дароване завдяки смерті Ісуса на хресті і Його воскресінню. Це Божий Син заплатив за нас своєю кров’ю і стер борговий запис прадавньої вини (Exultet). Логічним наслідком пробачення наших гріхів є постава прощення іншим – тим, хто згрішив проти нас. Упевнено можна сказати, що це на багато менші борги, ніж ті, які ми завинили перед Богом. Звичайна справедливість, звичайне почуття вдячності народжує поставу пробачення. Слуги, які спостерігали дії немилосердної людини, одразу відчули, що діється страшна підлість. Коли ми не пробачаємо, коли не даруємо нашим боржникам, стаємо схожими на немилосердного слугу. Це настільки велика проблема, що Ісус каже що, якщо ми не будемо пробачати нашим боржникам, то Він забере своє прощення: «Отак і мій Отець Небесний буде чинити вам, якщо кожен з вас не прощатиме братові своєму з серця свого» (Мт 7, 21).
Дуже важливо побачити залежність між пробаченням і милосердям, які маємо для інших, коли відкриваємо власну гріховність. Цю залежність досконало видно у поставі фарисея, який дякує Богу за те, що він не схожий на митаря. Молячись таким чином, він показує Богові, що йому належить Його опіка, Його дари, що його молитва має бути вислухана. Це означає, що він абсолютно переконаний у своїй невинності, що йому й на думку не приходить, навіть якщо він дійсно людина чесна, що це – дар Бога. Воно не від діл, щоб ніхто не міг хвалитись. Бо ми його створіння, створені у Христі Ісусі для добрих діл, які Бог уже наперед був приготував, щоб ми їх чинили (Еф 2, 9-10).
Ставлення фарисея дуже небезпечне, тому що кожне добро, яке походить від Бога, він присвоює для особистого збагачення і використання проти інших. Ісус говорить до фарисеїв, що вони сліпі, адже бояться світла, щоб на зовні вийшли їх погані вчинки (пор. Йн 3, 20). Хто перебуває у світлі, той не боїться нічого. Світло – це Бог, це хрест Ісуса Христа, на якому відбувся суд над нашими гріхами. Хто дозволяє огорнути себе цим світлом, той не повинен боятися осудження, тому що світло об’являє йому любов Бога, Його прощення. Якщо Бог мене любить, таким яким я є, то я не змушений підтримувати думку про мою безгрішність, я не змушений вдавати з себе когось іншого. Мені вже не потрібно себе захищати, і, передусім, не потрібно порівнювати себе з іншими, щоб на їхньому фоні добре виглядати. Бог мене любить, виправдовує і це є джерелом справжнього щастя і пробачення, яке можу давати іншим. Це єдина найважливіша умова розуміння інших людей – не осуджувати, а бути милосердним.
3. Скільки разів маю пробачити своєму брату?
Питання, яке поставив Петро Ісусові має практичний вимір і завжди актуальне, тому що ми живемо у суспільстві і, через людські слабкості, постійно приречені приймати поранення від інших. Самі ми також завдаємо іншим болю своїми вчинками або словами. Можемо сказати, що Петра здивувала відповідь Учителя, адже він вважав, що число сім – це вершина людських можливостей. Ісус же говорить: «…до сімдесяти раз по сім» (Мт 18, 22), тобто завжди. Таке прощення не можливо практикувати власними силами. Ісус знає, що прийде Святий Дух і випише у серцях учнів новий Закон. Це буде внутрішній закон, не лише зовнішня заповідь, а суть виборів і вчинків учнів. Власною природою, зраненою первородним гріхом, неможливо любити інших такими, якими вони є, неможливо пробачати. Потрібна нова природа, нове створіння, суттю якого є любов, і тому зовнішній наказ – це лише моралізм, тягар.
Дуже часто ми обурюємося, що бракує любові навіть серед віруючих людей. Коли дивимося на Ісуса, то помічаємо, що Він єдиний не обурюється, не осуджує нікого, навіть своїх учнів, серед яких постійно знаходиться. Погляд Ісуса сягає глибини людської душі, тільки Він знає таємниці нашого серця і знає, що без Нього ми нічого не зможемо. Він – терпеливий до людини і знає, що потрібен час, процес, щоб ми навчилися любити і пробачати. Цей процес – дорога до зрілості у вірі. Це не одноразовий акт нашого життя, коли все стає зрозумілим, і коли ми вже можемо пробачати. Такої постави ми вчимося через наші поразки і невдачі, через відкриття нашого невміння власними силами любити інших. Необхідно пережити багато випробувань, щоб зрозуміти, що ми – безплідні на любов, як це відкрив св. Ігнатій Лойола, коли підписував свої листи: «Убогий на любов Ініґо».
Для святих очевидним є той факт, що Податель такої любові, такої постави – Святий Дух. Покірний погляд на життя може і нас довести до відкриття, що сімдесят разів по сім перевершує наші людські можливості, але це може стати також поштовхом довіритися Богові, смиренно молитися, а Він нічого більше не прагне, як тільки того, щоб ми народилися з висоти. Сам Ісус Христос учить нас, як потрібно молитися і про що просити нашого Отця Небесного. Одне з прохань – заклик, аби Бог пробачив нам провини, як і ми пробачаємо нашим винуватцям. Якщо щоденно просимо про це до Бога і свідомі, про що просимо, якщо молимося про це з вірою, можемо бути впевненні, що Отець вислухає наші прохання, і вділить нам того найпрекраснішого дару, котрим є прощення і милосердя.
4. А хто мій ближній?
Законовчитель хотів випробувати Ісуса і запитав у Нього: «Яка заповідь найбільша?» Коли чує відповідь, що перша заповідь – любити Бога всім серцем, усією душею і всією силою, а ближнього свого, як себе самого (пор. Лк 10, 27), то ставить запитання: «А хто мій ближній?» (Лк 10, 29). Тоді Ісус розповідає притчу про милосердного самарянина. Ця притча складається з двох вимірів. Спочатку говориться про людину, яка прийшла на допомогу напівмертвому після нападу розбійників. Ця особа – ані священик, ані левіт, а самарянин. Євреї вважали самарян єретиками і зрадниками. Таким чином Ісус хоче показати, що ані сама релігійність, сповнена ритуалів, а позбавлена милосердя, ані навіть закон, позбавлений серця, яким є милосердя, не дають правильної відповіді на заклик Бога до любові. Тільки самарянин, зневажуваний побожними євреями, здатний допомагати. Знаходимо тут правду, про яку пізніше скаже св. Павло, що сини Авраама – це не ті, хто народилися за тілом як його діти; його сини – це ті, хто мають віру Авраама, тому що віра народжує вчинки вічного життя, а плодом віри є милосердя до інших.
Існує ще один вимір цього оповідання, на багато глибший, що представляє нашу ситуацію, людей, на яких напали розбійники. Ми належимо до таких людей, тому що нас дуже серйозно поранив сатана через первородний гріх, а також наші особисті гріхи. І нас рятує не закон, не релігія, якщо вони обмежується виконанням певних ритуалів. Бог через пророка Ісаю скаже, що Йому набридло витоптування площ, складання жертв. Те, чого Він очі-кує – це скрушене серце, милосердя, яке людина виявить до інших. Той, Хто похиляється над людиною – це Ісус Христос, Якого книжники і фарисеї вважали єретиком, Якого зневажала еліта суспільства Ізраїлю, і, врешті-решт, Якого відкинули і прибили до хреста. Це він – єдиний Спаситель, Який піклується про хворого, Він заплатив більше одного динара за наше оздоровлення – Він заплатив своєю кров’ю і віддає нас до заїзду, котрим є Церква, щоб там ми були повністю оздоровлені від наших ран, щоб там ми дозріли до святості. Таке розуміння цієї притчі допомагає нам побачити, що спочатку нам потрібне лікування, і що єдиним лікарем є Ісус Христос. Тільки тоді, коли перестаємо будувати своє життя на законах і фальшивій побожності, ми будемо здатні любити по-справжньому і по-справжньому виявляти милосердя до ближніх.
Людське милосердя – це плід зрілої віри і власного досвіду Божого милосердя. Без глибокої віри наші добрі вчинки будуть тільки фальшивою ширмою, яка прикриватиме справжній образ нашої душі, будуть спробою робити себе кращими і прикрашати власну не дуже гарну внутрішню дійсність. Фарисеї, які робили багато добрих учинків, почули гострі слова Ісуса про те, що вони, як гроби побілені, які зверху гарними здаються, а всередині повні кісток мертвих і нечесті (Мт 23, 27-28). Похилитися з любов’ю над потребуючим, любити ближнього – це ознака справжньої християнської зрілості. Проте таку поставу інші можуть оцінювати; краще остерігатися спокуси рахувати добро, яке ми вчинили, тому що легко можна цим себе зачарувати, легко можна присвоїти собі Божу славу.
5. Бо я голодував, і ви дали мені їсти
Святий Матей передає у своєму Євангелії зворушливий образ останнього суду, коли перед закінченням світу ми станемо перед Богом і звершиться суд над нашими поставами, вчинками і цілим нашим життям. Нас судитимуть передусім щодо любові. Ісус присутній в кожній людині, тому що кожен носить в собі образ самого Бога. Ми були створені на образ і подобу Бога, і відтак Ісус розпізнає в нас подобу Отця. Хто не помічає іншу людину, хто її зневажає, принижує, обминає, не допомагає, кривдить, байдуже ставиться до ближніх – так само байдужий до Ісуса. Тому під час останнього суду буде враховано такий критерій: наскільки ми були байдужі до самого Ісуса Христа, наскільки ми були засліплені власною особою, своїми справи, що не побачили Його, особливо тоді, коли Йому була потрібна наша любов. Ми проявляємо любов до Ісуса тоді, коли помічаємо ближнього і приходимо йому на допомогу. Тоді допомагаємо Ісусові.
Церква від початку усвідомлювала, яким великим даром для неї є люди вбогі, ті, що страждають, хворі, тому що завдяки ним ми можемо відкривати своє серце. «Бідних матимете з собою повсякчас» (Йн 12, 8) – сказав до учнів Спаситель. Їх нам дали для того, щоб ми не закрилися у своєму егоїзмі, щоб ми змогли в них побачити Христа. Апостоли вибрали сімох дияконів для того, щоб вони зосередилися на служінні бідним, удовам, сиротам, і щоб таким чином у Церкві практикувалася любов. Коли якась Церква потерпала від бідності, голоду, тоді св. Павло розпочинав збір засобів для цієї спільноти, він завжди піклувався про те, щоб Церква не забувала про цей вимір свідоцтва любові до ближнього.
Дійсно, першою місією Церкви була євангелізація, проголошення Доброї Новини про перемогу Ісуса над смертю, проголошення Божого Царства, яке надходить. Церква завжди була свідома того, що найбільша трагедія людства – не вбогість або хвороби, не будь-які матеріальні нестатки чи незручності життя, а гріх і його наслідки для людини. Через це першою дією Церкви було сповіщення всім народам правди про те, що смерть переможена і кожен має доступ до вічного життя, тому що в слові про воскресіння об’явилося Боже милосердя до всього людства. Проте першість євенгелізації не звільняла християн від практичного виміру любові, який стосується передусім хворих, голодних, спраглих, ув’язнених, чужинців, нагих, в яких кожен учень бачив Ісуса і приходив на допомогу. Так було протягом усієї історії Церкви. Поруч із великими зусиллями проголошення Доброї Новини у Церкві завжди народжувалися благодійні і суспільні харизми, навіть виникали церковні установи (напр. монастирі, згромадження, світські установи), які зосереджувалися на цьому вимірі апостольства. Так діється до сьогодні.
Однак це не нагода звільнити себе від відповідальності і служіння бідним. У щоденному житті є багато нагод виявити милосердя потребуючим. Проте варто пам’ятати, що присутність Ісуса спочатку виявляється в найменших, християнах, тому що вони брати Ісуса. Коли Савло переслідував християн, Ісус об’явив йому, що він Його самого переслідує. Ісус ототожнює себе з Церквою, з тими, хто є Його Містичним Тілом. Хто обертається проти християн, обертається проти Христа, хто їм не допомагає, той не допомагає Йому і хто робить будь-яке добро Його братам, той робить це добро Йому самому. «Усе що зробили одному з моїх братів найменших – ви мені зробили» (Мт 25, 40).
Варто задуматися над іще одним виміром милосердя, яке виявляємо Ісусові, присутньому в іншій людині. У Нагірній проповіді Ісус говорить: «Блаженні милосердні, бо вони зазнають милосердя» (Мт 5, 7). Життя показує істинність цих слів, тому що багато разів ми відходили від Бога і якщо прагнемо, щоб Він був для нас милосердним, щоб не пам’ятав наших гріхів, ми самі повинні бути милосердними до інших. Святий Петро говорить: «Любов силу гріхів покриває!» (І Пт 4, 8). Скуштувати цю істину ми можемо, виконуючи вчинки милосердя. Одним із них є милостиня, адже таким чином ми даємо Богові сигнал, ми ніби говоримо: «Так, як я відкриваю своє серце для ближнього, так Ти будь милосердним до мене. Як я уділяю йому дарів, так Ти обдаруй мене своїм Святим Духом». Тоді ми торкаємось великої таємниці милосердя, в якій не тільки його отримуємо, але самі стаємо милосердними, стаємо іконою Божого Сина, знаком для інших, що Бог – любов.
Закінчуючи наші роздуми про Боже милосердя, спробуймо усвідомити собі фундаментальну істину нашого життя: християнами ми стаємо не через знання богослов’я або заповідей. Учнями Наставника з Назерету ми стаємо через зустріч з Ним як воскреслим Господом, через дар Ісусового Духа, тому що, якщо цього ми Духа не маємо в собі, то не належимо Христові (Рим 8, 9). Знання правд віри, проблем з галузі моральності, пізнання навіть найбільших таємниць історії спасіння не робить нас новим створінням. Святий Павло говорить це ще більш переконливіше: ані така віра, яка гори переносить, ані дар мов, ані роздавання усього майна бідним ще не робить з нас учнів Ісуса. Схожими на Нього нас робить любов і милосердя. У цьому весь Закон і Пророки. Бог не хоче від нас жертви і офіри, але розкаяного серця, яке буде повне милосердя до інших.
Отож, просімо Бога за заступництвом св. Фаустини, якій Він об’явив суть милосердя, щоб невпинно вділяв нам свого Святого Духа, того Духа, якого мав Ісус Христос і в якому об’явив на милосердного Отця.
Уривок із книжки о. Генрика Дзядоша SJ «Боже Милосердя відкриваємо заново»
фінансово.
Щиро дякуємо!
