Проповіді

Папа — про «учениць сатани», церковні рухи і потрібність молоді

04 Серпня 2016, 14:23 3854
папа єпископи

Публікуємо повний запис розмови Папи Франциска з польськими єпископами. Вона відбулася 30 липня 2016 р., на закритій зустрічі у вавельській катедрі.


Папа Франциск:

Перш ніж ми розпочнемо діалог, разом із тими питаннями, що ви приготували, я б хотів зробити вчинок милосердя з вами всіма і запропонувати наступний. Я знаю, що цими днями, пов’язаними з СДМ, чимало з вас були зайняті й не могли поїхати на похорон дорогого архиєпископа Зімовського. Ховати померлих — це вчинок милосердя, і я б хотів, аби ми зараз усі разом помолилися за отця-архиєпископа Зигмунта Зімовського, щоб ця молитва була істинним проявом братньої любові, похованням брата, який помер.

Отче наш… Радуйся, Маріє… Слава Отцю… Вічне спочивання…

Тепер, своєю чергою, другий учинок милосердя, який я би хотів вам запропонувати. Я знаю, що ви переймаєтеся станом здоров’я нашого дорогого кардинала Францішека Махарського, він серйозно хворий… Хоч би наблизитися, бо гадаю, що не можна увійти туди, де він непритомний, але хоч би наблизитися до клініки, до лікарні, й торкнутися муру, немовби кажучи: «Брате, я з тобою». Відвідування хворих це ще один учинок милосердя. Я теж туди поїду. Дякую.

А тепер дехто з вас приготував запитання, і вони до мене потрапили. Я у вашому розпорядженні.

 

Архиєпископ Марек Єндрашевскі:

Святіший Отче, мені здається, що вірні Католицької Церкви і взагалі всі християни у Західній Європі щоразу більше стають меншиною в оточенні нинішньої ліберально-атеїстичної культури. У Польщі ми маємо справу з такою глибокою конфронтацією, з величезною боротьбою поміж вірою в Бога, з одного боку, та думкою і стилем життя, як ніби Бога не існує, з другого боку. На твою думку, Святіший Отче, якого роду душпастирську діяльність має провадити Католицька Церква у нашім краї, аби польський народ залишився вірний своїй понад тисячолітній християнській традиції? Дякую.

Папа Франциск:

Екселенціє, якої дієцезії ти єпископ?…

Арх. Єндрашевскі:

Лодзі, де розпочався шлях св. Фаустини, бо саме там вона почула голос Христа, щоб податися до Варшави і стати черницею, власне в Лодзі. Історія її життя розпочалася в моєму місті.

Папа Франциск:

Ти привілейований священик, архиєпископе!

Це правда, дехристиянізація, секуляризація сучасного світу — сильна. Ба навіть дуже сильна. Однак дехто каже: так, вона сильна, але видно прояви релігійності, так ніби чуття релігійності прокидається. Але це також може бути загрозою. На мою думку, в цьому настільки секуляризованому світі маємо ще й іншу небезпеку, гностичну духовність: оця секуляризація дає змогу розвивати дещо гностичне духовне життя. Згадаймо, що це була перша єресь Церкви: апостол Йоан атакував гностиків — причому з якою силою! — там, де духовність суб’єктивна, без Христа. На мою думку, найсерйозніша проблема цієї секуляризації — це дехристиянізація: усунення Христа, усунення Сина. Я молюся, відчуваю… і нічого більше. Це гностицизм. Існує ще й інша єресь, яка також нині в моді, але я відкладу її, бо Ваше питання йде не в цьому напрямку. Існує також пелагіанство, але залишмо його, аби порозмовляти про нього іншим разом.

Знаходити Бога без Христа: Бога — без Христа, люд — без Церкви. Чому [це неправильно]? Тому що Церква це Мати, та, яка дає тобі життя, а Христос — старший брат, Син Отця, який відносить тебе до Отця, який об’являє тобі ім’я Отця. Церква — сирота: нинішній гностицизм, оскільки він, власне, є дехристиянізацією, без Христа, веде нас до Церкви, або скажемо краще — до осиротілих християн, до осиротілого люду. А ми маємо зробити так, щоб наш люд це відчув.

Що я міг би порадити? Спадає мені на думку — але вважаю, що це практика Євангелія, де міститься вчення Господа, — близькість. Сьогодні ми, слуги Господа — єпископи, священики, черниця, переконані святі — повинні бути близько Божого люду. Без близькості маємо тільки слово без тіла. Подумаймо — я люблю про це думати, про дві опори Євангелія. Якими є ці дві опори Євангелія? Блаженства і 25‑й розділ Євангелія від Матея, «протокол», на підставі якого ми всі будемо суджені. Конкретність. Близькість. Доторк. Учинки милосердя, зарівно щодо тіла, як і щодо душі. «Але ж ти говориш це все, бо цього року модно балакати про милосердя?» Ні, це Євангеліє! Євангеліє, діла милосердя. Є такий єретик або невірний самарянин, який зворушується і робить те, що має робити, навіть вкладає гроші! Торкнутися. Є Ісус, який був завжди серед людей або з Отцем. Або сам на молитві з Отцем, або поміж людей, зі своїми учнями. Близькість, доторк. Таке життя Ісуса… Коли Він зворушився при брамах міста Наїна (пор. Лк 7, 11-17), то зворушився, підійшов і торкнувся мар, кажучи: «Не плач…» Близькість. А близькість — це доторк до тіла стражденного Христа. А Церква, слава Христа, це вочевидь мученики, але також багато чоловіків і багато жінок, які покинули все і провели своє життя у шпиталях, по школах із дітьми, хворими…

Пам’ятаю, в Центральній Африці одна черниця, їй було десь 83-84 роки, худенька, рвучка, з маленькою дівчинкою… прибула, щоб мене привітати. «Я не звідси, я по той бік річки, з Конго, але щоразу, раз на тиждень, прибуваю сюди за покупками, бо тут вони поживніші». Сказала мені, що їй там 83 чи 84 роки. «Я тут уже 23 роки: я акушерка, допомогла при народженні близько 2-3 тисяч дітей». «Сестро, ви прибули сюди сама?» — «Так, так, ми беремо каяк…» — у віці 83 років! Годину вона пливла каяком і діставалася місця. Та жінка — і багато таких, як вона, — покинули свій край: вона італійка, з Брешії, — покинули свій край, аби торкатися Тіла Христового. Якщо ми прямуємо до місійних країв, до Амазонії в Латинській Америці, до знаходимо на цвинтарях гроби численних монахів і монахинь, які померли замолоду, бо не мали антитіл до хворіб тієї землі й молодими повмирали. Учинки милосердя: торкнутися, відчути, потішити, «витрачати час». Колись мені дуже сподобалося, як один пан, підійшовши до святої сповіді й бувши у такій ситуації, що не міг отримати розрішення, йшов зі страхом, бо кілька разів його вже відсилали, — зустрів священика, який його вислухав, пояснив ситуацію і сказав: «Але молися, Бог тебе любить. Я тобі дав благословення, але ти повернешся, можеш мені це обіцяти?» Той священик «витрачав час», аби притягнути того чоловіка до таїнств.

Це називається близькість. А говорячи до єпископів про близькість, я певен, що мушу згадати про найважливішу близькість — щодо священиків. Єпископ повинен бути близьким для своїх священиків. Коли я був в Аргентині, чув від священиків… — багато разів, коли провадив реколекції, а я любив це робити, — і казав їм: порозмовляй про це з єпископом. Мені відповідали: «Не вийде, я дзвонив, але в секретаріаті мені казали, що це неможливо, він дуже зайнятий: поговорить із вами протягом трьох місяців». Але цей священик почувається сиротою, без батька, без близькості, й починає занепадати. Єпископ, який бачить у списку дзвінків, у вечірні години, коли повернеться, номер телефона священика, — або того ж вечора, або ж наступного дня повинен віддзвонитися до нього зразу ж. «Так, я зайнятий, але чи це терміново?» — «Ні, але домовмося»… Нехай священик відчуває, що має батька. Якщо ми відберемо у священиків батьківство, то  не зможемо їх просити, щоб були батьками. В такий спосіб віддаляється почуття батьківства Бога. Діло Сина — торкатися людської біди: духовної й тілесної. Близькість. Діло Отця: бути батьком, єпископом-батьком.

Своєю чергою, люди молоді — бо цими днями треба говорити про молодих. Молоді люди — «нудні»! Бо вони завжди говорять те ж саме, або «я про це думаю ось так», або «Церква повинна…», а це вимагає терпеливості з молодими. Хлопцем я знав деяких священиків: то був час, коли конфесіонал був популярніший, ніж зараз, годинами слухали сповідей, або ж приймали їх [молодь] у парафіяльному бюро, слухаючи все те ж саме… але з терпеливістю. Ще треба згадати про забирання молоді у село, в гори… Подумайте про Йоана Павла ІІ: що він робив зі студентами? Це правда, що навчав, але потім ішов із ними в гори! Близькість. Він вислуховував їх, перебував із молодими…

Хочу ще підкреслити останню річ, бо гадаю, що Господь цього від мене хоче: дідусі. Ви, які страждали від комунізму, атеїзму, знаєте про це: то дідусі, бабусі зберегли й переказували вам віру. Дідусі мають пам’ять народу, мають пам’ять віри, пам’ять Церкви. Не можна відкидати старших! У нинішній культурі відкинення, яка глибоко дехристиянізована, відкидається те, що непотрібне, що не працює. Ні! Дідусі — пам’ять народу, пам’ять віри. Треба єднати молодь із дідусями: це також близькість. Бути близько й творити близькість. Я би так відповів на це питання. Не маю рецептів, але ми мусимо вийти на ринг. Якщо чекаємо, коли подзвонять у двері або постукають… Ні. Ми мусимо йти і шукати, як пастир, який іде розшукувати погублених. Не знаю, я так це розумію. Просто так.

 

Арх. Славой Лєшек Ґлудзь, митрополит Ґданський:

Дорогий Отче Святий, ми особливо вдячні, що Папа Франциск поглибив багате вчення про милосердя, ініційоване святим Йоаном Павлом ІІ саме тут, у Кракові. Ми всі знаємо, що живемо у світі, який опанувала несправедливість: багаті багатіють, бідні стають убогими, існує тероризм, існує ліберальна етика й моральність без Бога… А моє питання звучить так: яким чином належить застосовувати вчення про милосердя, і щодо кого насамперед? Ви промували ліки під назвою «мізерікордин», які я забрав із собою; дякую за промоцію…

Папа Франциск:

…а тепер прийшов «мізерікордин плюс»: він сильніший!

Арх. Славой Лєшек Ґлудзь:

Так, і дякую за цей «плюс». У нас також є програма «плюс», промована урядом, для багатодітних сімей. Цей «плюс» стає модним. Насамперед — кому і як? Хто має бути в першу чергу предметом нашого навчання милосердя? Дякую.

Папа Франциск:

Дякую. Вчення про милосердя не є чимсь, що могло би бути моєю ідеєю. Це певний процес. Варто зазначити, що вже блаженний Павло VI мав кілька вказівок на тему милосердя. Далі Йоан Павло ІІ був гігантом милосердя, з енциклікою «Dives in misericordia», канонізацією сестри Фаустини, а потім з октавою Великодня: він і помер у вігілію цього дня. Це процес, який триває в Церкві довгі роки. Ми бачимо, що Господь хотів пробудити в Церкві цю поставу милосердя серед вірних. Він — Милосердний, який усе прощає. Велике враження справляє на мене середньовічний капітель, який знаходиться в базиліці св. Марії Магдалини у Везелі, у Франції, де розпочинається паломництво до Сантьяго-де-Компостела. На цьому капітелі з одного боку зображено Юду, повішеного з виряченими очима, висолопленим язиком, а з другого боку є Добрий Пастир, який бере його з собою. А якщо добре, уважно придивитися до обличчя Доброго Пастиря, то губи з одного боку сумні, а з другого усміхаються. Милосердя це таємниця. Зі мною робили інтерв’ю, яке пізніше перетворилося на книжку під назвою «Боже ім’я — милосердя». Це публіцистична назва, але думаю, ми можемо сказати, що Бог є милосердним Отцем. Принаймні, Ісус у Євангелії показує Його таким. Він карає, щоб навернути. Далі, притчі про милосердя і спосіб, у який Він запрагнув нас спасти… Коли настала повнота часів, Він зробив так, що Син народився від Жінки: з тілом, спасає нас через тіло; виходячи не від страху, а від тіла. У цьому процесі Церкви ми отримуємо багато благодатей.

папа єпископи2

А Ви, отче архиєпископе, бачите світ хворим на несправедливість, на брак милосердя й корупцію. Сьогодні, в літаку, розмовляючи про цього понад вісімдесятирічного священика, який загинув у Франції: я давно вже кажу, що світ перебуває у стані війни, що ми переживаємо «пошматовану» третю світову війну. Подумаймо про Нігерію… Це правда — ідеології; але яка ж то з нинішніх ідеології перебуває у центрі та є матір’ю корупції, воєн? Ідолопоклонство грошам. Чоловік і жінка уже не на вершині процесу творення, там уміщують божка-гроші, а все купується і продається за гроші. У центрі поставлено гроші. Людей експлуатують. А нинішня торгівля людьми? Завжди так було: жорстокість! Я розмовляв про це почуття з одним главою уряду, а він мені сказав: «Жорстокість була завжди. Проблема в тім, що нині ми бачимо його по телевізору, воно наблизилося до нашого життя». Завжди, однак, ота жорстокість. Убивати заради грошей. Визискувати людей, визискувати творіння.

Один недавно обраний глава африканського уряду, прийшовши на аудієнцію, сказав мені: «Першим рішенням уряду, яке я зробив, було поновне заліснення країни, яка була позбавлена лісів та знищена». Ми не піклуємося про сотворене, а це означає — більше вбогості, більше корупції. Але що можна думати, коли 80% — більш-менш, варто зазирнути у статистику, якщо це не 80, то може бути 82 або 78 — багатств перебуває в руках менш ніж 20% людей. «Отче, не говори так, ніби ти комуніст!» — Ні, це статистика! А хто за це платить? Платять люди, Люд Божий: експлуатовані дівчата, молоді люди без роботи. В Італії 40% людей молодших за 25 рокі не мають праці, в Іспанії — 50%, у Хорватії — 47%. Чому? Тому що існує грошова економіка, яка заохочує до корупції. Говорив мені один згіршений, прекрасний католик, який подався до знайомого підприємця: «Покажу тобі, як я заробляю 20 тисяч доларів, не виходячи з дому». І за допомогою комп’ютера, з Каліфорнії, купив там не знаю що і продав це у Китай: за 20 хвилин, за час, менший ніж 20 хвилин, він отримав 20 тисяч доларів. Усе змінне! А молоді люди не мають культури праці, бо не мають праці. Земля мертва, бо була немудро експлуатована. І так ми посуваємося. Світ зазнає глобального потепління — чому? Бо ми маємо заробити. Зиск! «Потрапили в ідолопоклонство грошам»: це сказав мені один посол, коли прийшов, аби вручити вірчі грамоти. Це ідолопоклонство

Милосердя Боже є свідченням, свідченням багатьох людей, багатьох чоловіків та жінок, людей світських, молоді, які вершать діла: в Італії, наприклад, кооперація. Так, є такі, хто надто спритний, але завжди робиться добро, відбуваються добрі речі. Далі, інституції, які займаються опікою над хворими: сильні організації. Треба йти цим шляхом, робити так, аби щораз більше зростала людська гідність. Але правда й те, що Ви сказали. Ми переживаємо релігійну неосвіченість, до тієї міри, аж у деяких санктуаріях по світу все переплутане: ми туди йдемо, щоб молитися, але ще є магазини, де можна купити девоціоналії, розарії, а в деяких продаються забобонні речі, бо спасіння шукається у надмірностях, у перекрученнях, релігійній неосвіченості, у цьому релятивізмі, в якому одне плутають з другим. І для цього потрібна катехиза, катехиза життя, катехиза, яка дає не тільки поняття, але супроводжує в паломництві. Супровід це одна з найважливіших позицій! Супровід зростання віри. Це прекрасний труд, і молоді люди цього очікують! Молоді люди чекають.. «Але якщо я почну говорити, то їм стане нудно». — Ну то треба їм дати завдання до виконання. Сказати їм, щоби поїхали на час канікул на 15 днів, аби допомогли будувати скромні доми для вбогих, або зробити щось ще. Нехай почнуть відчувати, що вони придатні. І дозвольмо, щоби тут упало Боже зерно. Поволі. Але цього неможливо зробити тільки словами! Сучасній релігійній безграмотності ми повинні противитися з допомогою трьох мов: мови розуму, мови серця і мови рук. Усі три — в гармонійній єдності.

Не знаю… Я говорю забагато! Це ідеї, якими я з вами ділюся. З вашою розсудливістю ви будете знати, що з ними робити. Але Церква завжди мусить виходити [до людей]. Колись я наважився сказати, що, зрештою, є ж цей вірш з Одкровення: «Ось стою при дверях і стукаю» (3, 20). Він стукає у двері, але я замислююся, скільки разів Господь стукає у двері зовні, щоб ми Йому відчинили, аби Він міг увійти разом із нами, щоби нести Євангеліє назовні. Не замкнені, а скеровані назовні! Треба виходити! Дякую.

 

Єп. Лєшек Лєшкевіч (єпископ-помічник Тарновської дієцезії):

Святіший Отче, наша душпастирська активність будується головно на традиційній моделі парафіяльної спільноти, на фундаменті сакраментального життя. Це модель, яка тут надалі приносить плоди. Однак будьмо чесні, також і в нас умови та обставини щоденного життя швидко змінюються і вимагають від Церкви нових методів душпастирської діяльності. Душпастирі й вірні трохи нагадують тих учнів, які слухають, дуже стараються, але не завжди знають, як використовувати внутрішній та зовнішній місійний динамізм церковних спільнот. Святіший Отче, у «Evangelii gaudium» Ти говориш про учнів-місіонерів, які з ентузіазмом приносять Добру Новину сьогоднішньому світові. Що ти нам пропонуєш? До чого нас заохочуєш, аби ми могли будувати у нашому світі спільноту Церкви у спосіб плідний, результативний, із радістю, з місійним динамізмом?

Папа Франциск:

Дякую! Хотів би підкреслити одну річ: парафія постійно актуальна! Парафія повинна залишитися структурою, якої нам не можна викинути через вікно. Парафія є, власне, домом Божого люду, тим домом, у якому він мешкає. Проблему становить те, у який спосіб облаштувати парафію! Є парафії з секретарками, які здаються «ученицями сатани», страхають людей. Парафії з зачиненими дверима. Але існують також парафії з дверима розчахнутими, парафії, де коли хтось приходить, аби запитатися, — кажуть: «Будь ласка, прошу, сідайте, а в чому проблема?» А потім цю людину терпляче вислуховують… бо турбота про люд Божий — змучує! Один прекрасний університетський викладач, єзуїт, якого я знав у Буенос-Айрес, коли пішов на пенсію, попросив провінціала, щоб йому дали бути настоятелем у дільниці, аби він мав досвід душпастирства. Раз на тиждень він ішов на факультет — був членом тієї спільноти, — і одного дня мовив до мене: «Скажи своєму викладачеві еклезіології, що в його трактаті бракує двох тез». — «Яких?» — «По‑перше, Святий Люд Божий принципово замучує. І по‑друге: Святий Люд Божий онтологічно робить те, що йому здається найліпшим. А це замучує!» Сьогодні бути настоятелем — замучує: провадити парафію — це мучить, у цьому нинішньому світі з численними проблемами. А Господь нас покликав для того, щоб ми трохи помучилися, аби ми працювали, а не відпочивали. Парафія замучує, коли вона добре влаштована. Віднова парафії — одна з речей, які єпископи завжди повинні мати на оці: як там живе парафія? Що ти робиш? Як виглядає катехиза? Як ти її викладаєш? Чи ця парафія відкрита? Багато чого…

Я думаю про одну парафію в Буенос-Айресі, де наречені прийшли і кажуть: «Ми  хотіли тут повінчатися». — «Так, — сказала секретарка, — ось розцінки». Так не може бути, парафія не може бути такою. Як приймають людей? Як їх вислуховують? Чи завжди хтось є у конфесіоналі? У парафіях — не тільки тих, що по малих місцевостях, але й тих, що у центрі міста, на головних вулицях, якщо конфесіонал із запаленим світлом, то люди завжди приходять. Завжди! Парафія — гостинна. Ми, єпископи, повинні запитувати про це священиків: «Як функціонує твоя парафія? А ти з неї виходиш? Чи відвідуєш хворих, ув’язнених, старих? А що ти робиш із дітьми? Як ти заохочуєш їх до гри і як розвиваєш ораторій?» Це одна з великих парафіяльних інституцій, принаймні в Італії. Ораторій: там діти бавляться і отримують трохи слова, трохи катехизи. Повертаються додому змучені, щасливі і з добрим зерном.

Парафія — важлива! Дехто каже, що парафія деактуалізувалася, бо тепер час рухів. Це неправда! Церковні рухи допомагають, але вони не повинні бути альтернативою для парафії: вони повинні допомагати в парафії, розвивати парафію, так як Маріанська содаліція, подібно як Католицька дія та багато інших. Шукання новизни та змін парафіяльної структури? Те, що я скажу, видаватиметься єрессю, але я так це переживаю: думаю, є щось аналогічне до структури єпископства, воно інакше, але подібне.

Парафія недоторкана: вона повинна залишитися як місце креативності, точка відліку, місце материнства і всього такого. Там потрібно реалізувати всіляку здатність до креативності, а коли парафія так розвивається, то звершується те, про що я говорив щодо учнів-місіонерів: я називаю це «парафією, що виходить». Думаю, наприклад, про парафію — прекрасний приклад, який був пізніше наслідуваний століттями, —у країні, де не було звичаю хрестити дітей, бо не було грошей; але патрональний відпуст готували за 3‑4 місяці наперед, із відвідинами домівок, а там можна побачити, як багато дітей неохрещені. Готується ціла родина, і однією з подій патронального відпусту стає хрещення 30‑40 дітей, які в іншому разі залишились би неохрещеними. Треба вигадувати такі речі.

Люди не беруть шлюбів у церкві. Я думаю про одну зустріч священиків; один із них підвівся і сказав: «Чи ви думали, чому?» І навів багато приводів, щодо яких ми згідні: сучасна культура і так далі. Але є чимала група людей, які не вінчаються, бо сьогодні шлюб дорогий! Дорогий! Дороге насамперед весілля… Це суспільний факт. А той дуже вигадливий настоятель сказав: «Я чекаю на тих, хто хоче повінчатися». В Аргентині маємо два шлюби: спершу треба завжди йти до державної установи, аби укласти цивільний зв’язок, а потім, якщо хочеш, то можеш іти до храму своєї релігії, щоб укласти шлюб. Чимало людей не укладають Таїнства Подружжя, бо не мають грошей, аби влаштувати велике весілля… Але священики, які мають трохи винахідливості, кажуть: «Ні, ні! Я буду на тебе чекати». Цього дня в державній установі реєструють цивільні шлюби з 11.00 до 12.00, з 13.00 до 14.00: цього дня я відмовляюся від сієсти! Після цивільного шлюбу молодята приходять до храму, укладають таїнство і йдуть у мирі. Треба бути винахідливим, шукати, виходити, розшукувати людей, ставити себе в труднощі, які переживають люди. Ви маєте дисциплінований люд, і це благодать від Бога! Але зазвичай люди не дисципліновані. Я думаю про свою батьківщину: люди, якщо їх не шукати, якщо до них не наблизитися, — не прийдуть. То власне є учень-місіонер, парафія, яка виходить. Виходити й шукати, так як це вчинив Бог, який послав свого Сина, аби нас шукав.

Не знаю, чи ця відповідь не була спрощена, але іншої не маю. Я не видатний професор пасторальної теології; кажу те, що мені спадає на думку.

 

Єп. Кшиштоф Задарко (єпископ-помічник Кошалінсько-Колобжезької дієцезії):

Святіший Отче, одна з найбільш тривожних проблем, що нині стоять перед Європою, це питання біженців. Як ми можемо їм допомогти, коли їх так багато? І що ми можемо зробити, щоб подолати страх перед їхнім вторгненням чи агресією, який паралізує ціле суспільство?

Папа Франциск:

Дякую! Проблема біженців… Не в усі періоди прибувало так багато біженців, як зараз. Скажімо, іммігранти й біженці, можемо їх розглядати сукупно. Мій батько був іммігрантом. Я розповів президентові [Польщі], що на фабриці, де працював мій батько, після війни було чимало польських емігрантів. Я тоді був дитиною і з багатьма з них познайомився. Моя батьківщина — це край іммігрантів, усі… І не було жодних проблем; то були насправді інші часи. Чому сьогодні така велика імміграція? Не кажу про еміграцію з батьківщини до нових країв: вона викликана браком праці. Це зрозуміло, що люди подаються у пошуках праці за кордон. Це проблема дому, яку і ви маєте… Я кажу про тих, хто до нас прибуває, втікаючи від війни, голоду. Саме це становить проблему. Але чому проблема полягає в цьому? Бо в конкретній країні існує визиск, експлуатація землі, аби заробити більше грошей. Коли я розмовляв зі світовими економістами, що бачать цю проблему, то вони мені сказали: мусимо робити інвестиції у ті країни; якщо будуть інвестиції, то люди матимуть працю й не будуть змушені емігрувати. Але ще є й війна! Є племінні війни, певні ідеологічні війни, або штучні, підготовлені торговцями зброєю, які з цього живуть: дають зброю тобі, а ти противник якихось людей, а водночас дають її тим, хто проти тебе. І так вони живуть!

Насправді, корупція лежить біля джерел імміграції. Що робити? Вважаю, що кожна країна повинна побачити, яким чином [щось робити] і коли. Не всі країни однакові; не всі країни мають такі ж самі можливості. Однак вони мають можливість бути щедрими! Щедрими як християни. Ми не можемо вкладати туди інвестиції, але для тих, хто прибуває… Скільки і як? Неможливо дати універсальну відповідь, оскільки гостинність залежить від ситуації кожної країни, а також культури. Але вочевидь можна зробити великі речі. Наприклад, молитва: щотижневі адорації Пресвятих Дарів із молитвою за тих, хто стукає у двері Європи й не може увійти. Декому вдається, іншим — ні. А окрім того, входить хтось такий, і починає такий шлях, що веде до страху. В нас є країни, які спроможні довгі роки добре приймати іммігрантів! А в інших, на жаль, утворилися як ніби гетто. Існує ціла реформа, яку необхідно провести на глобальному рівні, стосовно цієї залученості, прийняття іммігрантів. Але це відносне питання: абсолютним є серце, відкрите на прийняття. Це — абсолютне! З молитвою, заступництвом зробити те, що можу. Відносним є спосіб, як саме я можу це зробити: не всі можуть зробити те ж саме і в такий само спосіб. Але проблема має глобальний характер! Визиск творіння і визиск людей. Ми переживаємо подію знищення людини як образу Божого.

І на цьому я б хотів завершити цей аспект, оскільки в ньому також криються ідеології. В Європі, в Америці, у Латинській Америці, в Африці, у деякий азійських країнах існує справжня ідеологічна колонізація. Однією з них – називаю прямо, «на ім’я та прізвище», — є ґендер! Сьогодні дітей у школах — саме дітей! — навчають, що кожен може вибрати собі стать. А навіщо цього вчать? Бо підручники нав’язують ті люди та інституції, які дають гроші. Це ідеологічна колонізація, яку підтримують дуже впливові країни. І це страшно. Коли я розмовляв із Папою Бенедиктом, який почувається добре й має ясну думку, він сказав мені: «Ваша Святосте, це епоха гріха щодо Бога-Творця». Це мудро! Бог створив чоловіка й жінку; Бог створив світ, у такий конкретний спосіб, а ми чинимо щось протилежне. Бог обдарував нас «первородним» станом, аби ми зробили його культурою, а ми з цією культурою робимо те, що зводить нас до «первісного» стану. Слова, сказані Бенедиктом XVI, мають схилити нас до задуми: «Це епоха гріха щодо Бога-Творця». Ця рефлексія нам допоможе.

Але ти, Кшиштофе, скажеш мені: «Що це має спільного з іммігрантами?» Це такий контекст. Стосовно іммігрантів же скажу, що проблема знаходиться там, у їхній батьківщині. Але як ми їх приймемо? Кожен має сам побачити, як він це зробить. Але всі ми можемо мати відкрите серце і замислитися над впровадженням години молитви у парафіях, однієї на тиждень, адорації та молитви за іммігрантів. Молитва гори переносить!

То були чотири питання. Не знаю… Вибачте, якщо я говорив забагато, але це проявляється італійська кров…

Дуже дякую за прийняття. Уповаймо, що ці дні наповнять нас радістю: радістю, великою радістю. Молімося також до Діви Марії, яка є Матір’ю і завжди тримає нас за руку.

Salve Regina…

І не забувайте про дідусів, які є пам’яттю народу.

За матеріалами: Gość Niedzielny  
Фото: Antonio Spadaro SJ

Інші статті за темами

ПЕРСОНА

Папа Франциск

МІСЦЕ

← Натисни «Подобається», аби читати CREDO в Facebook

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

ПІДТРИМАЙТЕ CREDO
Шановні читачі, CREDO — некомерційна структура, що живе на пожертви добродіїв. Ми з вдячністю приймемо Вашу допомогу. Ваші гроші йдуть на оплату сервера, роботу веб-майстра та гонорари фахівців. Переказ через ПриватБанк: Пожертвування можна переказати за такими банківськими реквізитами:

5168 7427 0591 5506

Благодійний внесок ПРИЗНАЧЕННЯ ПЛАТЕЖУ: Добровільна пожертва на здійснення діяльності часопису CREDO.

Інші способи підтримати CREDO: (Натиснути на цей напис)

Щиро дякуємо читачам за жертовність усім, хто нас підтримує!
Підпишіться на розсилку
Кожного дня ми надсилатимемо вам листи з найважливішими та найцікавішими новинами.

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: