Звісно, мова йтиме про Мати Терезу з Калькутти, яку проголосять святою 4 вересня 2016 року у Ватикані. Мабуть, через свою скромність, вона б не хотіла, щоб я зараз писала про неї, але я не можу не писати… Вона говорила: «Мені легше обмити прокаженого, аніж відповідати на запитання журналістів», але також: «Я підписала контракт з Ісусом, що за кожну фотографію, яку мені роблять, із чистилища звільниться одна душа». Вона прагнула говорити лише про «своїх» вбогих, «своїх» прокажених та «своїх» вмираючих… Так, власне «її», бо, окрім неї, вони часто були мало кому потрібними… Натомість, коли Мати Терезу просили розповісти про себе, вона казала: «Моя історія не має значення…»
І все-таки має значення…
«Найвідомішою албанкою є Мати Тереза, і це своєрідний парадокс нашої держави, яка, згідно з конституцією, є атеїстичною країною», – говорила пізніше її єдина племінниця Ейдж.
Аґнес Бояджиу, як звали Мати Терезу від народження, у 18-річному віці вирушила зі свого рідного міста Скоп’є до Ірландії, щоб вступити до монастиря Сестер Лоретанської Божої Матері. Адже це згромадження висилало місіонерок саме до Індії, про яку вона мріяла ще з 15-ти років. Відтоді, як почула від югославських місіонерів про неймовірно вбогих індійських людей та про те, що їх, місіонерів, там «небагато»… Покинувши родинний дім, Ґанджі, як Мати Терезу називали вдома, що в перекладі з албанської означає «пуп’янок квітки», більше ніколи не змогла зустрітися зі своєю мамою (тато помер, коли вона була ще дитиною) та сестрою… Бачилася лише з братом та його сім’єю, які жили в Італії.
Впр6одовж двадцяти років визрівало її «покликання в покликанні». Невдовзі після вступу до монастиря, вона таки приїхала до Індії. Проте спочатку навчала дівчат географії та катехизму. Подія, яка визначила її покликання, – це подорож потягом, коли Мати Тереза так близько побачила нужденних та прокажених, за яких захотіла віддати своє життя. Апостольська Столиця дозволила Матері Терезі покинути згромадження, щоб, залишаючись монахинею, дбати про вбогих на вулицях Калькутти. І врешті, коли їй було 38 років, «вона стала тим, ким була». На ринку купила собі біле сарі, яке носять найубогіші мешканки Індії, з найнижчої касти, а обрала одяг саме з блакитними смужками вздовж краю, – на честь Богородиці.
Коли Мати Тереза, як Син Чоловічий, не мала де голови прихилити, одна індійська родина Ґомес пожертвувала для неї помешкання. «Прийшла сама. Була одягнена в сарі. Вигляд західної монахині в такому одязі робив неабияке враження. Під пахвою несла чорну коробку, в якій були всі її пожитки, – розповідає голова родини Мішель Ґомес. – Я сказав Матері Терезі, що вона може користуватися меблями. Вона відповіла, що вони їй не потрібні. Задовольнялася складаним ліжком, коробку вночі використовувала замість подушки, а вдень замість столика і шафки». Вона мало їла і мало спала. «Не знаю, як їй вдавалося триматися на ногах і весь день працювати, з’ївши оту жменьку рису з овочами, – говорить пан Ґомес. – Коли моя дружина картала її за це, то Мати Тереза з усмішкою відповідала, що убогі їдять ще менше».
А чому Мати Тереза обрала саме такий спосіб власного життя та життя Згромадження Сестер Місіонерок Любові, яке згодом заснувала? «Щоб розуміти вбогих, ми мусимо знати, чим є убогість» – казала вона.
Мати Тереза піднімала з землі вмираючих, якими були переповнені вулиці Калькутти, щоб вони могли гідно померти… Опікувалася прокаженими, щоб показати їм, що вони мають гідність… Адже від них відверталися усі, навіть рідні, а колись вони ще й мусили носити дзвіночок біля стопи, щоб перехожі чули, що йде прокажений, та встигали втекти від небезпеки… Лише у перші кілька років після розпізнання свого «покликання в покликанні» Мати Тереза нарахувала 42 тисячі прокажених, якими опікувалася вона зі своїми сестрами. Кількість хворих дедалі більшала, а вести підрахунки було дедалі важче. Тож ця багатотисячна цифра хворих, яким місіонерки любові перев’язували рани, відома тільки Богові.
Вона рятувала життя новонароджених, яких разом із сестрами знаходили біля смітників, на вулиці, та дбали про те, щоб вони могли гідно жити… Італійські батьки двох усиновлених індійських дітей повторювали їм: «Тебе нам принесла Мати Тереза». І таких батьків та дітей було безліч. Лише за один 1990 рік сестри віддали на усиновлення до родин Індії 97 дітей, а до родин Європи — 208.
Вона також опікувалася хворими на СНІД. Та допомагала визволяти з в’язниці незаконно ув’язнених.
Найвідоміші притулки, які відкрила Мати Тереза в Калькутті: Нірмал Грідей (Дім вмираючих), Шішу Бгаван (Дім дітей), Шанті Наґар (Місто миру – село для прокажених).
Коли Мати Тереза йшла з монастиря сестер-лоретанок, на одну мить мала спокусу, щоб повернутися назад – до комфортного життя. Тоді мала у кишені лише 5 рупій. А пізніше через її руки проходили мільярди… призначені для «її» вбогих. Вона не приймала фінансової допомоги від Церкви чи від уряду, не отримувала зарплати, не просила коштів. Єдиною умовою для доброчинців було те, щоб ця пожертва не була з надлишку, бо «дар повинен «боліти»«. Як згадував про Матір Терезу архиєпископ Калькутти Генрі Д’Суза: «Казала: «Давай, поки це ранить». Справжня любов повинна ранити. Хрест ранив Христа».
«Якщо мати розплющені очі, то Калькутту можна знайти на всьому світі. Всюди є ті, кого ніхто не любить, про кого ніхто не піклується, про кого забули, кого відкинули. Це і є найбільша убогість», – написала Мати Тереза. Ще 1991 року Мати Тереза сказала у розмові з журналісткою: «У мене є 443 будинки у 95-ти країнах». Але ця цифра постійно зростала. Мати Тереза не ставила собі обмежень: «Якби убогі були на місяці, то ми повинні були б туди дістатись».
Спочатку Мати Тереза була одна. Тепер монастирі Сестер Місіонерок Любові є у різних країнах світу, і в кожному з них біля розп’яття завжди є слова, які сказав Ісус на хресті: «Спраглий я!»
Вона завжди і скрізь думала про вбогих. Одного разу, коли Мати Тереза подорожувала літаком, чоловік, який сидів поруч, вказав їй на чудове озеро, яке було видно з вікна. А вона відповіла: «От якби ми могли взяти це озеро і перенести його до мешканців Ефіопії, які потерпають від спраги!» Журналістка Франца Замбоніні, якій вдалося бути близько Матері Терези та написати книжку про неї, описує одну подорож монахині з Калькутти до Риму літаком: «Вмостившись у своє крісло економ-класу, вона провела години цієї, здавалося, безконечної подорожі з вервицею у руці та заплющеними очима. Нічого не з’їла: ані сніданку, ані обіду. Зате зібрала з підносів усі пакетики з цукром, сіллю, молоком у порошку, розчинною кавою, а також невеличкі ємності з джемом та медом. Усе це поклала до своєї торбини. Вона завжди так робить. Часом їй доводиться бувати у місцях, де діти воюють з мишами за шматок їжі, а кілька грамів цукру можуть продовжити бодай на день життя вмираючого старця».
Мати Терез за свою діяльність отримала за свою діяльність Нобелівську премію миру. Втім, коли одного разу жебрак, зустрівши її на вулиці, віддав їй усю милостиню, яку назбирав за день, Мати Тереза сказала: «У своєму серці я відчувала, що отримала від нього дар, цінніший, аніж Нобелівська премія».
А ще Мати Тереза багато усміхалася. І навіть одним із принципів згромадження, поруч із вбогістю та мовчанням, була «усмішка». Вона часто говорила сестрам: «Я не хочу, щоб ви чинили чуда по-грубіянському. Волію, щоб ви робили помилки, але ввічливо. Усміхайтеся, завжди усміхайтеся». А почуття гумору, яке було властиве Матері Терезі, допомагало їй усміхатися навіть тоді, коли мала слабке здоров’я, хворобу серця: «На думку доктора Білотти, у мене bad heart, погане серце, та всім вам відомо, що у мене добре серце, тож немає чого боятися», – жартувала Мати Тереза. А як їй зробили зауваження, що у її віці не можна піднімати важкого, коли та допомагала розвантажувати рис для «своїх» вбогих, вона відповіла із задоволеною усмішкою: «А ще у мене є кардіостимулятор».
Це правда, що Мати Терезу визнали святою швидше, ніж це зробить Церква. Її ще за життя називали «живою святою», також я натрапила на таку характеристику Матері Терези як «неканонізована свята». Натомість вона любила повторювати: «Святість – це не розкіш для вибраних, ми всі покликані бути святими». Один албанець, якому доручили зустрічати Мати Терезу на летовищі у Сан-Франциско, ділився своїми спогадами: «Я відчував, що її присутність обдаровує мене. Це було відчуття подібне до того, яке людина переживає, стоячи перед сакрум. Мене відразу вразила її простота». Її племінниця Ейдж говорила: «Тепер усі називають Матір Терезу святою, та коли перебуваєш з нею, то бачиш, що вона цілком звичайна людина, схильна до жартів, дотепна. У неї є вроджений дар робити кращими всіх, хто наближається до неї». Коли доктор Вінченцо Джуліо Білотта, лікар Матері Терези вперше її відвідав, то сказав: «Я лікар Конгрегації у справах канонізації святих, тож уже доволі багато написав про святих. Та мені ще ніколи не доводилося власними руками доторкатися святої особи».
У моєму розумінні, Мати Тереза також завжди була святою, впродовж тривалого часу я не знала, що Церквою вона наразі визнана блаженною. Сестер Місіонерок Любові я теж завжди називала просто «сестрами Матері Терези». А нещодавно почула від однієї людини висловлювання, яке мене дуже потішило, – про те, що відбудеться «канонізація святої Матері Терези»… Тож, невдовзі станеться подія, на яку чекає весь світ. Убогу «монахиню в сарі», «албанку, яка з власного вибору стала індійкою» проголосять святою напередодні 19-ої річниці її смерті. Своє життя сама Мати Тереза найкраще описала у найкоротшій біографії, яку мені колись доводилось читати, – на вимогу журналістів, коли стала лауреаткою Нобелівської премії миру:
«Я – албанка з крові та з походження. У мене індійське громадянство. Я – католицька монахиня. А завдяки покликанню належу всьому світові. У серці я є цілковитою власністю серця Ісуса».
Ірина Тереза Кондратюк,
Рафаїл / Матеріал підготовлений на основі книжки Франци Замбоніні «Блаженна Тереза з Калькутти», Видавництво «Свічадо»
Запрошуємо всіх охочих у «Паломництво на канонізацію Матері Терези з Калькутти (автобусом)» з 1 по 7 вересня.
фінансово.
Щиро дякуємо!
