Людська мова, тобто наша мова, що відрізняє нас від усіх живих істот, — це мова, відмінна від усіх сигнальних систем тваринного світу, мова змісту, поверхової структури знаків і значень (морфема, вислів, речення, текст), із функцією посилання (відображення) до дуже складних систем позамовної реальності (всесвіт).
Посилання на всякого роду «світи», про які людина може подумати, — це не тільки інструмент мислення, пізнання, оцінювання, порозуміння, взаємовідносин.
Вона також може стати інструментом знущання, страждань, терору, психічного або емоційного насильства, аж до знищення особистості іншої людини.
Мовою можемо іншу людину ранити, ображати, нищити, оголяти, нападати; втручатися в її почуття, почуття власної гідності, особистої автономії «я», інтимності й гідності до глибини єства, аж до хвороби або смерті. Мова у фізичному і психічному сенсі найглибше зачіпає нашу тілесність, емоційність, духовність.
Наші людські стосунки зазвичай виражаються мовою (пам’ятаєте, як погано ми переживаємо так звані «тихі дні» в подружжі, в сім’ї, серед найближчих людей). Крім мови, також є невербальні знаки, симптоми і сигнали. З давніх часів існували високі мовні культури, мова спілкування, ставлення до себе, привиті з дитинства в сім’ях, у школах, у різного рангу спільнотах.
У Біблії принципи використання мови регулюють дві заповіді Декалогу: 2. «Не призивай Імення Господа, Бога твого (та інші імена святих) надаремно» і 8. «Не свідчи неправдиво проти ближнього твого» (пор. розповідь про цнотливу Сусанну, яку лукаво звинуватили старійшини). А також заповіді 4. «Шануй батька твого і матір твою» та 5. «Не вбивай…» певною мірою також стосуються мовної поведінки.
Добре відомий лінгвіст, проф. Зенон Клеменсевич говорив про гігієну мовного спілкування — дуже важливу справу для психічного здоров’я, для поліпшення міжособистісних відносини (по суті сильно, по формі ввічливо, м’яко). Всі підручники хорошого виховання та культурної поведінки в різних обставинах говорять про культуру мови.
Першою проблемою мовного спілкування є нездатність порозумітися. Мовець часто не дбає про правильне словесне віддзеркалення реальності, про яку він говорить, тому що не може, не вчений ані навчений, або про це не дбає.
Також найчастіше немає усвідомлення ситуації слухача, як він це розуміє. Професор Ева Лентовська на конгресі культури мови в Любліні повідомила: щорічно створюється дедалі більше юридичних документів різного рангу (десятки або навіть кілька десятків тисяч сторінок), не беручи до уваги ситуації одержувача цих праць. Звідси неоднозначність, неясність, неточність будь-яких стандартів і процедур, а також величезні проблеми з їх використанням.
У наших школах на всіх рівнях (із вищими навчальними закладами включно) не вчать аналізувати й розуміти думки і текст (лінійних, граматичних та семантичних порядків). Повністю занедбана й дидактична проблематика: точного відображення дійсності, пізнавальної функції мови, логіки висловлювань. У свідомості більшості користувачів мови не існує проблеми істини в описі відрізку реальності.
Друга причина неможливості порозумітися — бездумне захоплення іноземними мовами, з рясними цитатами в кожному тексті (пор. гарний вираз, повторюваний в публічному просторі кілька разів в одному реченні дикторами радіо, журналістами, які, до речі, зобов’язані використовувати зразкову мову й повинні вміти використовувати відповідні синоніми цього виразу, що різняться інтенсивністю, сполучуваністю, сумісністю з ситуацією. Так само із вживанням без розуміння слів на кшталт: масакра, макабра та багато інших).
У розумінні читаних текстів бачимо тільки проблему незрозумілих висловів, часто не усвідомлюється явище не розуміння змісту, складних речень, неможливість уявити ситуацію, відображену в реченні
Не плекається з дитинства відповідна мовна поведінка в міжособистісній функції: побачити іншу людину, встановити і підтримувати контакт з нею, висловлювання доброзичливості, інтерес до іншої людини, розуміння її екзистенціальної ситуації.
На жаль, дедалі частіше в повсякденних ситуаціях ми виказуємо неповагу, презирство, неохоту, претензії та навіть ненависть до близьких людей і випадкових знайомих (у магазині, трамваї або на вулиці). Як слухачі, не вміємо слухати, не намагаємося зрозуміти чи уявити життєву ситуацію нашого співрозмовника. Наприклад, у лікарні хвора скаржиться на свою хворобу, тяжкий стан, аби викликати співчуття. На що сусідка поруч відповідає: «А, це ще нічого, а от моя хвороба…»
Поширюється мовний примітивізм, презирливе ставлення до іншої людини, приниження, тільки би зачепити, поранити, знищити (водій до жінки: «Як ти йдеш, стара корово»; чоловік до дружини: «Ти, жебрачка»; до людини, яка нам трапилася: «Ти, баран, бидло, старий дурень»; пасажир до водія, який рано закрив двері: «Ти, тупий осел». У школах учителі можуть сказати про учня: осел, ідіот, дурень. Викладачка ліцею пише про учнів: «Дала учню в морду; я не питаю на двійку; не вчаться, не читають і в усьому винні». На автобусній зупинці молодий чоловік (близько 30 років) до жінки, яка стоїть при вході в автобус: «Бабусю, спочатку потрібно дозволити вийти». Аж хотілося відповісти: «Я не Ваша бабуся, а Ви погано вихований».
Замість симпатії, делікатності, тактовності щодо інших, ми дедалі частіше в мовному контакті маємо справу з поширенням грубості, зарозумілості, сарказму, глузування. Висміювання всього і всіх у деяких програмах радіо й телебачення, в газетах стає «заслугою і чеснотою» для багатьох авторів. Таке знущання і насмішки особливо болючі, коли стосуються речей, нам дорогих, близьких, важливих: сімейних почуттів, почуттів релігійних, патріотичних, найбільших наших моральних та духовних цінностей.
У суспільній сфері найгірше лінгвістично поводяться деякі політики й журналісти. Не відрізняють вони розмови (обмін думками, поглядами, інформацією), дискусії (спільний пошук істини з повагою до поглядів інших) від суперечки (де прагнуть нав’язати свою думку), сварки (коли мається на меті опонента принизити), а найчастіше, словесної боротьби, коли прагнуть противника знищити, як ворога, вбити морально і публічно якомога підлішими методами.
Гідність людини, її благо в цих «боях» не враховуються. Кажуть про противника — іншу людину — тільки погане, ображають її, позбавляють гідності (Ви брешете; Ви підлий; у Вас немає честі), ранять болісно й безкарно.
Не йдеться про справу, про подію по конкретній темі, але намагаються добити противника, якого виставляють, як найбільшого ворога, негідного людського ставлення. Кожна плітка, підозра перетворюється в обвинувачення, приписуються погані умисли, підлі наміри, ніби обвинувач має доступ до нутра людини і знає його думки, почуття, бажання, прагнення, політичні розрахунки.
Недостойною також є так звана «видобувна» журналістика, коли журналіст питає зо п’ять разів одне й те саме, щоби підтвердити своє судження про респондента, заздалегідь прийняте як істинне.
Дуже болісне для всіх людей із певного мовного кола використання назв, що стосуються великих груп, великої кількості людей у контексті обвинувачення, наприклад: поляки (всі?), німці, євреї, церква. Люди різні в кожній групі, незалежно від їхньої кваліфікації; вони можуть бути героями або лиходіями, звичайними людьми і винятково підлими, жорстокими.
На завершення хочу сказати про ще одну дуже болісну річ, яка найбільше ранить у мові.
Польська культура, вже від XV ст. відрізняється повагою до жінки, матері. Кожна жінка може бути, або є, матір’ю; в кожного чоловіка є мати. Не йдеться про якусь нерівність, про якесь підпорядкування. Кожна мати заслуговує на любов, повагу, підтримку і догляд з боку чоловіка — і мужа, і сина, і брата.
Під час моїх поїздок Радянським Союзом (Псков, Москва, Санкт-Петербург, Одеса, Твер) та Чехословаччиною, коли я говорила, що я з Польщі, — завжди чула слова похвали: «У Польщі жінок шанують», — і одночасно глибокий сум у розповідях про власну культуру.
Протягом багатьох років я спостерігаю падіння цієї культури, навіть у колах освічених людей, яких називають культурними. Я ніколи не розуміла, чому найбільш поширені вульгаризми стосуються жінок і того, що пов’язано з зачаттям і народженням дитини.
Вульгарна мова вживалася колись тільки в культурі найнижчій, тюремній, злочинній, і в публічній сфері була неприйнятною. Сьогодні в ім’я свободи й рівності спочатку мовою, а потім насправді у людини відбирають гідність, честь, нищиться інтимність в людських стосунках, найбільш особистих.
Вислови, якими називають фекалії та екскреції, з’являються в публічній мові стосовно конкретної людини. Наприклад, учень середньої школи у гарному вбранні, поруч зі мною в автобусі, говорить до своєї приятельки, що стоїть за два метри від нього, голосно, на весь автобус: «Ти г…»
Секс, найсильніший з інстинктів, що служить передаванню життя, був позбавлений своєї функції, став предметом загальної розваги, егоїстичної забави, яка розглядає людину як об’єкт, а не як особу, наділену гідністю. Секс без відповідальності за іншу людину і за того «третього», стає руйнівною силою, зокрема в шкільному середовищі. Все дозволено, лиш би не було дитини. Як це руйнує самооцінку молодої людини, я переконалася під час публічної дискусії про аборти. У студентів було неймовірно занижене почуття власної гідності: «Я народився випадково, тому що моя мати не змогла мене вискребти, так і помру». Мати може в сварці з дитиною сказати: «Шкода, що я не зробила аборт».
Сексуальне життя у школах стає найбільш поширеною областю знущань. Згідно зі статистичними даними, 50% учнів в усіх школах зазнають знущань від своїх однолітків. Мені відомий випадок самогубства дівчинки із середньої школи. Однокласники нової учениці в іншій школі так вульгарно озвучили її поведінку (неправдиво), що вона була на межі самогубства. Хлопчики обзивають і дражнять дівчат, які їм відмовляють, і так само бридко поводяться з тими, які вже мали сексуальний досвід. Вони висміюють їх, називають найгіршими словами, роблять доступною для громадськості (в інтернеті) інтимну поведінку.
Таким чином, маємо справу з таким посиленням мовного знущання над іншою людиною, як ніколи раніше. Всім бракує почуття власної (та іншої людини) цінності, гідності, інтимності. Насамперед, бракує здатності уявити, що інша людина відчуває, як сприймає наші образи, інсинуації, глузування, висміювання тощо. Рідко хто може поставити себе на місце тієї іншої, гнаної людини.
Боюся, що в наш час втрачається культура доброзичливості, симпатії, співчуття, поваги до людини.
Проф. Реґіна Павловська — викладач Інституту польської філології
Ґданського Університету
За матеріалами: Deon
фінансово.
Щиро дякуємо!
