Двоє товаришів проходили через ліс, мокрий після дощу. На їхні чоботи поналипали згустки важкої глини, але вони йшли, прагнучи знайти деревину для господарських потреб.
Один з них, столяр, паличкою зішкрібував із чобіт глину:
— Фе, яке болото, — сказав невдоволено, — тому і верб тут багато, а що з верби зробиш?
— Ной за велінням Бога із сосни зробив ковчег; дивись, які високі смереки та явори! — сказав товариш-музикант.
— Краще б дуб чи бук! На меблі — якраз! Смерека та явір теж неміцні! — невдоволено сказав столяр.
Його товариш, музикант, руками торкнувся гілочки верби, потім смереки і, здається, м’яв ніжно пальцями її голочки. Усміхнувся:
— Смерека або явір у руках майстра перетвориться на чудову скрипку, яка полонить своєю мелодією не одне серце. Її пісні із світових сцен даруватимуть найвідоміші музиканти світу! Вона сміятиметься щебетом птахів у польці, шумітиме карпатським вітром у вальсі, вихилятиметься пристрастю в танґо.
Мав рацію Довженко: «Двоє дивляться вниз: один бачить калюжу, другий — зорі. Кому що».
Ілюстрація: Маріус Корнелій Ешер, «Калюжа» (1952)
фінансово.
Щиро дякуємо!
