Я вірю: показати майбутнім батькам те добро, що його приносить із собою дитина, без прикрас, але й без фокусування лише на безсонних ночах, — це один із найкращих способів захисту життя.
Злодій
Незабаром після весілля ми дізналися від гінеколога, що «є проблема». Я маю певні гормональні порушення, і якщо ми хочемо мати дітей, то найкращий час — це зараз, бо пізніше це може виявитися неможливим. Шок, смуток, недовіра — і одразу прийняте рішення, що ми хочемо мати дитину: невідомо, коли вдасться, але ми відкриті на це вже зараз!
Вдалося швидко, бо вже за три місяці з’явився позитивний тест на вагітність. Радість була величезна, ми не могли повірити, що це так легко вдалося, я вагітна! Здивовані, але щасливі, ми сприйняли дитину як дар від Бога і дякували Йому щирими серцями. Ми хотіли поділитися щастям з усіма, але саме після цього ділення прийшла перша криза.
Реакція більшості нашого оточення стала для мене невеликим шоком. Замість очікуваної радості й святкування разом із нами перше запитання, яке ми почули після оголошення радісної новини, було: «Йой, тобто не заплановано?»
Потім «проповідь», повна «турботи», як нам тепер буде важко. До цього додалися гормональні коктейлі періоду вагітності, тому після чергової такої неприємності в моєму серці зародився страх.
Я стала мучитися питанням, чи ми справді не припустилися якоїсь помилки? Чи, вибравши дитину, ми повелися розумно? Якщо всі кажуть, що це буде так важко, — чи ми впораємося? Чи це таки безвідповідально?
Ці та інші питання особливо докучали мені вечорами та коли я залишалася на самоті. Хоча в той час я не вміла ще цього назвати, але відчувала, що лукавий старанно роздмухує ці слова; страх ріс, а моє серце страждало.
Те, що було благословенням, стало для мене джерелом неспокою, плачу, болю та докорів сумління від того, що я взагалі маю такі думки й почуття. «Злодій тільки на те закрадається, щоб красти й убивати та нищити…» (Йн 10, 10), і так насправді було.
Герой
Я почувалася дуже невпевнено в цій новій ролі, яка ще тільки розпочиналася. Відчуття, що на кожному кроці мене оцінюють, причому оцінюють негативно, — що я не дам собі ради з навчанням, що я занадто молода, — ще більше поглиблювало цю невпевненість і підірвало мою віру в себе.
Але Господь Бог перевів нас через цей час, дуже швидко відновив перспективу, почав нагадувати, що Він — Добрий пастир, Він дає життя.
Насправді, з цього вийшло багато доброго! І хоча це було болісно, але я дякую Йому за те, що не стала залежною від думки інших. Він зміцнив мене, а насамперед наш шлюб. Для молодих заміжніх жінок відсутність підтримки з боку інших неминуче вчить і скеровує головно на чоловіка.
А він, мій чоловік, з усіх поглядів був «на висоті». Він огорнув мене своєю любов’ю, був сильною психічною підтримкою, незамінною допомогою, коли мені докучали всі типові недуги вагітності.
Найголовніше — попри всі мої сумніви та переживання, він завжди вірив у мене, в нас, ніколи не давав мені відчути, що з нього вже досить моїх страхів. Я дуже сильно відчула та оцінила, чому саме чоловік має бути главою сім’ї — його непохитне, повне спокою і рішучості ставлення повертало мої крайні емоції до рівноваги. Це давало відчуття, що, хоча я іноді втрачаю з‑перед очей мету, до якої ми прагнемо, то він і надалі її бачить і постійно веде нас у правильному напрямку.
Я дуже пишаюся ним, тому що так залишилося досі. Певно, в деякому розумінні, для нього, молодого чоловіка, ця ситуація стала можливістю, трампліном, щоби взяти за мене і за нашу дитину повну відповідальність, стати по‑справжньому Мужем Божим, з усім, що ця роль приносить.
У певному сенсі, вразливість вагітної народжує силу чоловіка. Я бачу це дуже виразно не тільки на нашому прикладі, але й на прикладі Святого Сімейства. Неймовірно, що ця пара переживала, не маючи такої перспективи, як ми зараз маємо, — тобто, «що все закінчиться добре».
Пологи в стайні — які умови! Потім — а жінка має право після пологів бути втомленою і хворобливою — її чоловік, Йосип, править «подорож», і не комфортабельною «Тойотою», а на хребті осла. Яка би з нас не сказала «досить? Скільки людей зі сторони могли би визнати, що Йосип поводиться безвідповідально, що не дбає про свою дружину, наражаючи її на таку подорож? Але це було саме тим, що треба було зробити.
Світло
Проте не кожен так близько до Бога, джерела миру і мужності, як Марія та Йосип. Тому я не дивуюся жінкам, особливо невіруючим, які підчас вибуху емоцій та гормонів, зазвичай без підтримки оточення та батька дитини, піддаються ілюзії, ніби немає іншого вибору, крім як позбутися «проблеми».
Це легше, більш прийнятне, а зло при цьому не спить, кружляє, як лев ударяє в залякане самотнє серце, відбираючи надію.
Страх перед невідомим, перед думкою інших, перед життєвою поразкою може паралізувати, може буквально зацькувати, підштовхнути до драматичних поспішних рішень. Як захистити ту, що в благословенному стані? Як захистити невинного, якого вона в собі носить?
Я не знаю. Але хотіла би підкреслити, наскільки важливо, щоби так зване середовище — чоловік, батьки, бабусі й дідусі, тітки, дядьки, друзі, знайомі, перехожі — буквально всі, хто стикається з вагітною жінкою, виказали прийняття і доброзичливість без оцінювання! Без злоби, без несхвальних поглядів.
Знайоме подружжя (обидва по 28 років, але виглядають набагато молодше) розповідали, як під час прогулянки біля свого будинку вони почули коментар від старої пані: «Треба було навчатися, а не вагітніти, молокососи!» Ця пара тільки посміялася, але як могла почуватися молода жінка, яка, попри сумніви, не зробила аборт? А якщо вона все ще вагається? А як це позашлюбна вагітність? Не «по‑божому»? Тим більше ми, католики, повинні бути останніми, хто кине горезвісний камінь.
Оцінка і критика на цьому етапі можуть призвести до справжньої трагедії. Можуть спричинити спустошення, за яке несуть відповідальність також і ті, хто своїми словами підштовхує дівчину до аборту. А також ті, кого біля цієї дівчини не було, коли вони мали там бути.
За деякий час після народження нашої доньки багато людей вибачалися за свої слова, було багато компліментів, що «попри все, даємо собі раду». З сьогоднішньої перспективи я вже дивлюся на це зовсім по-іншому: ввічливо дякую, але знаю, що це не має жодного значення.
У той же час, я більше розумію страхи і турботи, викликані всіма цими «добрими порадами»; але мені цікаво, що сталося? Що мало статися з людьми, які часто самі мають дітей, аби вони побачили в майбутньому новому житті більше потенційних проблем, аніж радості? Принаймні, так вони розставляють акценти.
Так, чекаючи на нашого первістка, ми не знали, чого очікувати, й досі не знаємо, чого ще ця відповідальність нам буде коштувати. Але ми ніколи не дізналися би про це з розповідей інших, і точно не довідалися би, скільки щастя, благословення, і насамперед сенсу принесе в наше життя ця маленька людина.
Підкреслюймо це, наголошуймо на цьому! Цінуймо нашу сім’ю, покажімо це всюди, де лиш можливо: в сім’ї, у колі друзів, на прогулянці… Нехай радість перебування з дітьми, одне з одним, буде щирою і нехай сяє. «І не запалюють світильника, щоб поставити його під посудину, але на свічник, і світить він всім у домі. Отак ваше світло нехай світить перед людьми, щоб вони бачили ваші добрі діла, та прославляли Отця вашого, що на небі» (Мт 5, 15‑16).
Катажина Вишинська, Aleteia
Тізерне фото з особистого архіву Svetlana Romanyuk
фінансово.
Щиро дякуємо!
