Що робити, щоб вийти переможницею з типових розпитувань родини на свята («Маєш когось?», «Коли будуть онуки?») і з власних докопувань («Як витримати?», «Коли я проведу свята з власною сім’єю?»).
Свято наближається, свято наближається… а разом із ним нерідко — і наперед очевидна втома від сімейного спілкування за святковим столом; а воно буває дуже тяжким для тих, хто живе сам по собі. Отож маємо час для підготовки превентивної «зброї»… Ну бо чуда може не статися, і знову доведеться вистояти під вогнем доброзичливих (але неприємних) розпитувань «ну а коли вже нарешті».
Окрім усіх вище перелічених питань, неминуче виникає ще одне: «Куди б оце поїхати?»
Я собі думаю: ну й навіщо це все. Ну а що якби цього року зробити собі вільне від усіх цих звичних допитувань? Просто-напросто бути. Бути собою. До свят, на свята і по святах. Тільки ось що це значить — бути собою? Хто я там, усередині, під шарами камуфляжів?
Маски ж завжди невідлучні від мого життя. Вони були мені потрібні, аби вистояти, витримати, осягнути мої цілі. Я їх надягала, бо не знала, що можна інакше. Пригнічена стресами, йшла життям як через один великий кастинг, замислюючись тільки над тим, чи я достатньо відповідаю вимогам, аби дістати ангажемент, причому найліпше би до якоїсь love story.
Ця ідея для життя не взялася нізвідки. Я ж бо є те, що я їм. Також і те, чим годую свою голову. А я ж так любила час від часу переглянути романтичну комедію. Вона — самотня, непомічена, він — не від світу цього, іскра проскочила, і зрештою, після більших чи менших пригод, — гепі енд, а я переживала щось на зразок катарсису. Втирала зі щік утішні сльози й тихцем розраховувала на рімейк із собою в головній ролі…
Скидається на те, що романтичні комедії для жінок — щось як порнографія для чоловіків. Мають мало спільного з реальністю, але створюють видимість, ніби світ такий і є, а стосунки між людьми саме так і виглядають.
Це як фастфуд: апетитно пахне, з’їдаєш, бо воно й виглядає цілком як їжа, а потім чомусь шлунок болить. Тільки що він перегляду фільму голова не болить. Отож немає сигналу тривоги, що це некорисний шлях. Болить тільки за якийсь час, болить щось усередині… Бо мої очікування не збуваються. Ось тільки чи це насправді МОЇ очікування?
Я собі думаю, як би це було, якби я цього року не переглянула списку «найкращі романтичні комедії», не увімкнула б якогось «Сніжного кружляння» про долі самотніх, які шукають тепла й кохання на свята. Якби в моїй голові було вільно від любовних історій… Від фіксації образу лакованих ідеальних людей та гіпотетичного світу. Може, відпала би та маска неглибокої туги і я би зазирнула глибше, побачила, чого насправді прагну. Може, виявилось би, що мені, власне кажучи, потрібен хтось некрасивий. Або хтось звичайний, із добрим серцем. Може, мені потрібна добра сердечна дружба, а не романтичні стосунки. Або й що я взагалі не потребую присутності чоловіка.
Може, я зважуся і зроблю собі таку «тиху ніч» віднині й аж до свят? Дозволю собі увійти в пустелю, без відповідей на розпитування і без розпитувань самої себе, без пережиття розчарувань, що я знову не виконала (чийогось) плану на мої Свята. Може, в тій тиші я зустріну справжню себе. І розпізнаю справжній план для мене на це Боже Народження.
Маґдалена Ґалек, Aleteia
фінансово.
Щиро дякуємо!
