Перед початком реколекцій для єпископів, що тривають зараз у Львові-Брюховичах, часопис CREDO поспілкувався з ординарієм Харківсько-Запорізької дієцезії, до якої належать прифронтова та сіра зони, а також окуповані території, що чинить працю єпископів та священиків доволі складною і почасти небезпечною.
Як живеться духовним провідникам Римо-Католицької Церкви у таких умовах, які завдання ставлять перед собою, з якими труднощами змагаються, розповідає єпископ Станіслав Широкорадюк:
— Священикам та єпископам всюди добре, бо нам немає що втрачати. А людям важко, бо вони багато втратили і продовжують втрачати. Житла немає, засобів до існування немає, одна валіза в руках, з якою вони приходять до наших соціальних центрів і просять продовольчі пакети, взуття на зиму. Боляче на це дивитися, тому молимося про мир, допомагаємо чим можемо, їздимо до людей, підтримуємо їх, як тільки можемо, чекаємо, коли все це закінчиться.
Робимо все, щоб люди не втратили надію. Та дуже болить, що попри все, що вони пережили, ці люди все рівно згадують радянські часи, як найкращі у їхньому житті. Вони так і залишилися homo soveticus, які сумують за дешевою ковбасою та горілкою, за державними квартирами, та іншими атрибутами радянщини. Вони глибоко розчаровані тим, що відбувається, але не розуміють, що все це наслідки бездуховності, яку породила радянська влада. Хто виростив тих олігархів, без моральних принципів, без совісті та відповідальності? Хіба не ті люди, яким головне аби була ковбаса та горілка, а до душі та моралі їм діла не було?
Всюди заробляють на війні. Україна не виняток — у нас теж є люди, яким вигідно, аби та війна тривала якнайдовше, щоб заробити більше. Їх не бентежить, що це криваві гроші. У них немає відчуття відповідальності перед Богом за долі скалічених та загиблих людей і це найбільше болить.
Не можу теж звикнути, серце розривається, коли мушу йти на похорон. Молоді хлопці. Особливо тяжко було хоронити воїнів з Іловайського котла. Їх привозили по сорок нараз невпізнаних тіл і хоронили з номерами на табличках замість імен. І навіть сьогодні ще не всі особи встановлені.
Така в Україні реальність на сьогоднішній день. Але найгірше те, що люди вже до цього звикли. Звикли до фронтових зведень у новинах, до безликих, безіменних загиблих, про яких говорять з екранів телевізорів. Ми звикли до цифр і думаємо: «О! Сьогодні лише двоє, це небагато». Але це не так, одна людина — це також велика втрата. Запитайте тих, хто хоронив сина, чоловіка, батька, доньку… Спитайте, чи звикли вони? До цього не можна звикнути.
фінансово.
Щиро дякуємо!
