Для досягнення багатьох речей у цьому житті спочатку потрібно байдикування. Увійти в стан нічогонероблення, вловити його і продовжувати, продовжувати…
Бог створив нас із любові, в любові й для любові. Бог, який є Любов, створив нас на свій образ і подобу. Тому любов є нашим покликанням.
У розмові з книжником на його запитання: «Яка є перша заповідь?» Ісус відповідає: «Люби Господа Бога свого всім серцем своїм, і всією душею своєю, і всією силою своєю, і всім своїм розумом, і свого ближнього, як самого себе» (Лк10, 27-28).
Ісус об’єднав ці дві заповіді в одну. Для Нього релігія означала: любити Бога і любити людей.
Але, не люблячи себе, — чи зможемо ми виконати своє покликання до любові? Чи зможемо дозволити Богу любити себе? Чи дозволимо наповнити себе Його любов’ю? Чи будемо спроможні повірити в те, що сам Бог мене любить?
І чи без любові до себе ми зможемо любити свого ближнього, як самих себе?
У своїй статті психолог Михайло Лабковський розповідає про один з аспектів любові до себе.
Полюбіть себе у бездіяльності
Є люди, які навіть після роботи, і в вихідні, й у відпустці — загалом беручи, завжди перебувають у якомусь рухомому стані. Від них в очах рябить. Не вміють вони, наприклад, просто валятися на пляжі, спостерігати за горизонтом… Ні, вони наймають катер, щоб о шостій ранку подалі від берега ловити спеціальну глибоководну рибу й потім смажити її на кухні готелю, на жах шеф-кухарю. А в обід вони вже їдуть оглядати якийсь замок чи пагорб, або могилу знаменитого поета. Увечері — дискотека. А як же? Ми що, даремно приїхали, чи що? «Час треба проводити з користю» — їхній девіз. При цьому незрозуміло, в чому вимірюється користь.
Сказати, що вони дістають задоволення від своєї шаленої активності? Найчастіше ні. Просто вони не можуть зупинитися і вважають це великим достоїнством. Мовляв, уже така я людина, весь у справах, весь у клопотах!
При цьому такі люди ще й не дають спокою нікому навколо. Особливо дістається дітям (не обов’язково їхнім власним).
— А ну, геть із дивана, чого розлігся?
— Уже все зробив? Уроки письмові? А усні?
— І портфель зібрав (або що там у тебе замість портфеля)?
—У кімнаті приберися тоді! Шкарпетки валяються…
— Може, хоч книжку яку почитаєш?
— Тоді погуляти піди на вулицю!
Дитина дивиться з переляком й іноді справді йде займатися чимось, із погляду дорослого, корисним. Потім знову намагається лягти. І тут нібито можна залишити її у спокої, — але ні. Прихильники діяльного ставлення до життя не зносять, коли діти «нічого не роблять». І знову, і знову кудись їх женуть або ведуть, або починають розповідати про сумні долі нероб і двірників.
Думаєте, таким чином вони привчають дитину до праці? І вона слухає закиди й раптово розуміє: справді, чого це я розлігся і як мені не соромно?
Ні, вона думає: як мене це все задовбало!
Але тут треба розуміти, що люди поводяться так не тому що такі противні вродилися, а тому що їх так само ганяли їхні власні батьки, а коли батьки їхніх батьків були дітьми, старші говорили й гірше, наприклад:
— Бач, канікули у нього! Ось у нас ніколи не було вільного часу! Ми працювали з 11 років. На зорі вставали курям корму задати, потім у корівник, і в поле… Ось і виросли міцними, працьовитими…
А ще ставили риторичні запитання:
— Як це, щоб у людини справ не було?
— Чи ти думаєш, ніби хтось за тебе буде в житті щось робити?
Не дивно, і так склалося історично, що постійна судомна активність вважається нормою, хорошим знаком і всіляко схвалюється соціумом.
Але життя змінилося, перебудувалася. І зараз справа не в тому, що наші предки, предки наших предків і предки їхніх предків працювали не покладаючи рук заради прожитку, і нам не можна відставати. Проблема в тому, що в багатьох з нас присутня ТРИВОГА. Велика й часто незрозуміла.
Жити це насолоджуватися життям
Люди метушаться без видимої необхідності й результатів тільки для того, щоб цю тривогу заглушити. Їм здається, що як вони зупиняться, то щось трапиться, щось буде згаяно, настане катастрофа й кінець світу. Насправді, звісно, нічого такого, і головою вони це розуміють, але голова тут нічим допомогти не може.
«Тривожні» не вміють упоратися з різними занепокоєннями, залишатися з ними віч‑ на‑віч, і прагнуть надати сенсу абсолютно кожній своїй дії. І якщо щось роблять, то тільки — з метою.
Гуляти, просто гуляти, прогулюватися заради задоволення — ніколи, хіба що по магазинах, або сміття викинути, хліба купити, або пожити культурним життям — сходити в кіно або театр. І знову питання: а чи дістають вони задоволення, коли досягають своїх цілей, дрібних і великих? І знову — ні. Тривога так просто не відпускає; їм треба бігти далі. І втікання якраз і є симптом та наслідком нездатності мати задоволення від життя. Про те, що саме задоволення може бути метою, тривожні люди зазвичай і чути не хочуть.
Люди, дозвольте ж собі полінуватися! Це не соромно, не шкідливо, й ніхто не лаятиме вас за незроблене домашнє завдання, ви ж дорослі. Відвикайте від життя у старомодному стилі «хапай мішки, вокзал тікає». Хваліть себе не за ударну працю, а за гармонію з собою.
І, будь ласка, дайте дитині ці дві години на день. Для нормального розвитку психіки та мозку в дитини має бути вільний час, зовсім вільний. Обов’язково.
Як психолог, повторю: виграє не той, хто постійно тривожиться і метушиться, а той, хто спокійний, упевнений в собі та вміє зосередитися в потрібний момент.
Вчіться просто сидіти, лежати й ні про що не турбуватися, не думати, не страждати, не планувати, не провадити нескінченних діалогів та монологів із кривдниками, не дивитися телевізор або серіал на компі, не гортати журнал. Для досягнення багатьох речей у цьому житті спочатку потрібно байдикування. Увійти в стан нічогонероблення, вловити його і продовжувати, продовжувати… Якщо не можете впоратися з тривогою самі, звертайтеся по допомогу до фахівців — психолога, психотерапевта, психіатра. Життя того варте. Вам би просто жити і жити і, по змозі, з насолодою.
А один із найкращих способів знайти внутрішній спокій — звісно, християнська медитація.
За матеріалами: Сноб
фінансово.
Щиро дякуємо!
