Блог Ірини Єрмак

Рівняйте шляхи для Господа… углиб

11 Грудня 2016, 15:45 1499
Єрмак

Мислення — це така штука… прекрасна. Але стандартизована)))

Ось читаю я слова Писання: рівняйте стежки Господу… нехай кожна крива дорога випрямиться, вибоїста стане рівною… нині бо спасіння ближче до нас, ніж тоді, коли ми увірували.

Читаю – і думаю, певно, як усі (бо, зрештою, я — як усі). Думаю, що дорога — це те, що лежить попереду. Ну бо такі шаблони сприйняття: дорога — це те, що перед тобою, ти стоїш завжди на умовному початку якогось чергового її шматка. Як рівняти дорогу для Господа, який приходить, коли вона лежить попереду? Гм, а що як вона вже… того. Вся в кочарях або вибоїнах, у велетенських рахунках за житло, у скажених цінах на все, у неприязні «служителів Системи», яким доведеться кланятися, у війні повздовж і ще ген-ген попереду, і вже порита вирвами від вибухів, як же її рівняти.

Певною мірою — можливо, думаю я, бо мій особистий шматочок дороги, яку я прокладаю собою, коли йду, — це не красти, не брехати, не жадати чужого і так далі. Щоби «в заповідях було гладенько».

Але чи тільки про це йдеться (Богові й Писанню)? Бог же у нас такий… багатовимірний. Позачасовий. Для Нього можна і минулі дороги рівняти…і це зарахується.

Казав же Господь Ісус, що Царство Боже «всередині нас» (поміж нами/всередині — у грецькому тексті одне слово). А що коли йдеться про вирівнення стежок і шляхів не «вперед» по життю, й навіть не «назад» (для цього існує сповідь, всі розуміють), а саме «вглиб»? Усередину себе?

Рівняйте дороги Господу. Бо світло приходить зсередини. Світло Його присутності. Ми ж стільки Його приймаємо у Причасті, Він же є у нас всередині!!! Він сам і Його Царство. Рівняйте Йому стежки, щоб Він міг прийти — не зовні, не виключно на хмарі під час Другого пришестя, а зсередини. Бо Він там є, тільки вийти назовні не дуже може… бо перекручені наші стежки-думки, відчуття і прагнення. Рівняйте стежки Йому всередині себе самих, аби та любов, яка в вас (нас) є, могла вийти назовні, дістатися членів сім’ї, сусідів, родичів, співпарафіян, друзів, а також усіляких бідних-безпритульних-потребуючих… Бо як воно зазвичай є? Пам’ятаю, як мене обстежив студентський хірург у нашій поліклініці студмістечка. Дав скерування на операцію і заохотив не боятися, бо пухлина, швидше за все, доброякісна, він уже бачить певні характеристики. Після всього, операції, дослідження вирізаного, великого полегшення, що «все ОК», я в захваті обіцяла собі, що зайду в поліклініку з оооооотаким букетом для нього, бо все закінчилося файно.

А потім одне, друге, п’яте, десяте… і все забулося. Порив був радісний, але поривом усе й закінчилося.

І добре що цей лікар насправді не потребував мого букета (не їсти ж його), я просто не подарувала людині хвилинку радості і вдячності. А скільки таких поривів згасає на кривих стежках буття (а ще прорахунків і жадібності, коли йдеться про щось вагоміше)? От і залишаються пройдені обік прохання про допомогу для хворого, про збір речей для потребуючої сім’ї, про пакування посилок на фронт, про посидіти з дітьми подруги, про допомогти прибрати хату немічній родичці… ба навіть просто про «поговори зі мною, щось мені тяжко».

Коротше. Рівняйте-таки стежки Господу… бо, як я розумію, Він ХОЧЕ вийти з нашого внутрішнього ув’язнення і робити добро, тут на цій землі, нашими руками-очима-голосом. Нині, як каже Павло в Посланні до Римлян, спасіння ближче до нас, ніж тоді, коли ми увірували. Ближче не виключно надходженням Того Самого Дня! Якщо він настане ще через дві тисячі років, то я все одно стільки не проживу, а отже, по суті, мені майже байдуже. Але спасіння ближче до нас, ніж у день, коли ми увірували, бо за час нашого (мого, так) ходіння до церкви стільки разів Господь входив у серце, що цим трошки наближав мене до Царства. Моє розуміння світу й віри змінювалося. Моє ставлення до себе та людей змінювалося. І нині спасіння до мене ближче, ніж у той день, коли я була дуже задоволена собою, що я прийшла до віри, а більше мене ніщо не обходило, бо найперша радість — і цілком обґрунтована — полягала в тому, що Я нарешті там, де треба. З тих пір пролетіло гай-гай років, і я чітко пам’ятаю ту Месу, на якій Хтось перед моментом причащання сказав мені, що причащатися можна не виключно в радості, що ми обоє тут зустрілися, а ще й жертвувати його за когось, хто в потребі. Так, цю елементарну думку я не на катехизі почула, а від Нього особисто. В той день спасіння стало до мене на крочок ближче, ніж у день, коли я увірувала…

Прямими зробімо шляхи Його. І Він прийде.

 


У блогах подається особиста точка зору автора.
Редакція CREDO залишає за собою право не погоджуватися зі змістом матеріалів, поданих у цьому розділі. 
 

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.

Інші статті за темами

ПЕРСОНА

МІСЦЕ

← Натисни «Подобається», аби читати CREDO в Facebook

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Ми працюємо завдяки вашій підтримці
Шановні читачі, CREDO — некомерційна структура, що живе на пожертви добродіїв. Ваші гроші йдуть на оплату сервера, технічне обслуговування, роботу веб-майстра та гонорари фахівців.

Наші реквізити:

monobank: 5375 4141 1230 7557

Інші способи підтримати CREDO: (Натиснути на цей напис)

Підтримайте фінансово. Щиро дякуємо!
Напишіть новину на CREDO
Якщо ви маєте що розказати, але початківець у журналістиці, і хочете, щоб про цікаву подію, очевидцем якої ви стали, дізналося якнайбільше людей, можете спробувати свої сили у написанні новин та створенні фоторепортажів на CREDO.

Поля відмічені * обов'язкові для заповнення.

[recaptcha]

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам:

The Coolest compilation of onlyfans porn tapes on PornSOK.com Immediate Unity