Проповіді

Хто я такий, щоби змушувати чекати Отця Небесного?

14 Грудня 2016, 14:40 2063
Михайло Романів

З 9 по 11 грудня 2016 р. о. Михайло Романів ОР виголосив реколекції у парафії св. Олександра у Києві. Пропонуємо вашій увазі текстовий варіант реколекційних проповідей.

День 1

Лк 15, 11-32

Слава Ісусу Христу, брати і сестри!

Розпочинаємо реколекції. Коли отець Віталій [Безшкурий, настоятель парафії. — Прим.ред.] попросив про них, то казав, що добре було б закінчити цей Рік Милосердя; щоб реколекції мали контекст милосердя. І, звісно, також сказав, щоб це були практичні приклади або те, чим можна поділитися.

Я переконаний, що все збудовано на нашому свідченні. І сьогодні хотів би сказати у короткому вступі, щоб ми придивилися, як варто було би ці три дні пережити або в якому напрямку дивитися. Сьогоднішній день — про милосердя батька; завтра я хотів би, щоб ми наблизилися до Серця Ісуса; післязавтра — до осіб Пресвятої Трійці. Отець, Син і Святий Дух провадять нас до спільноти, провадять нас до Церкви, провадять нас до зустрічі; до того, що ми починаємо будувати як спільнота, починаємо переживати спільноту як живий організм.

Кардинал Мартіні каже, що у реколекціях завжди є дійові особи. Ці слова кардинала для мене дуже близькі. Першою дійовою особою цих реколекцій є Дух Святий. Це Він нас збирає, це Він нас сьогодні сюди привів. Він хоче, аби ми цей час пережили саме так. Усе, що нам залишається, — це віддати Духові Святому ініціативу: я дозволяю, щоб Він діяв безпосередньо. Такі є реколекції — час віднови і час близькості Божої, час Духа Святого.

Наступна дійова особа це ми, які хочемо почути, хочемо ці реколекції пережити. Це також наша відповідальність. Цей час мені Бог дає, як каже у пророка: «Наверни мене, Господи, і ми навернемося». Ініціативою нашого навернення є Бог; це Він нас привів і Він є першим. І рішення, брати і сестри, залежить від нас. Хочемо ми цього навернення, хочемо ми цієї зустрічі — чи ні. Це наша воля, наша відкритість, наша особиста зустріч з Отцем, Сином і Святим Духом.

Які завдання мають кожні реколекції? Треба поставити собі кілька запитань. Яким я зараз вхожу в цей час? Що я зараз переживаю? Які почуття я ношу в собі? Я втомлений, розсіяний, засмучений? Які події вплинули на мій теперішній стан? І найважливіше: яким я стою перед Богом? Це дуже важливе питання, бо з цього випливає також наше очікування, з цього виникає наше прагнення. Чого я хочу від цього часу?

Наступна річ — те, що диявол хоче нас позбавити цього часу. Це така банальна постійна спокуса. Я хочу прочитати те, що каже св. Ігнатій з Лойоли у своїх «Духовних вправах» (№ 315): «Завжди є той, хто перешкоджає. Злому духові притаманно мучити нас, гризти, розворушувати нашу печаль, ставити нам перешкоди, змушувати душу турбуватися з приводу хибних думок, щоб вона не могла просуватися вперед».

Під час реколекцій ми будемо переживати протистояння, перешкоди. Диявол у різний спосіб буде пробувати нас вирвати з цього часу, забрати його в нас, у різні способи. Чи я самотній на цих реколекціях? Ні, не самотній. Є ціла Церква, яка переживає цей час зі мною: це парафіяльна спільнота, це брати і сестри поруч. Але це також і Церква в Небі: Пресвята Діва Марія, ангели, святі, які товаришують. Це дуже важливо. Їхнього заступництва також просимо.

Дивлячись на цю притчу про милосердного батька… Ми багато разів її чули, але ми потребуємо її чути; щоразу потребуємо її чути. Чи хтось із вас втомлюється словами «я люблю тебе»? Ми потребуємо постійно чути слова підтримки, ми хочемо їх чути. Ми навіть до когось звертаємося і питаємо, як діти: «Чи любиш ти мене? А чи ти мене любиш?» Так само ми потребуємо чути ці слова від Отця Небесного.

Ми читаємо цю притчу. А хто ті безпосередні слухачі, до кого Ісус її говорить? Він говорить у присутності бідних, грішних, утомлених, тих, хто в скорботі. Але говорить також у присутності вчителів та фарисеїв; вони чують цю притчу. Я можу бути по один або по другий бік. Я можу вдавати, ніби ці слова мене не стосуються або вони не до мене. Часто наші відносини з Богом Отцем трохи так виглядають, але є таке правило, і варто собі його нагадати: якщо ми не відчуваємо, що люблені, що нас люблять, — ми неспроможні любити. Отець Небесний любить нас, навіть коли ми не любимо Його або тоді, коли ми Його відкидаємо.

Що робить блудний син? Син каже: «Віддай мені половину маєтку». Він каже до батька: «Мені байдуже — живий ти чи мертвий; віддай мені моє». Хоча насправді це йому не належить. Так само і ми у нашому житті — користуємося тим, що Бог дав нам: нашим життям, дарами, всіма речами, які ми отримуємо з Його руки; а поводимося часто так, ніби Його не було. Є Він чи немає Його — яка різниця? Часто ми просто не знаємо Його.

Часто любов до Отця Небесного пов’язана з нашими власними переживаннями, з нашими власними батьками. Чи ми можемо сказати, що знаємо наших татів? Мене завжди вражає статистика, вона не бреше. Ви знаєте, скільки середньостатистичний батько проводить часу зі своїм сином чи донькою на тиждень? Я б міг вас питати зараз, але це не була би добра нагода. 10 хвилин на тиждень! 10 хвилин на тиждень — це той час, коли він може з ними побути. І найчастіше ми маємо замало часу. Я останнім часом багато розмовляю з батьками, татами, яким важко спілкуватися з власними дітьми, а дітям важко спілкуватися з ними через брак часу, брак терпеливості. І ми із собою це несемо й маємо таку позицію батька, як хтось колись сказав: у п’ять років для сина батько — це велетень, це могутня суперлюдина; у 15 років син думає, що батько мало що розуміє у цьому світі; у 25 син вважає, що батько — невдаха; у 35 років він переконаний, що «бувають і гірші», а пізніше більш‑менш приймає свого батька, принаймні не критикує; а найбільше любить його тоді, коли втрачає. Чому має бути так? Я скажу вам з особистого досвіду.

Я мав проблему з тим, щоби приступити до сповіді. На початку свого священства навіть старався нечасто приступати до сповіді, бо мені було важко, бо це визнання. Напевно, ви маєте той самий або схожий досвід. Але цей фрагмент Євангелія абсолютно все перемінив у моєму житті. Я собі уявив батька, який виглядає мене, який вибігає мені назустріч, він постійно на мене чекає. Немає у мене іншого такого батька, як цей, який постійно мене виглядає. А коли я не приступаю до Таїнства, коли я живу в гріхах, то я Його засмучую і змушую Його чекати. Хто я такий, щоб змушувати чекати Отця Небесного? Я не маю на це жодного права. Який я син… Тут грецькою мовою «марнотратний син» — це «асотос», той, який є безсилим, який не має життя, втомлений, який немає в собі сили повернутися, нежиттєздатний. Батько мене, такого нежиттєздатного, чекає. А серце у Нього насправді «рахамім», єврейською мовою «милосердя Батька». Як пише Святіший Отець, Папа Франциск, — Він має серце матері, яке може вмістити все, не має жодних претензій до мене. Коли я повертаюся до Нього, то Він повертає мені гідність. Він показує своє зламане серце, батьківське серце. Гарно про це сказано у книжці Ніла Лозано «Серце батька», яку він написав зі своїм сином. Він пише про зламане серце Отця Небесного, що Ісус хоче зцілити серце Отця Небесного, Він це робить своєю жертвою. Все, чого Отець Небесний прагне, — це повернутися кожному з нас до свого дому; повернути нас на цю трапезу життя, щоб ми жодним чином не зволікали, щоб ми приходили до Нього; щоб ми визнавали навіть важкі гріхи, але Він каже, що не покине нас і не залишить; що Він для кожного має милосердя і є його джерелом.

Якщо подивитися на блудного сина, то він повертається не тому, що любить батька. Він повертається тому, що голодний. І, може, не така важлива наша мотивація, бо ми кажемо, що ще не готові, ще не сьогодні, а ще трохи пізніше. Отець Небесний просто хоче, щоб ми повернулися в Його обійми. Його милосердя понад усяку справедливість, Його серце більше від усякої немочі нашого гріха. Найпрекрасніший був би цей час, брати і сестри, якби ми так пережили близькість, просту звичайну близькість, якої Бог для нас прагне. У хвилині тиші, зустрічі, просто запросити Отця Небесного, віддати Йому самих себе, довіритися, повернутися, зустрітися, обійнятися, поцілувати Його, аби Він міг зцілити наше серце, бо ми цього потребуємо найбільше.

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.
Щомісячний борг
Зібрано Залишилося зібрати
15078грн
12073грн
Потрібно зібрати
27151грн
Залишилося
3дні
Розмістити цей блок в себе на сайті

Інші статті за темами

МІСЦЕ

← Натисни «Подобається», аби читати CREDO в Facebook

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

ПІДТРИМАЙТЕ CREDO
Шановні читачі, CREDO — некомерційна структура, що живе на пожертви добродіїв. Ми з вдячністю приймемо Вашу допомогу. Ваші гроші йдуть на оплату сервера, роботу веб-майстра та гонорари фахівців. Переказ через ПриватБанк: Пожертвування можна переказати за такими банківськими реквізитами:

5168 7427 0591 5506

Благодійний внесок ПРИЗНАЧЕННЯ ПЛАТЕЖУ: Добровільна пожертва на здійснення діяльності часопису CREDO.

Інші способи підтримати CREDO: (Натиснути на цей напис)

Щиро дякуємо читачам за жертовність усім, хто нас підтримує!
Підпишіться на розсилку
Кожного дня ми надсилатимемо вам листи з найважливішими та найцікавішими новинами.

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: