Питання грошей, (спершу як їх достатньо заробити,) як із ними навести лад, щоб на все вистачало, і щоб бути праведним перед Богом і правильним перед людьми…
Ну добре, коли хтось має достатній заробіток. Достатній не означає скільки конкретно тисяч гривень чи доларів. Достатній означає змогу жити без постійно навислої над головою хмари «що буде далі». Один із моїх улюблених (раніше) співаків, тенор Урс Бюлер, нині володар власного маєтку у Франції, з лісом, полем і соколами, бо любить соколине полювання, — якось сказав цікаву фразу. Коли журналісти розпитували: а що це означає для Вас — стати зіркою світового рівня, мати купу купезну грошей; як Ви почуваєтеся, ставши багатим? Урс довго не задумувався, він сказав так: я не відчуваю, що я багатий. Але зараз я маю змогу, коли йду містом і зголоднію, зайти повечеряти в будь-який ресторан, не боячись, що мені забракне грошей оплатити їжу.
І для мене справа була не в тім, що людина увійшла в число забезпечених світу цього. (Він працював достатньо наполегливо, аби зрештою вхопити щастя за хвіст. На початках кар’єри жив у Лондоні, винаймаючи «кімнатку розміром із шафу», де з ліжка можна було дістати рукою до кухонної плити.) Справа була саме в цьому відчутті полегші: не боятися, що грошей забракне.
Але ж, подумала я, до цього стану є дві дороги щонайменше. Одна — це мати отаке щастя й увійти в число забезпечених. А друга — це перестати надміру перейматися грошима.
Ні, я не «божа кульбабка», і питання «як вижити, не влазячи в борги», мене стосується якнайпряміше. Ідеться про щось інше: про вибавлення від страху перед невпевненим «завтра». Ось людина, яка собі на це «завтра» конкретно заробила. Але якщо «завтра» станеться чергова світова економічна криза, його рахунки в банках будуть мало чого варті (не дай Боже, звісно). А ще є люди, які про гріш щоденний піклуються, айфонів із брульянтами не купують, однак і завтрашнім грошем не переймаються… бо вони ввірили себе Богові.
Бо вони насправді ввірили себе Богові.
Дуже гарно звучить побожне говоріння про довіру, особливо коли в заначці товсті долари лежать і знаєш, що певний «люфт» у тебе завжди є. Але «люфт довіри» означає, так насправді, її відсутність… Мені випадало бувати в домах, де ставалося «чудо помноження вермішелі», якої зварили менше, ніж прийшло людей, але раптом вистачило на всіх. Мені регулярно трапляється стикатися з людьми, які кудись поїхали на останні гривні, бо їх покликали, бо зустріч спільноти, бо хтось захворів, — а своєю порожньою кишенею вони чомусь геть не переймалися. «Бог дасть». Мене морозом обсипало, а вони були спокійні і впевнені. І Бог їм давав! На кожний новий день — нові потрібні кошти, речі, їжу…
Багато говориться про те, що «давайте, і вам дасться». Як вдається небагатим людям робити пожертви, віддавати «Богу Богове», відривати від своїх нечисленних заробків ту саму десятину, яка тільки на словах виглядає маленькою, а насправді то це конкретна частина всього, що маєш? Он і Мартін Якимович у Польщі зі своєю спільнотою скільки разів свідчив, що гроші завжди знаходяться у тих, хто не жмотиться десятину давати… Даєш Богові у розпорядження щось від свого заробку, а Він тобі дає більше: упевненість і спокій.
Питання дуже часто незрозуміле. Що таке десятина, як її правильно давати, по сумі, по змозі, по потребах?… Якось я не витримала своїх безнадійних роздумів, що точилися по колу, і вчепилася після лекції до викладача Святого Письма. Ну хай мені священик розтлумачить, він же все Писання ледь не напам’ять знає!
А справа була під час перерви між лекціями. І я знала, що він полюбляє сирочки в шоколаді. Отож підійшла, дала сирочка (студенти на перервах підхарчовуються, а викладач залишиться голодним, із нашими теревенями, так?). І спитала: отче, а що таке ота десятина в її конкретному життєвому вигляді? Як її правильно давати?
Хитре око священика примружилося, він розгорнув сирочка, показав мені його й відкусив половинку.
— Оце, — каже, — твоя десятина. Ти ніколи про це не думала?
Ой. А я й справді ніколи про це не думала! Я не рахувала у десятину як таку ті гривні, які вкидала на тацю, ну бо що такий дріб’язок всерйоз сприймати, ЦЕ НЕ ЖЕРТВА. Не рахувала як десятину приношені на перервах сирочки, яблука і що там ще. Печиво у монастир до спільного чаю. Куплені в каплицю квіти… Не сприймала як десятину віддані безробітній парафіянці речі, посуд, їжу. Ну бо «десятина» це гроші, конкретна частина зарплати, а тут же зовсім інше!
Не знаю, чи це моє особисте відкриття, чи я одна така, мало пов’язую явища між собою. Якщо я така не одна, то, певно, цей запис згодиться іншим, хто ніяк «всерйоз» не стягнеться на «справжню десятину», але не відмовляє іншим у малій допомозі чи приємних дрібничках…
— Найбільше, — сказав мені тоді отець, — ми витрачаємо не на щось велике, а на дрібниці, яких не помічаємо.
Ну що ж — видно, тільки Бог помічає все… Йому й наші десятини. У різних видах служіння…
У блогах подається особиста точка зору автора.
Редакція CREDO залишає за собою право не погоджуватися зі змістом матеріалів, поданих у цьому розділі.
фінансово.
Щиро дякуємо!
