Ми не можемо прожити навіть одного дня без різноманітних матеріальних цінностей. З їхньою допомогою ми задовольняємо наші біологічні потреби, але, крім того, вони нам необхідні для того, щоб полегшити — або навіть уможливити — осягнення якоїсь високої мети. Тому (приблизно у дев’яти випадках із десяти) лицеміром є той, хто твердить, буцімто ними можна знехтувати.
Матеріальні цінності не тільки потрібні, а й великою мірою необхідні. Зло у прагненні та вживанні їх починається щойно тоді, коли вони перетворюються на самоціль. Бо сенс цінностей рівня «мати» полягає у тому, щоб робити можливою і полегшувати реалізацію нашого «бути». Якщо ж ми шукаємо їх, володіємо й користуємося ними заради них самих, вони стають серйозною загрозою як для нашої індивідуальності та свободи, так і для нашої взаємної солідарності.
У цій перспективі справді може звучати нехтування тим, що можна «мати». Бо тимчасові бажання та прив’язаності можуть розсістися на моєму серці, як тля на листі, й пожерти мою здатність сприймати вищі цінності. Тому навіть у матеріальній сфері можливий парадокс: той, хто має мало, є багатим, а той, хто має багато, — злидар.
Переконливо говорить про це Казимир Брандис у своїй «Нереальності»: «Свобода полягає у тому, щоб контролювати власні інстинкти, а не задовольняти їх. Моя природа, якщо я її не вгамую, збільшить мою залежність та неволю. Задовольняючи, наприклад, інстинкт володіння, я розгалужуюсь у мережі обумовлень і входжу в систему узалежнень. Натомість, зменшуючи свої потреби, я вислизаю з цього механізму, й тоді набагато важче мене упіймати. Це означає, що я значно багатший, коли маю менше, оскільки зберігаю свою справжню власність».
Чи ж не відлунюють у цьому спостереженні слова Апостола Павла: «Бо корінь усього лихого — то грошолюбство, якому віддавшись, дехто відбились від віри й поклали на себе великі страждання» (1 Тим 6, 10).
Тому у Сьомій заповіді почуймо насамперед заклик: «Не кради в Господа Бога!» Адже матеріальні цінності — Божий дар, і Бог зробив їх такими скороминучими саме для того, щоб ми не намагалися захопити їх собі. Вони до цього зовсім не надаються!
Отже, я краду в Господа Бога Його дари, коли замість того, щоб ними користуватися, стаю їх слугою: замість того, щоб ділитися ними, вживаю їх так, що вони ділять нас; замість того, щоби приймати їх із вдячністю та з їхньою допомогою наближатися до їх Божого Подателя, я з Божих дарів (яка зухвалість!) будую перешкоду на своєму шляху до Бога.
Помилкою було би вважати, що хтось із нас є вільний від спокуси такого злодійства. Коли Ісус Христос застерігав, що «верблюдові легше пройти через голчине вушко, ніж багатому в Божеє Царство ввійти», учні цілком розсудливо запитали його: «Хто ж тоді може спастися?» (Мк 10, 25-26). Бо, за Христовим ученням, багатим (у негативному значенні цього слова) є кожен, хто намагається стати остаточним власником матеріальних цінностей. А така постава, на жаль, можлива також серед тих, хто має зовсім небагато.
Розгляньмо ще інше злодійство, за яке рідко карає людський суд: брак турботи про те, щоб із мого життя та моєї праці люди мали користь. Важко збагнути, як багато й на кожному кроці ми користуємося плодами чужої праці. Тому годиться, щоб ми, своєю чергою, власною працею намагалися приносити користь іншим.
Питання, скільки я зароблятиму та що отримаю за свою працю, — важливе, особливо для того, в кого праця є основним джерелом утримання себе й родини. Але я злодій і паразит, якщо мене взагалі не цікавить питання, яку користь із моєї праці матимуть інші. Раніше ця проблема була менш пекучою. Мірою розвитку й дедалі більшого ускладнення соціального та господарського життя легше стало приховати свою недбалість, легше також підступно знайти таке місце, де можна нажитися за рахунок праці інших.
У славнозвісному єврейському анекдоті розповідається про громаду, яка вирішила подарувати усіма шанованому вчителеві бочку вина. Кожен мав принести пляшку цього трунку і влити до спеціально приготованої бочки. Але хтось собі подумав: «Якщо я принесу пляшку води, збережу цілу пляшку вина, а вчитель нічого не помітить». Зрештою ціла громада подарувала вчителеві бочку води. Бо виявилося, що так само, потайки від інших, подумали собі всі.
Поставимо собі просте питання: якби вчинок того когось залишився непоміченим, бо тільки б він один із цілої громади так учинив, чи його аморальність була б через це меншою? На риторичні питання не відповідають; тому замість відповіді згадаймо пересторогу з Книги Сираха: «Чоловік, що грішить супроти власного ложа, — він каже сам до себе: Хто бо мене бачить? Темнота круг мене й стіни мене закривають, ніхто мене не бачить, — то чого мав би боятися? Всевишній гріхів моїх не згадає, — а боїться ж бо він лиш людських очей і не знає того, що Господні очі тисячекратно світліші від сонця, за всіма дорогами людськими наглядають та проникають в таємні закутини» (Сир 23, 18‑19).
Сучасна складність суспільного та господарського життя вимагає від нас більшої моральної зрілості. Насамперед, для мене самого має бути важливо, щоб моя правиця приносила користь своєму адресатові — також якщо я цієї людини не знаю. І усуваймо в собі прояв магічної ментальності, яка не вловлює зв’язку між можливістю задоволення власних потреб та працею.
Хтось, однак, може працювати в такому місці господарчої машини, де майже все поставлено з ніг на голову: добра праця не тільки легковажиться, а й марнується, винагорода є мізерною порівняно з виконаною працею, мають значення зв’язки, а не сумлінність. Як порядна людина має поводитися в такій ситуації?
Скажу перш за все, як не слід поводитися, й використаю для цього приклад із біології. А саме: коли починається рак, організм або підкориться йому, або переможе — залежно від того, як поводитиметься. Рак полягає у тому, що певній частині клітин стає байдужою доля цілого організму й вони починають дбати тільки про власний добробут. Почуваються вони чудово, пухлина росте на очах. Насправді страждає від цього увесь організм, але збунтовані клітини цим не переймаються. Не помічають, що така поведінка в майбутньому обернеться проти них самих. Не розуміють також, що вже тепер, внаслідок свого егоїзму, вони стали біологічно примітивнішими.
Отже, тоді інші частини організму можуть вчинити двояко. Або, бачивши свою кривду й втративши надію дочекатися справедливості, самі почнуть дбати виключно про власний добробут і не перейматимуться долею цілого організму. Саме таким чином творяться метастази й починається кінцева фаза хвороби, яка закінчиться трагічно також для збунтованих клітин. Але здорові частини організму можуть теж вчинити інакше: більше перейнятися небезпекою, що загрожує цілому організмові, ніж власною кривдою, та мобілізуватися на захист загального добробуту. В кінцевому підсумку така позиція, зрозуміло, також спрямована на захист власних інтересів.
Звісно, не можна позаздрити необхідності зустрічатися у своїй професійній діяльності з ментальністю, зараженою раком егоїзму. Не раз людина не дуже добре знає, як поводитися в такій ситуації. Але однієї речі нам робити не можна. Не можна приречено повірити у свою цілковиту безпорадність й самому підкоритися цій ментальності. Не можна безбожно твердити, що я, якщо буду рахуватися з іншими, сам буцімто загину. Навпаки: саме те, що ми не зважаємо на людей, веде нас до загибелі.
У сфері виробництва та розподілу матеріальних цінностей іноді зав’язуються зашморги такі зрадливі, що чим більше ми намагаємося послабити їхній тиск, тим сильніше вони нас душать. Такий механізм можна розглянути на прикладі хабарництва. Якщо цей зашморг уже закинуто і справді є так, що без хабаря важко залагодити справу, тоді, даючи хабаря, тим самим сприяєш тому, що можливість чесно залагодити дану справу стала ще меншою.
Вдумливу типологію хабарництва здійснив Антоній Залеський. Я даю хабаря комусь, від кого залежить щось для мене важливе, аби він прискорив справу, не створював перешкод, подивився крізь пальці на якусь неформальність, аби подолати його невблаганність, обійти закон. Хабарі бувають найрізноманітніші. Одні хабарники беруть гроші, другі — подарунки, треті — запрошення в гості; а є й такі, що тільки позичають, але ніколи не повертають. Одні вимагають хабаря, інші беруть його тоді, коли приходить сам; одні беруть тільки для себе, інші — щоб мати що дати тим, які стоять вище. З останнього речення випливає, що хабарництво — це система, яка може мучити й бути нестерпною також для самих хабарників. Чи є якийсь вихід, якщо цей зашморг десь уже стискає?
Тут мені пригадується спосіб, за допомогою якого було вирішено аналогічну проблему, що цілі століття непокоїла купців із вразливим сумлінням. Йдеться про звичай торгуватися. Очевидним було, що його жертвами ставали люди мало освічені та безпорадні. Але купці, яким важко було з цим погодитися, не бачили виходу. Життя має свої закони — розмірковували вони, — і купець, який правдиво оцінюватиме товар і не торгуватиметься, мусить збанкрутувати. Отож, вихід виявився дуже простий. Вистачило, що якась група купців відважилася продати свій крам не торгуючися. Невдовзі виявилося, що навіть матеріально це було вигідніше.
Нашому суспільству потрібно якомога більше людей, які повірять, що хабарництво не тільки є проявом деморалізації, а й навіть у сфері наших тимчасових інтересів свідчить про короткозорість. Варто подумати і про те, що набагато більше тоді одне одного поважатимемо: адже до людей, які легко дозволяють втягнути себе в багнюку, мимоволі відчуваємо якусь зневагу.
Святий Августин так показував абсурдність крадіжки: «Якби я спитав злодія: навіщо крадеш? — він відповів би мені: бо хочу мати те, чого не маю. — Навіщо ти хочеш мати те, чого не маєш? — Бо не хочу бути бідним. Отже, він вважає, що багатство зробить його щасливим. Але він безсоромний і помиляється тому, що хоче знайти щастя за допомогою зла. Його лукавство полягає у тому, що він шукає добра, а чинить зло».
Звернімо ще увагу на засліпливий егоцентризм злодія. Злодій, хабарник, бракороб, урядовець, який марнує час своїх клієнтів, переважно не помічають кривди, яку завдали іншим. Тому хтось, хто багато разів обкрадав інших, буде щиро обурений людською аморальністю, коли його самого хтось врешті пограбує. Бракороб проклинатиме чуже бракоробство, коли сам купить неякісний товар. Той, хто марнує чужий час, голосно нарікатиме, коли в іншій установі до нього самого поставляться не так, як треба. Одним словом, маємо очі, а не бачимо. Ми так високо цінуємо власні інтереси чи зиски, що навіть не помічаємо кривди, яку заподіяли іншій людині.
Гріхи проти Сьомої заповіді, без сумніву, викривають брак любові до ближнього. Можна тільки замислитися, чи вони більше свідчать про моральний інфантилізм, чи про озвіріння. Колись Антоній Кемпійський доводив, що в перші роки життя людина більше отримує, ніж дає; однак з віком навіть сам біологічний розвиток організму вимагає, щоб вона давала більше, ніж бере. Затримку в духовному розвитку — бажання передовсім брати — Кемпійський вважав схожою на порушення метаболічної рівноваги.
Думку про те, що така постава може бути проявом озвіріння, я запозичив із книжки В. Дрьошера «Закон виживання». В одному з розділів там показано суспільство павіанів як структуру багатошарових клік. Позицію у цьому суспільстві здобувають шляхом жорстокого ставлення до інших та вміння підкоритися сильнішому. Але павіани не створені для вічного життя й нездатні до справжньої любові.
Чи, отже, прагнення реалізувати свої економічні та соціальні цілі, незважаючи ні на що, не свідчить про втрату віри у вічне життя? Варто пам’ятати про те, що Ісус Христос заповідь «Не кради» сформулював значно ширше й динамічніше. А саме, Він сказав: «Блаженніше давати, ніж брати!» (Діян 20, 35).
Опрацював о. Павло Куницький ОР
За матеріалами: propovidnyk.com.ua
фінансово.
Щиро дякуємо!
