Як я не хотіла віддавати цукерки і що з цього вийшло.
Холодно. Ні, не так: дуже холодно, незносно. Але ж я обіцяла принести подарунок доньці подруги! Книжку казок, вона вже лежала у мене в наплічнику. Туди ж лягла й коробка цукерок. Ні, це не подарунок дівчинці, і не її мамі. Це мої особисті цукерки, я їх щойно забрала з пошти, мені їх друзі прислали. Це мої улюблені.
Про всяк випадок я ще двічі відкрила наплічник, переклала книжку подалі від цукерок, а цукерки — від книжки. Але все одно їхнє сусідство мене якось непокоїло, і зрештою книжку-подарунок я поклала в окремий пакет, і тоді трошки заспокоїлась. Я відділила їх одне від одного, аби в них навіть думки не виникало, що між ними існує якийсь зв’язок, що вони тут невипадково лежать, притиснувшись одне до одного боками, і щоб вони не подумали, ніби призначені потрапити за однією адресою. Ой, щоби ще не переплутати подарунки, не витягнути випадково цукерки з наплічника, а цілими й неушкодженими донести їх до дому. Тут усе потрібно передбачити, а то раптом у поспіху і цукерки дістанеш, і… І все! «Ой, а це мені?» — захоплено сплесне долонями моя знайома. І що я тоді відповім? «Ні, це мені»?
Ох, може, вона не візьме слухавку, або передумає сьогодні мене приймати, у такий злющий мороз? Але ні, вона рада дзвінку, вона вдома і чекає. Поскрипуючи снігом під ногами, стискуючи зуби і серце, я відважно (хоч і трохи сварячись, але з використанням літературних слів) вирушила в нелегку путь, супроводжувана завиванням вітру і колючими сніжинками, які голками впивалися в обличчя. Завжди, щойно трохи розслабишся, до тебе підкрадеться якась дурна думка. І звідкіля тільки в голові (або де?) це береться? Ось це: «Віддай цукерки!» — «Ні!» — відрізала я. — Ні, ні і ні!» — «Ну чому? Тобі так шкода цю нещасну коробочку цукерок?» — цей спокійний і тихий голос часто виводить мене з себе, у прямому й переносному сенсі. «Я не віддам цих цукерок, не віддам! Тому що це мої, персонально мої цукерки, які мені особисто надіслали мої друзі! Можу я в цьому світі мати щось для себе, чи ні?» — суворо відбивалась я. «Ой, та я ж зовсім забув. Ти ж ніколи не їла цукерок. І взагалі, ти бідна і нещасна, так?» — прийшло співчутливе запитання. «Ну нехай я не бідна й не нещасна, але з якої радості я маю віддавати їй ці цукерки? Вона що — голодна, чи в неї грошей нема? І не треба мені ото про маленькі жертви і духовну боротьбу! Я готова — але на справжню боротьбу. На війну, на битву! Так, я готова. Але ці конкретні цукерки я не віддам, і взагалі замовкни, ти тільки й хочеш, що позбавити мене геть усього!» — я кипіла «праведним гнівом», захищаючи своє, особисте, мені призначене.
Уже в під’їзді її будинку, піднімаючись на якийсь там поверх, я здалася. «Ну добре, нехай, віддам я їй ці цукерки, віддам! Але тільки за душі в чистилищі!»
Й одразу стало легше. Правда. Уже зовсім не було шкода тих цукерок, анітрішечки. Стільки пафосу, стільки трагізму… Нема щоб просто віддати — ні, треба все виставити так, ніби це немислимий дар, неймовірна щедрість, небувалий героїзм… Турботлива пам’ять тут-таки підсунула картинку з фільму «П’ята печать», коли книготорговець Кірай поспішав до коханки і сам із собою провадив довгі дебати на тему, який саме шматок м’яса віддати спокусниці — корейку чи грудинку. «Ось щоб вона тільки ще й корейку не знайшла! Грудинку то вже нехай забирає. Але корейка не для неї. Корейку — не віддам!»
Знайома зустріла мене гостинно. Дуже зраділа і книжці для донечки, й цукеркам — для неї (особисто). А потім винесла мені з іншої кімнати величезну коробку цукерок, утричі більшу за мою: «А це я для тебе приготувала в подарунок. Я знаю, ти таке любиш!»
…Так, я поверталася додому задоволена. І цукерки віддала, і душі спасла (ну хоч одну, ну хоч трохи), і ще й утричі більше цукерок отримала.
За матеріалами: Католік Гомель
фінансово.
Щиро дякуємо!
