Погляд

5 причин, чому я не святкую річницю Реформації

02 Лютого 2017, 15:41 3527 Олександр Бучковський
Мартін Лютер

На цей 2017 рік припадає 500-ліття початку Реформації, коли монах-августіанець Мартін Лютер на дверях Віттенберзького собору прибив свої всесвітньовідомі «95 тез».

Чудово розумію наших братів-протестантів, які хочуть гучно відзначити півтисячолітній ювілей існування власного напрямку у християнстві. Але я особисто утримуюся від святкування цієї події, і не лише тому, що католик, але з суто логічних міркувань.

 

1. Християни не святкують розлучень

Уявімо собі подружню пару. У них не все ідеально, у кожного чимало гріхів. І настає мить, коли їм набридає прощати одне одного і вони розлучаються. Згодом у нових зв’язках народжуються діти, а потім онуки. Але залишаються сліди від страждань, завданих розпадом сім’ї, спільних звинувачень та образ. Не думаю, що хтось із них або їхніх нащадків святкував би день розірвання шлюбу своїх бабусі й дідуся чи батьків. Можливо, комусь це і видається звільненням від нестерпного чоловіка або дружини, новим початком, але насправді — це завжди драма, у якій неповинними жертвами в усіх випадках стають діти. Це, на мою думку, найбільш вдале порівняння того, що сталося 500 років тому. Очевидно, що у поділі Західної Церкви винна як одна, так і інша сторона. Невинний лише Христос. Утім, наслідки гріхів своїх предків ми пожинаємо вже не одне покоління, а відновити єдність Церкви й досі не вдалося. Християни не святкують розлучень, лише згадують його і перепрошують Бога за свої гріхи і занедбання.

 

2. Не годиться танцювати на кістках…

Недарма християни критично ставляться до 100‑ліття початку «жовтневої революції», яке так само припадає на цей рік. Адже це початок жорстоких гонінь та переслідувань з боку більшовицької влади. І Реформація з цим має багато спільного. Виступ реформаторів розпочав у Європі релігійні війни, які точилися майже півтора століття й завершилися Вестфальським миром. Католики палили протестантів, протестанти переслідували і вбивали «папістів», як тоді називали вірних Рима. А крім того, протестанти самі тортурували та нищили одне одного, як показує приклад анабаптистів разом із Т. Мюнцером — їх гонили самі ж послідовники Лютера. Парадокс полягає у тому, що як той, хто вбивав, так і той, хто вмирав, чинили це з іменем та в ім’я Христа. Кров католиків та протестантів перемішалася і єдиним голосом волала до неба про справедливість. І спомин початку Реформації для нас має бути днем пам’яті й молитви за помилки минулого, а не днем радості та ейфорії.

 

3. Не хочу «канонізувати» батьків Реформації

Відзначення Реформації йде в одну ногу з прославленням її творців, яких вважають ледь не святими, а в будь якому разі то героями свого часу. Ці люди, безперечно, увійшли в історію, і я почасти розумію їхній дії. Церква у XVI столітті була далеко не ідеальною. Обурення Лютера і причини виступу інших реформаторів були певною мірою виправдані. Але поділюся власним спостереженням: ідеальна Церква — це та, в якій немає людей з їхніми гріхами. Хоча не можу погодитися з кардиналом Вальтером Каспером, що монах із Віттенберга — це «другий Франциск Ассизький». Справді, Франциск був великим реформатором, який відновив духовне життя Середньовічної Європи. Однак поміж Лютером та Йоаном Бернардоне (мирське ім’я Франциска) існує велика різниця, яка називається покора. Коли тодішній Папа назвав Франциска жебраком і послав у хлів до свиней, той без роздумів це зробив. А чи був здатний — і тим більше чи хотів цього — Мартін Лютер? Деколи мені самому здається, що Церква несправедливо ставиться до різних праведників, ревних священиків та людей, які роблять чимало добра. Та гадаю, що у Нареченої Христа є певна особлива місія, яку не кожен спроможний правильно зрозуміти: випробовувати святих, аби дати їм покору. Золото у плавильні очищується. Ніхто не сказав, що це процес приємний. Але він корисний і потрібний…

Не можна не погодитися з Папою Бенедиктом XVI, що справжніми реформаторами Церкви є святі. Можливо, для багатьох такими є і творці явища, яке ми звемо Реформацією; та думаю, що якби їхнє життя розглядалося на звичайному процесі у Конгрегації у справах святих, то навряд чи хто дійшов би до слави вівтаря. Втім, не скажу, що вони не потрапили до Неба. Я не знаю; а Боже Милосердя велике.

 

4. Мені не до смаку солодко-гіркий присмак Реформи…

Прихильники Реформації (також і серед католиків) вказують на численні добрі плоди: відкриття сили Божого Слова, значення Спільноти чи характеру служіння священиків і активної ролі мирян, оправдання вірою і центральне місце благодаті, пізнання Христа як свого Спасителя для мільйонів людей — що має говорити на користь позитивного образу Реформації. Адже «хіба добре дерево родить погані плоди»? І це воістину так. Звісно, Бог здатний із найбільшого зла вивести ще більше добро. І приклад цьому — гріх Адама, який на Великдень ми називаємо «щасливою провиною, що дала нам такого великого Спасителя».

Але чи всі плоди Реформації є добрими? Чи можна назвати Божим благословенням існування понад 50 тисяч різних напрямків та церков, кожна з яких прагне називати себе істиною Церквою Христа? Або індиферентність і релятивізм, що сягають корінням XVI століття, та принцип, ніби кожен має право вільно трактувати Боже Слово, — а відтак виходить, що істина у кожного своя. Чи сучасна секуляризація Європи й атеїзм не є наслідком ослабленого поділами християнства? Не знаю, чи існує у природі дерево, яке одночасно родить корисні та отруйні плоди…

 

5. А цього би хотів сьогодні Лютер?

Нарешті, останній аргумент, чому я не буду святкувати Реформацію: бо цього не робив би сам Мартін Лютер ані Жан Кальвін. Я, як католик, не можу їх ані наслідувати, ані вважати своїми вчителями віри. Та не можна не зауважити, що основним питанням у житті Лютера було отримати благословення Бога, здобути Його благодать. І хоча багато в чому він помилявся, проте напевно щирим серцем шукав Спасителя. І думаю, що якби сьогодні Лютер воскрес із мертвих, то перш за все заборонив би будь-які святкування та відзначення подій 31 жовтня 1517 року, а поставив у центрі Євангеліє та Ісуса Христа. Він сам про себе казав: «Прошу замовчати моє ім’я і не називатися лютеранами, а християнами. Хто такий Лютер? Це ж не моє вчення. І я ні за кого не був розіп’ятим. Як це я, звичайний смертний, дожився до того, що моїм гнилим ім’ям називають себе діти Христові? Не треба, друзі! Давайте відкладемо усі ці партійні назви і будемо називати себе Христовими, чийого вчення ми і тримаємося».

Думаю, нині Мартін Лютер закликав би всіх повернутися до Божого слова та повірити у Христа, адже в цьому й мала полягати, на думку протестантів, Реформа Церкви (та сталося, не так як гадалося). Думаю, що цей заклик на сьогодні ще актуальніший, аніж 500 років тому. Ми як ніколи потребуємо разом святкувати  перемогу Христа над смертю і гріхом, і вже не як конкуренти і супротивники, а брати у вірі, за одним Хлібом і Чашею спасіння.

Інші статті за темами

ПЕРСОНА

МІСЦЕ

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

ПІДТРИМАЙТЕ CREDO
CREDO — сайт і часопис для читачів, які хочуть жити свідомою вірою. Якщо Вам подобається те, що ми робимо, долучайтеся до збору коштів для праці редакції. Ми цінуємо кожен внесок!
Виберіть суму
грн/місяць
Напишіть новину на CREDO
Якщо ви маєте що розказати, але початківець у журналістиці, і хочете, щоб про цікаву подію, очевидцем якої ви стали, дізналося якнайбільше людей, можете спробувати свої сили у написанні новин та створенні фоторепортажів на CREDO.
Підпишіться на розсилку
Кожного дня ми надсилатимемо вам листи з найважливішими та найцікавішими новинами.

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: