Послужливість, доброзичливість, навіть усмішка? Нема питань: просто я мила людина. А що всередині все кипить? Та то нічого, воно минеться…
Коли коханий каже тобі: «Люблю, коли ти злишся», — він не завжди має на увазі, що ти приваблива в цей час або ж миленько морщиш носика (хоча це може бути правдою). Твій мудрий коханий хоче тобі сказати: «Люблю, коли ти справжня, коли ти не стримуєш емоцій. Звідки мені знати, що тобі болить, чого не любиш, що я міг би змінити, якщо ти приховуєш переді мною свою злість?»
Таке, звісно, може почути і чоловік, і жінка. Такий чоловік і така жінка, у чийому рідному домі було одне головне правило: «Не сварімося!» Часто кинуте солдатським тоном, воно не закликає до миру, радше означає: «Маєте слухати мене! Не сварімося, а робімо так, як кажу я. Кінець дискусії». У книжці «Антиматері» Ґжеґож Ленчіцкі доводить численними прикладами, якою руйнівною для усієї родини є така позиція матері. Свідомо чи ні, вона чинить величезний тиск на усіх членів сім’ї. Тому приховування злості може бути наслідком формування внутрішньої блокади на будь‑яку конфронтацію чи насичення аргументами на зразок «що люди скажуть» або «навіщо псувати собі нерви»…
На мою думку, принцип уникати конфлікту за будь‑яку ціну може бути захисним механізмом. Якщо я зазнав виразної неприхильності, вибухів агресії, насильства, відсутності надії на позитивні зміни, постійної тривоги («буде скандал чи ні»), то краще, як я таки перечекаю, відступлю на заздалегідь підготовлені позиції. У дитинстві це могла бути своя кімната або «йду повчитися до подруги». У дорослому віці можна замкнутись у гаражі (завжди щось треба ремонтувати) або кинутися прибирати (починаючи з підвалу та закінчуючи горищем), або просто замовкнути. Обірвати розмову. Кажуть, чоловік потребує свого «сховку». Можу стверджувати, що жінки також добре собі радять з облаштуванням такого місця для себе.
«Сховки», в які ми втікаємо, ніби зроблені з сучасної мембранної тканини, подібної до тієї, з якої шиють спортивний одяг: випускає вологу назовні та не дозволяє їй потрапити всередину. От лише свій емоційний «Гортекс» ми одягаємо навиворіт: усі зовнішні фактори відчуваємо досконало, вони впливають на нас, викликаючи дискомфорт (хто ж любить ходити в мокрих чоботях?), а наші реакції та емоції не можуть випаровуватися (як ті чоботи без вентиляції)! Але усім довкола ми показуємо «покер‑фейс». Послужливість, доброзичливість, навіть усмішка? Нема питань: просто я мила людина. А що всередині все кипить? Та то нічого, воно минеться…
На щастя, зазвичай людські «радари» не підводять. Чи життя у «постійній зичливості», у «приємній» атмосфері без вибухів та крайнощів нам пасує і нас приваблює? Чи не викликає у нас підозри те, коли хтось завжди ввічливий, спокійний та усміхнений? «Кожний, кого зустрічаю, такий порядний, чемний, повен добрих намірів. Ніхто не лається, не злиться (…) Як це можливо, якщо дивитися по‑людськи? Брешете? Навіть собі?» — такі питання в уста свого героя‑іммігранта вкладає нобелівський лауреат Джон Максвелл Кутсі з Південної Америки в романі «Дитинство Ісуса». Рефлексій про потворність такого світу не бракує, слід згадати хоч би [творчість] Олдоса Ґакслі чи «Матрицю».
Не один із нас мріє про світ без злості, гніву та конфліктів. Однак жертвами від впровадження такого проекту в життя станемо ми самі. Бо старатися тримати вибрики від контролем — це палиця з двома кінцями: відкидаючи вибухи й пориви, ми відкидаємо також і пристрасть. Нема крайнощів! Є затонована, цивілізована, політкоректна реальність, якої неможливо знести. В людині дедалі менше людини. Наче ми хотіли стати кібернетичними організмами. То, власне, про таких кажуть: стережись людей, які не гніваються. А я не хочу, аби коханий тебе остерігався. Вже краще простити йому злість…
За матеріалами: Aleteia
Переклад: Марина Грицька Аннекова, СREDO
Фото: Psychology Today
фінансово.
Щиро дякуємо!
