«Якщо я колись зможу їх побачити, то скажу їм, що дуже їх любила. Завжди. Ціле життя», — каже мати близнючок, яких віддала в іншу сім’ю.
Син нічого не знає. Не знають ні сім’я, ні знайомі. Знає тільки чоловік — а власне кажучи, співмешканець, бо вони живуть у неформальному зв’язку. Окрім Бартка, у Сильвії ще 15‑місячна Зося. Про те, що вона вагітна, жінка довідалася під час контрольного візиту до лікаря. Через чотири місяці після народження доньки… Коли на моніторі УЗД побачила дві крихітні істотки — здерев’яніла. «У вас двійня, дванадцятий тиждень», — сказав лікар, і в його погляді Сильвія прочитала відповідь на питання, про яке навіть подумати не встигла. «Уже нічого не можна зробити».
Додому вона поверталася пригнічена, думаючи, що тепер із ними всіма буде, як вони впораються з таким життям… Бо як можна жити в тому місці, без праці, без свого помешкання, без перспектив і надії на те, що завтра щось зміниться, що буде інакше, краще? З чотирма дітьми? Увечері після розмови зі своїм партнером вона визнала, що найкращий вихід — віддати дітей на всиновлення.
Пошуки
Вона поняття не мала, як за це взятися, куди зголоситися, в кого запитати поради. Просто сіла до комп’ютера, увійшла в інтернет і вписала слово «всиновлення». Знайшла відповідний лінк. Одразу ж написала, що чекає на близнят, сама неспроможна забезпечити їм дім, тому шукає сім’ї, яка би цих дітей полюбила. Клацнула «вислати». «Ніхто не одізветься», — переконував її співмешканець, якому в голові не вкладалося, що батьків можна знайти в інтернеті.
Наступного ж дня Сильвія читала більше сотні листів із найрізноманітніших закутків Польщі. Від людей, які мріяли про дитину. Читала про любов, якою вони прагнули поділитися, про тугу за нормальним життям, сім’єю. Читала і плакала від зворушення. Їм бракувало того, чого вона мала аж забагато. Чому, Боже, так сталося? — запитувала себе. Але тоді, того дня, жінка почала помічати в тому, що сталося, певний сенс. Розпач перемінився у надію. Може, то я мала народити чиїхось дітей? — казала вона собі.
Відповіла лише кільком сім’ям; познайомилася тільки з однією. Вибирала тих, хто вже пройшов курси в осередку всиновлення, мав «кваліфікацію» батьків. За кілька днів отримала ще одного мейла. «Не знаю, чому, але коли я його прочитала, то відчула, що це саме та родина», — каже вона сьогодні. Коли за кілька тижнів побачила Мажену — мала враження, що бачить себе, тільки «у кращій версії»: усміхнена, енергійна, сердечна, тепла. Сильвія була впевнена, що це саме ця людина, саме ця сім’я, що більше шукати не потрібно.
Вона не хотіла, аби син довідався про те, що вона вагітна і його сестри не зможуть зростати разом із ним. Бо як це пояснити 11‑річному хлопцеві? Як сказати дитині: я тебе люблю, я тобою опікуюся, а твоїх сестер віддам чужим людям? Отож вона приховувала свій живіт під розтягнутими светрами. Бартек, певно, щось підозрював, але ніколи ні про що не запитав і нічого не сказав.
Відчинена хвіртка
Сильвія щоразу частіше думала про пологи, про те, як пережити ці кілька днів, перш ніж дівчатка потраплять до нової сім’ї. Вона не могла залишити їх у пологовому; не могла ними займатися; не могла відкритися перед сім’єю. Зрештою, вона боялася, що коли візьме їх на руки, коли притулить до себе, відчує їхній запах і тепло, — то вони вже не розстануться… І коли жінка була повна душевних сумнівів, знайома їй сказала, аби вона не боялася любити дітей. Вона послухалася цієї поради й нині знає, що зробила правильно.
Майже до останньої хвилини вона просила Мажену й Павла, щоб вони не облаштовували кімнату для дівчаток. Залишала собі «відчинену хвіртку». Подзвонила до них уже з лікарні. Сказала: можете все купувати. В неї було аж чотири дні на те, щоб побути мамою своїх донечок. Цих чотирьох днів мало вистачити на все життя. Вона мала повірити, що хтось їх полюбить, що хтось дасть їм краще життя, ніж могла би дати вона, що діти будуть щасливі, що колись вони зустрінуться.
З лікарні її забирали Мажена з Павлом. Сильвія плакала. Її серце рвалося, їй здавалося, що вона не переживе цієї розлуки, цієї туги. Відтоді вже нові батьки займалися дівчатками. Поїхали до їхнього дому. Сильвія написала власноруч, що довіряє їм опіку над своїми дітьми. Вони умовилися, що коли їй буде тяжко, вона будь-якої миті зможе подзвонити, запитати, як там малі.
Надія
Мажена дзвонила до неї щодня. Сильвія раділа цим дзвінкам і підсвідомо чекала на них. Такий був сердечний рівень. А рівень розуму був зовсім інакший: ти не можеш постійно перебувати думками при цих дітях, бо з’їдеш з глузду. Сильвія написала до Мажени, що треба обмежити контакти. Жінки домовилися дзвонити, коли щось буде не так.
У перші дні після повернення з пологового Сильвія не могла їсти, спати, нормально функціонувати. Відчувала фізичний біль, так ніби хтось розривав її по шматочку. За кілька днів біль минув; а може, увійшов углиб — у серце, в пам’ять? Так, саме в пам’ять. Сильвія жила надією, що колись дівчатка захочуть знайти її, познайомитися, порозмовляти. І зрозуміють, чому вона мусила так вчинити: бо зробила це для них.
Сильвія задоволена, що зважилася не вбивати дітей, а віддати на рекомендоване усиновлення, що дівчатка не «тинялися в системі». «Якби я не знала, до кого потрапили мої діти, я б жила в постійному страху та непевності. Ходила би вулицями й зазирала в кожний візочок, прислухалась би до кожного повідомлення про дітей, яких б’ють і з яких знущаються… Але Бог милував. Якщо я колись зможу їх побачити, то скажу їм, що дуже їх любила. Завжди. Ціле життя».
З книжки Катажини Кольської «Моя дитина десь мене чекає. Розповіді про всиновлення».
За матеріалами: Aleteia
фінансово.
Щиро дякуємо!
