Інтерв’ю

Актор фільму «Мовчання»: виявляється, Ісуса так легко полюбити…

21 Лютого 2017, 15:01 3665

Ендрю Ґарфілд (отець Себастьян Родріґес у фільмі Мартіна Скорсезе «Мовчання») — про закоханість, фільми як церкву та «Духовні вправи» Ігнатія Лойоли.

Люди сягають по «Духовні вправи» з різних причин. Підготовка до головної ролі — це не найчастіша причина, але зовсім не найгірший привід забратися до «Вправ». Чоловіки та жінки часто йдуть на реколекції з «Вправами», аби прояснити для себе, хто вони й до чого покликані.

Припускаю, що саме так було з Ендрю Ґарфілдом, коли він попросив Джеймса Мартіна SJ з «America Magazine» провести його через «Духовні вправи» у рамках підготовки до ролі в новому фільмі. Отець Мартін спершу вагався, але Ґарфілд виразно чогось шукав. А може, радше когось?

 

Релігійне «сліпе побачення»

У Лос-Анджелесі дощило. Я домовився про ланч з Ендрю Ґарфілдом, аби порозмовляти про його досвід із «Духовними вправами». Ми зустрілися в малому шумному ресторанчику в Лос Феліс, старій дільниці ЛА, нижче славетної обсерваторії Ґріффіт у східному Голлівуді. Я прийшов заздалегідь; він прийшов вчасно. Ми були голодні. Ґарфілд виглядав змученим. Було тільки по обіді, а він уже виглядав змученим.

Він цілі тижні працював, промуючи два фільми і знімаючи третій та водночас готуючись до повернення в Лондон, де мав розпочати працю над новим театральним проектом. Із собою він мав цілу колекцію блокнотів і телефон. Якби ще лептопа й чашку кави, можна було би легко сприйняти його за студента. Був останній день під Новий рік, а він їв ланч із допитливим єзуїтом, якого раніше ніколи не бачив. Наша зустріч виглядала радше як незручне релігійне «сліпе побачення». Я міг зрозуміти його втому.

Однак попри все Ґарфілд був дуже люб’язний, щедрий у присвяченні мені свого часу й розважливий у словах. Упевнився, що ми поїмо разом. Був вдячний за шанс повернутися до досвіду, набутого рік тому на «Духовних вправах» з о. Мартіном, вдячний за шанс глибокого погляду в себе та радості, більшої від тієї, що він мав у Голлівуді, місці постійної самореклами. «Тут як на ярмарку “багатства, гонору й пихи”», — сказав він, посилаючись на медитацію з «Вправ». Це був милий акцент у розмові. Отже, ми розмовляли однією мовою.

 

«Фільми були моєю церквою»

Ми стали говорити про те, як він відкрив своє покликання до акторства. «Фільми насправді були моєю церквою, — сказав він. — У дитинстві були тільки фільми й книжки. Це не було нічим неймовірним, просто я з ними почувався спокійно, почувався більше собою і зазвичай — безпечно». Як сам зазначив, можливо, що дитяче захоплення розповіданням історій це зовсім не виняток, але потім додав: «Книжки та фільми переносили мене углиб себе, в мій власний неосяжний внутрішній горизонт». Це цілком ігнатіанське зауваження.

Таке «перенесення углиб себе» відчував Ігнатій Лойола, коли починав писати «Духовні вправи». Після ганебної поразки у війні, поранений після того, як бездумно прагнув стати героєм у битві, приреченій на розгром, Ігнатій почав читати. Швидко усвідомив, що втіху, якої шукав, і лікування, якого потребував, знайде не в рицарських романах, а в життєписах святих. Ба більше — побачив, що перед ним відкривається інший спосіб життя, глибокого і з більшим задоволенням. Поранена реальність його власного життя стала місцем, де реалізувалася уява благодаті. Навернення Ігнатія почалося тоді, коли він став чутливим до складнощів свого власного нутра.

 

Життя, обтяжене любов’ю, неможливе

Після нашої розмови з Ґарфілдом для мене стало абсолютно ясно, що він поділяє ту саму чутливість, що й Ігнатій. Було також видно, що його внутрішній світ, як і в багатьох із нас, поранений і дуже делікатний. Ґарфілд добре знав тугу любові й знав, що інколи ця туга перетворюється на тортури.

«Мене приваблюють історії, які стараються перемінити страждання у красу», — сказав актор. — «Я відчуваю, що обдарований і проклятий близькістю глибокого смутку… смутку життя». Він затнувся на пів-реченні, немовби намагаючись зібратися з силами для висловлення того, що його насправді хвилює. Я побачив джерело тієї змученості, яку відчував від початку нашої зустрічі: «…смутку життя у цьому часі та місці, де жити любов’ю та радістю, к**ва, неможливо», — закінчив він.

Його життя обтяжене тягарем любові: проблемою можливості або неможливості пережити істинну любов.

За браком відповіднішого слова, можна сказати, що Ендрю Ґарфілд «успішно» пройшов «Духовні вправи». «У “Вправах” я знайшов стільки речей, які змінили мене й показали мені, ким я був… і ким Бог хоче, аби я був», — сказав він. Це найкращий результат, на який може сподіватися хтось, хто береться за ці реколекції.

Його успіх не повинен нас дивувати. Акторський тренінг добре приготував його до динаміки ігнатіанської молитви, в якій людина ставить себе у різні біблійні ситуації, аби осягнути «внутрішнє знання» про Бога, а потім виразити його своїм життям через учинки милосердя та щедре служіння. Ще дивнішим, також і для нього самого, був факт, що Ендрю Ґарфілд… закохався.

 

Любов застає зненацька

Коли я спитав, що йому здалося найбільш винятковим у «Вправах», він задивився сліпим поглядом у пустку перед собою і помандрував думками до якогось місця в пам’яті. Потім, ніби питання повернуло його назад на землю, всміхнувся і сказав: «Виявилося, що дуже легко закохатися в цю особу. Закохатися в Ісуса Христа. Це було найдивовижніше».

Він замовк, глибоко зворушений цією думкою. Приклав руку до грудей, десь трошки нижче серця, і повторив, раз по раз вибухаючи сміхом: «Боже! То була неймовірна річ — закохатися! Як легко було закохатися в Ісуса Христа!»

Раптом я побачив, який він щирий у своєму досвіді радості, що випливала з любові, зі страждання по розчаруваннях та болю неприсутності.

«Я почувся сумним і злим на Ісуса, коли вже Його зустрів, бо всі так сильно Його очорнюють. Так багато людей так холерно Його очорнюють! Його ім’я використовують до гидотних речей».

Оце я називаю успіхом «Духовних вправ»: закохатися в Ісуса. Страждати разом зі своїм коханим і заради Нього. Співчутливе страждання проявляється в акторському покликанні, в якому він має завдання допомагати іншим переживати любов та її брак. «Для мене це є саме тією прекрасною агонією створіння, — вів далі Ґарфілд. — Прекрасна агонія, яка полягає в тому, що ми ніколи не будемо спроможні повністю виразити можливості тієї любові, про яку Він вчить, що маємо нею жити. Моє відчуття доконечності праці випливає з туги за вираженням саме цього».

 

Шукаючи свого місця у світі

Досвід закоханості в Ісуса став для Ґарфілда найбільш дивним, може, тому, що він — як багато людей — розпочав «Вправи», шукаючи чогось «більшого». Те, з чим він починав реколекції, було не виразним прагненням пізнати Христа, а радше постійним, болісним відчуттям власної несамодостатності.

Як колись Ігнатій, так і Ґарфілд був молодим чоловіком, який шукає свого місця у світі. І так, як багато з нас, під шаром туги він приховував глибокий страх: побоювання, що він «недостатньо хороший». «Головною проблемою, яку я прагнув вилікувати, яку приніс до Ісуса і над якою працював у “Вправах”, було почуття “недостатньості”, — говорив Ендрю. — Це відчуття постійного прагнення, аби виразити досконалим чином те, що є в кожному з нас. Цю рану буття “недостатнім”. Цю рану, що виникає з відчуття, ніби того, що я можу запропонувати, ніколи не буде достатньо».

Багато хто живе у страху перед поразкою, але часто ми не усвідомлюємо, що то не поразка нас лякає, а те, що всі про неї довідаються. Не так тяжко дати собі раду з невдачею; всім час від часу щось та й не вдається. Ідеться радше про людей, які це знають. Бути знаним як той, хто впав, — це справді болісно. Коли ми всі бажаємо бути належно оціненими, то бути поміченим — це те, за чим ми тужимо. Але боїмося, що ми не варті того, щоб нас побачили, бо страх перед демаскуванням вражає найсильніше. Ендрю Ґарфілд дуже добре розумів це внутрішнє зіткнення.

 

Молитва у темряві

Момент, який актор запам’ятав як найглибший досвід Божої присутності у своєму житті, стався безпосередньо перед його першим публічним виступом, коли він закінчив театральну школу. Він мав зіграти Офелію в шекспірівському «Гамлеті» у театрі «Глобус», у Лондоні. «За близько дві години перед спектаклем я раптом почувся так, немовби помирав, — згадує Ендрю. — Я відчув, що коли вийду не сцену, то згорю весь. Ніколи раніше я не відчував такого смертельного переляку, такого внутрішнього терору, браку віри в себе, почуття недостатності. Такого страху перед буттям поміченим. Ляку перед відкриттям і відданням мого серця. Перед зняттям масок і заявою: дивіться на мене!»

Аби заспокоїтися, він прогулювався вздовж південного берега Темзи. То був день, коли трупа мала запасний склад акторів, і думка Ґарфілда почала схилятися до… втечі. «Я почав думати про те, щоб кинутись у річку. Думав, що не маю нічого, аби представити, запропонувати. Я обманщик». Тепер він уже розуміє, що та мить була моментом молитви: «Я просив про щось. Просив про допомогу».

Й тоді він почув вуличного співака, який (зовсім не ідеально) виконував пісню «Вінсент» Дона МакЛіна. Найбільше запам’яталося саме те, що виконання було далеким від прекрасного. «Якби цей чоловік залишився того дня у ліжку, думаючи: “Я не маю що запропонувати, мій голос зовсім не такий добрий, я не готовий виступати публічно; того, що я маю, замало,” — якби він послухав тих голосів усередині себе, я б не дістав того потішення, якого потребував, — каже Ґарфілд. — Його готовність відкритися, демаскуватися насправді змінила моє життя. Думаю, я вперше зрозумів, яким чином мистецтво набирає значення, як мистецтво змінює життя людей. Напевно воно змінило мої життя».

 

«Я відчув, немовби Бог схопив мене за карк»

Цей момент акторської недосконалості його врятував. «Хмари дослівно розступилися і вийшло сонце, а його проміння осяяло мене. Ми обоє, той співак і я, раптом почали плакати. Я почувся так, ніби Бог раптом ухопив мене за карк і сказав: ти думав, що як ступиш на сцену, то помреш. Але як ти насправді помреш, якщо не ступиш на неї?»

Відтоді Ґарфілд живе у почутті цього творчого тертя: у страху відкритися, але і з великою потребою бути поміченим. Якщо те, що ближні помічають наші недосконалості, так нас вражає, — то тривання в бутті висунутим на перший план нас визволить.

Переклад CREDO: Брендан Буссе, American Magazine. За: Deon 1, 2  

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.

Інші статті за темами

МІСЦЕ

← Натисни «Подобається», аби читати CREDO в Facebook

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Ми працюємо завдяки вашій підтримці
Шановні читачі, CREDO — некомерційна структура, що живе на пожертви добродіїв. Ваші гроші йдуть на оплату сервера, технічне обслуговування, роботу веб-майстра та гонорари фахівців.

Наші реквізити:

monobank: 5375 4141 1230 7557

Інші способи підтримати CREDO: (Натиснути на цей напис)

Підтримайте фінансово. Щиро дякуємо!
Напишіть новину на CREDO
Якщо ви маєте що розказати, але початківець у журналістиці, і хочете, щоб про цікаву подію, очевидцем якої ви стали, дізналося якнайбільше людей, можете спробувати свої сили у написанні новин та створенні фоторепортажів на CREDO.

Поля відмічені * обов'язкові для заповнення.

[recaptcha]

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам:

The Coolest compilation of onlyfans porn tapes on PornSOK.com Immediate Unity