Роздуми до Слова Божого на вівторок І тижня Великого Посту
Навколо так багато непотрібних речей: набиваємо шафи одягом, шлунки — їжею, списки на день — справами, які насправді неважливі. «Що більше, то краще», — десь так часом крутиться в нашій голові, створюючи примарну ілюзію захисту, достатку, чи ще чогось там.
Переносимо цей принцип і на нашу молитву. Боячись тиші, заповнюємо цей час на спілкування з Богом методичним повторюванням молитви, часом навіть забуваючи, про що там йдеться.
Того часу Ісус сказав своїм учням: «Молячись, не говоріть багато, як ті язичники, бо думають, що завдяки своїй багатомовності будуть вислухані.»
Це той варіант, коли подобаються обидва переклади.
У нашому перекладі: «не говорити багато», — це виклик, погодьтеся. Бо часом здається, що маємо Богу або відзвітуватися, або принести список прохань на підпис. У кожного з нас може бути свій перелік зайвих непотрібних речей. «Бо ваш Отець знає, чого потребуєте, перш ніж ви попросите в Нього», — це як відповідь на будь-який наш гарячкуватий перелік списків, які ми Йому представляємо. Ми маємо Йому говорити про наші проблеми-плани-мрії, проте чи не молимось ми лише заради цього? Чого і кого шукаємо в молитві: Божої присутності чи виконання наших прохань?
У грецькому варіанті маємо трішки іншу фразу: «не говоріть пустого». Це так, наче, вести розмову лише для того, аби вести. Так, ніби говориш із Богом про погоду, тобто, молишся суто для того, щоби поставити галочку: ранок – done, вечір – done. Забуваємо часто, що молитва не потрібна Богу, а лише нам – відчути тепло Батька, почути Його Слово.
Пустим буває те, що не наповнюєш. Можна говорити потоки слів, не вкладаючи туди жодної краплинки серця. А можна наповнити тишу, вклавши туди всього себе. Спробуймо принаймні одного вечора не говорити абсолютно нічого, взявши одну цитату зі Святого Письма, просити Бога, аби показав наше життя в Його Слові. Аби Він говорив, а ми мовчали і слухали.