Роздуми

40 днів пустелі. День 14

14 Березня 2017, 13:54 604 Біблійний курс «Дабар»

Набагато простіше з вказівними знаками: залишилось проїхати ще 30 км, повернеш праворуч-ліворуч — опинишся в такому-то місті тощо. Важко уявити зараз, як можна було би доїхати до певного місця без цих дорожніх підказок. Це дає нам впевненість, що рухаємося за правильним маршрутом і зрештою доїдемо до пункту призначення.

Ми потребуємо та панічно шукаємо впевненості просто у житті: намагаємось оцінювати все з перспективи майбутнього часу. І це теж непогано і досить таки хороша якість у людському характері: думати на кілька кроків наперед. Але, як вже неодноразово повторювалося, чи не плануєш ти всього самостійно, закриваючи дорогу до того, аби Бог міг діяти?

Уявіть собі пустелю, в якій блукає ізраїльський народ, на хвилиночку, 40 років! Що таке пустеля? Місце, де навряд чи за кожним поворотом тебе чекають вказівники «а до Землі Обіцяної залишилось ще 26 років». Варто приділити принаймні 10 хвилин часу, щоби спробувати уявити, як мав почуватися народ, коли просто йшов: без зовнішніх знаків, без жодних проспектів з інформацією, коли щось має змінитися. Найбільшим знаком, найбільшою допомогою для них був Бог, Який ішов перед ними.

«Та ви, не зважаючи на те, не хотіли вірити Господеві, Богові вашому,який ішов поперед вами в дорозі, щоб піднайти вам місце, де можна вам отаборитись: уночі в полум'ї, щоб показати вам дорогу, якою мали йти, а вдень у хмарі»(Втор 1,32-33).

Шукаю знаків, постійно шукаю чогось, що могло би підтвердити, що або я на правильному шляху, або потрібно щось змінювати. Можливо, час припинити шукати підказки у світі, а просто довіритись Богу, довіритися, що Він знає, куди веде і просто бути з Ним.

Якби ми йшли 40 років однаковою дорогою серед пісків, чи вистачило б нам довіри і надії? Чи не звикли би до Божої присутності у вогняному стовпі? Відповідаємо: «Ні, ні, звичайно ні!» — Але якщо бути чесним і подивитись на своє життя загалом? Та сама пустеля і та сама дорога! Ті самі сумніви і моменти нарікання! Можливо, саме Бог дарує (бо це насправді подарунок) пустелі для нашого життя, щоби навчити нас довіряти і показати, що не маючи жодних чітких уявлень про те, що буде далі, Його Самого нам вистачить.

Тату, нехай ніколи в світі до Тебе не звикнемо як до когось, на Кого не варто зважати, бо Ти постійно поруч. Нехай Твій вогонь, який присутній у Таїнствах, в Твоєму слові, показує дорогу, на якій так часто немає абсолютно жодних вказівок куди йти і чого чекати. Навчи довіряти Тобі без жодних знаків та передумов.

Інші статті за темами

ПЕРСОНА

МІСЦЕ

← Натисни «Подобається», аби читати CREDO в Facebook

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

ПІДТРИМАЙТЕ CREDO
CREDO — сайт і часопис для читачів, які хочуть жити свідомою вірою. Якщо Вам подобається те, що ми робимо, долучайтеся до збору коштів для праці редакції. Ми цінуємо кожен внесок!
Виберіть суму
грн/місяць
Підпишіться на розсилку
Кожного дня ми надсилатимемо вам листи з найважливішими та найцікавішими новинами.

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: