У цій статті мова піде про напрямок відносно вівтаря, як стоїть священик під час звершення Святої Меси. Багато хто не дуже переймаються цим питанням. Є versus populum — священик і вірні звернені до вівтаря, священик при цьому звернений обличчям до вірян; та ad Orientem — священик і вірні звернені на схід, до Хреста.
Багатство християнської католицької традиції налічує дві тисячі років від часу спасенної Жертви та Воскресіння Христа — Голови Його Церкви. Католицька спадщина стала основою Європи, європейської культури. В епоху Середньовіччя, коли ще не сформувалися народи й нації у тому вигляді, як це є зараз, саме Церква об’єднувала людство. Після краху Римської імперії острівцем збереження залишків античної культури і знань стали християнські монастирі. А в подальші століття найкращі твори архітектури, музики, живопису були створені для Церкви і стали водночас найкращою спадщиною усієї європейської цивілізації.
Концентрацією духовного і культурного надбання Церкви стає Літургія. Звісно, літургійні традиції сформувались не одразу; з часом Літургія змінювалась. Одна з найбільших реформ у цьому сенсі була спровокована протестантською реформацією. Аби дати богословську відповідь на ідеологію протестантизму — яка, зокрема, заперечила вчення Католицької Церкви про розуміння Євхаристії як Святої Жертви, що відбувається на вівтарі, — був скликаний XIX Вселенський Тридентський Собор (1545–1563).
Тридентський Собор каже про Святу Жертву Меси так: «…Він (Христос) встановив нову Пасху, де Церква через священнослужителів приносить Його Самого в Жертву під видимими знаками, в пам’ять про Його перехід із цього світу до Отця, коли Він відкупив нас, проливши свою Кров, і таким чином вивів нас з‑під влади темряви і ввів у своє Царство». Папа св. Пій V затвердив Тридентський чин Меси, який і дотепер залишається в ужитку, хоч і став рідкістю. Одним із нововведень Тридентської реформи стало, зокрема, усування високої передвівтарної перегородки, аби вся краса Літургії відкрилася багатьом вірним.
Минав час. Наступна значна реформа відбулася на ІІ Ватиканському Соборі, який по завершенні видав новий Месал (1965 р.). Одразу за нею була реформа 1969 року, на якій чин Меси зазнав значних змін. Та хоч би як змінювалась Літургія, її завжди об’єднує сам Ісус Христос і Його Хресна Жертва, а також зовнішні традиції Католицької Церкви латинського обряду, до яких переважну більшість часу належали й далі належать єдина літургійна мова та напрямок літургії на Схід — ad Orientem. Як відзначає у своїй книжці «Дух Літургії» кардинал Ратцінґер, майбутній Папа Бенедикт XVI, «молитися обличчям на схід — це первинна традиція. Більш того, вона становить фундаментальне вираження християнського синтезу космосу й історії, вираження того, що ми, вкорінені в історії спасіння, яка відбулася один раз для всіх, йдемо на зустріч Господу, який прийде знову» (жирний шрифт — автора).
Сам «географічний» напрямок ad Orientem буває формальним, головне — спільне спрямування священика й вірних до Хреста. Так, у Сікстинській капелі, де 2008 року була відслужена перша за 30 років така Літургія під проводом Папи Бенедикта XVI, вівтар розташований біля західної стіни капели. Кардинал Й. Ратцінґер у згаданій книжці пояснює це так:
«Там, де неможливо всім разом розвернутися на Схід, хрест може послужити “Сходом” віри. Він повинен розташовуватися посередині вівтаря і бути загальною точкою зосередження уваги і молитви як священика, так і громади вірних. Так повинні ми коритися старовинному заклику до молитви: “Conversi ad Dominum”, “Зверніться до Господа”! Так ми разом дивимося на Того, Чия смерть розірвала завісу в Храмі — на Того, Хто заступається за нас перед Отцем і приймає нас у свої обійми, щоб сьогодні нас зробити новим і живим Храмом».
ІІ Ватиканський Собор не передбачав служіння Меси versus populum (лат. обличчям до народу), тож традиція ця насправді нова. На сьогоднішній день у багатьох храмах поряд із відправою Меси versus populum продовжують служити Месу ad Orientem — звернену на Схід, яка особливим чином підкреслює значення хресної Жертви самого Ісуса Христа, зосереджуючи увагу на Хресті. Така Літургія відправляється на бокових вівтарях у соборі святого Петра — головного храму Ватикану, та в інших храмах, де вівтар розташований під стіною. Відправляє її також і Папа Франциск.
При служінні versus populum постають нові виклики для розуміння богослужіння: через розташування священика обличчям до вірних саме його іноді помилково вважають центром усієї Літургії, що призводить до неочікуваних наслідків. Кардинал Ратцінґер не обходить цей момент:
«На сцену ж вийшла безпрецедентна клерикалізація літургії. Священик — “предстоятель”, як вони (віряни. — Прим. авт.) тепер вважають за краще його називати — стає її осередком. Усе залежить від нього. Його ми маємо бачити, йому відповідаємо, в його дії залучені. Все, що відбувається, засноване на його креативності. Не дивно, що учасники богослужіння намагаються зменшити ту роль, яка раптом дісталася священику шляхом розподілу всіляких літургійних функцій серед інших людей і передачі “творчого” планування Літургії тим, кому подобається “робити свій внесок” і від кого цього очікують. Бог дедалі більше відходить на другий план. Дедалі важливішим стає те, що робиться людьми: тими, хто зустрічається в цьому приміщенні й не хоче підкорятися “заздалегідь визначеному шаблону”».
Побутове визначення чину Меси ad Orientem як «спиною до народу» не є правильним. Священик та всі вірні, звернені до Хреста, символічно прямують однією дорогою до Господа, творять одне тіло. Цю єдність добре виражає виконання вірянами однакових жестів і зберігання однакового положення тіла. «Під час літургійних богослужінь кожен — чи то служитель, чи вірний, — виконуючи своє служіння, нехай чинить усе те і лише те, що йому належить із самої природи справи й відповідно до літургійних норм» (Конституція про священну Літургію «Sacrosanctum Concilium», 28).
«Те, що священик обернувся до народу, перетворило спільноту в самозамкнене коло. У своїх зовнішніх проявах вона перестала бути відкритою на те, що попереду і вгорі, та замкнулася в собі. Спільне звернення на схід не було “служінням обличчям до стіни”, священик не ставав “спиною до народу”: священик вважався не такою вже й важливою особою. За приклад можна взяти синагогу, бо як у синагозі люди оберталися в бік Єрусалима, так само і в християнській Літургії парафіяни разом дивилися “у бік Господа”. Як висловився один з отців ухваленої II Ватиканським Собором “Конституції про священну Літургію” Й. А. Юнгманн, справа в тому, що священик і вірні дивилися в один бік, знаючи, що разом вони беруть участь у ході до Господа. Вони не замикаються в коло, вони не дивляться одне на одного, а, як мандрівний народ Божий, ідуть на Схід, до Христа, що йде нам назустріч.
Але, можливо, все це — лише романтизм і ностальгія за минулим? Чи, може, початкова форма християнської молитви дотепер щось нам каже, або ж слід знайти нову, сучасну? <…> Оскільки Літургія Слова полягає в словах і відповідях, звернення промовця і його слухача обличчям одне до одного насправді має сенс. Також і при співі Псалмів слухач зважає на те, що чує, бере це до свого серця і перетворює на молитву, що стає рефреном-відповіддю».
Момент, коли сам Ісус Христос приносить самого себе руками священика у Жертву, насправді не є тою частиною Меси, де ми маємо дивитися на священика й на те, що він робить. Тут відбувається Тайна Євхаристії, де слід роздумувати над Хресною Смертю Спасителя. В цей момент, стоячи навколішках, слід зосередитися й розмірковувати про Страсті Христові. Тому недоречно винести з центру уваги Розп’яття й поставити туди людину.
«Переміщення надвівтарного розп’яття вбік, аби воно не затуляло священика, я вважаю одним з абсолютно абсурдних феноменів останніх десятиліть. Невже хрест заважає Месі? Невже священик важливіший, ніж Господь?(жирний шрифт — автора) Цю помилку необхідно виправити якомога швидше. Для цього не буде потрібно ніяких перебудов церковного інтер’єру. Важливий Господь. Він — вранішнє Сонце історії».
Традиція Римо-Католицької Церкви зберігає і продовжує доносити до нас із глибини століть величезні багатства. На сьогодні в Католицькій Церкві латинського обряду паралельно звершуються Меси versus populum (обличчям до народу) та ad Orientem (на схід, до Хреста). Продовжує звершуватись і Літургія за чином Тридентського Собору (має статус екстраординарної форми Меси). Звершуються Літургії національними мовами. Однак, хоч би в якій формі звершувалась Літургія, її центром завжди є Євхаристія, яку сам Господь заповідав Церкві звершувати у Його спомин. На вівтарі під час Євхаристії звершується справжня Жертва, де Христос у реальному часі вмирає за нас, відтворюючи Голгофську Жертву. Ісус Христос принижує себе до такої міри, що існує в кожній часточці Євхаристії. Під час кожної Літургії Христос приносить себе заради нас у дієву мирну Жертву так само ревно, як Він заступався за своїх ворогів на Хресті. Його найчесніша Кров проливається заради нас і є такою саме дорого́ю, як Краплі Крові, які витікали з Його Ран під час страждань на Хресті.
Нехай наша участь у Літургії завжди буде гідна, розуміння її правдиве, а бажання слідувати за Христом Священиком, Пророком і Царем, — щире.
Юрій Гаврилкін, Una Voce Україна
фінансово.
Щиро дякуємо!
