Блог Ірини Єрмак

Я сказала спокусі «так»…

18 Березня 2017, 17:49 1306 Ірина Єрмак
Єрмак

Може, дипломовані теології зі мною не погодяться. Я би й сама з собою не погодилася, якби чула це як «теоретичну викладку», бо теж знаю теорію. Однак практика показує, що або моє розуміння теорії було надто теоретичним… або я її застосовувала неправильно.

А практика — ну така фантастика!…

Чиста фантастика. Почну здалеку. Колись мені снилися багатосерійні сюжетні сни, переважно на тему прибульців. Я захоплювалася космічною фантастикою. Було цікаво, смішно, і страшно теж. Найгірше уві сні — це коли страшно. А були сюжети про те, як Землю захоплюють усілякі нехороші каки-бяки. Інколи вони виглядали «фантастично», інколи були подібні до людей, але не це важливо. Важливий один принцип, який я винесла з кількох снів такої тематики. Він формулюється приблизно так: коли помітиш (зрозумієш, усвідомиш), що діється щось конкретно не те, — треба не подавати виду. Робити далі те, що робив, іти як ішов, працювати як працював, — просто при цьому вже чітко розуміти, що насправді треба тихо, тихо і непомітно, якомога обережніше вшитися подалі. Бо хто зверне на себе увагу злих сил, той муситиме мати з ними справу… а якщо у тебе в руках — максимум сумка з капустою, то чим воюватимеш?

Є такі життєві ситуації, коли ти чітко розумієш, що коли рипнешся — то програєш. Бо ти сам заслабкий. Треба вислизнути. Треба вийти поза межі цієї ситуації, якщо це лиш можливо… За таким принципом я раз по раз рятувалася у снах від нашестя прибульців, вислизала непоміченою, а потім утікала до «наших», переказувала їм повідомлення, ну й далі починався жар. Але спершу треба було вміти вийти…

Сюди можна додати як мінімум дві цитати. Одна — про те, що хто побачить ворога сильнішого від себе, то не лізе воювати зі слабкими силами. (Там далі Господь говорить про замирення, але то вже інший контекст.) Друга — про подяку Богові зате, що і вночі повчає мене нутро моє. Не така вже далека моя снофантастика від простих реалій.

А в рамках Посту і уникання спокус ті фантастичні сни показали мені один цілком реальний вихід.

Коли підступає спокуса — вона вчіпляється думок. Це всі знають, з Отців пустині починаючи. Можна ще Оригена почитати, про те, як спокуса вкорінюється і переростає пристрасть, а потім у гріх… Ось, наприклад, сиджу я за роботою, і десь «звідтам», спочатку тихим напівшепотом, виникає думка: уже вечір наближається, а тут треба буде Вечірню помолитися… а так же не хочеться… стомилася… краще подивитися кіно, розслабитися…

Бувало, я зриваюся в «лобову атаку»: ні!!! я буду виконувати свій молитовний обов’язок! Я прочитаю Вечірню, а потім ще Євангеліє, і взагалі Коронка ще не молена, а ти йди до пекла, ось я зараз закінчу роботу і як вжарю!!!

Тільки раз по раз якось так складалося, що поки закінчиш цей шматочок роботи, то запал кудись дівається… або ще одне завдання виникає. Термінове. Або ж навалюється НУ ТАКА неохота молитися, що просто слів нема. А потім уже — ой, та пізно ту Вечірню читати, а Коронку то тим більше… ну добре, давай дивитися кіно. Зрештою, я ж маю право.

А потім я себе впіймала на тому, що роблю вигляд, ніби все нормально, так-так, зараз подивимося кіно, погортаємо Фейсбук, почитаємо ЖЖ, звісно… ось тільки я водички вип’ю. Або чайник поставлю. Або ще якусь дрібну дрібницю зроблю. А як зроблю, то, звісно, повернуся, аякже, і все буде як ти хочеш…

І так виглядає, що тихенько вислизнути з пастки, яку тобі підсовують, — це хороша ідея. Бо коли повертаєшся, випивши водички (поставивши чайник/ вимивши тарілку), то чомусь уже БІЛЬШЕ хочеться зробити те, що треба, і МЕНШЕ хочеться відволікатися на зайве. Є такий психологічний фокус: що сильніше з чимсь борешся, то більшим воно стає. Лукавий чудово знає нашу психологію і вміє «тиснути на кнопки». Але ж ці закони можна і собі на користь вжити! Упіймавши себе на наближенні спокуси — переключитися. Позбавити її «харчування». Ослабити. А потім робити своє.

Це виглядає, ніби я сказала спокусі «так». Психологія психологією, бачте, а ті сили — вони наділені свідомістю, мають своє розуміння… їм сказали «ну так, аякже» — і вони вже втішилися. Сіли і чекають, коли ж ця мушка та й всядеться на висунутий язик.

А мушка взяла і полетіла собі геть.

Отак просто.

Аби лиш розпізнати оту першу стадію… коли злі прибульці намагаються захопити мою Землю. Планету моєї душі…

 


У блогах подається особиста точка зору автора.
Редакція CREDO залишає за собою право не погоджуватися зі змістом матеріалів, поданих у цьому розділі. 
         

На студію + щомісячний борг
Зібрано Залишилося зібрати
22941грн
50151грн
Потрібно зібрати
73092грн
Залишилося
6днів
Розмістити цей блок в себе на сайті

Інші статті за темами

ПЕРСОНА

МІСЦЕ

← Натисни «Подобається», аби читати CREDO в Facebook

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

ПІДТРИМАЙТЕ CREDO
Шановні читачі, CREDO — некомерційна структура, що живе на пожертви добродіїв. Ми з вдячністю приймемо Вашу допомогу. Ваші гроші йдуть на оплату сервера, роботу веб-майстра та гонорари фахівців. Переказ через ПриватБанк: Пожертвування можна переказати за такими банківськими реквізитами:

4149 4978 3481 8017

Благодійний внесок ПРИЗНАЧЕННЯ ПЛАТЕЖУ: Добровільна пожертва на здійснення діяльності часопису CREDO.

Інші способи підтримати CREDO: (Натиснути на цей напис)

Щиро дякуємо читачам за жертовність усім, хто нас підтримує!
Напишіть новину на CREDO
Якщо ви маєте що розказати, але початківець у журналістиці, і хочете, щоб про цікаву подію, очевидцем якої ви стали, дізналося якнайбільше людей, можете спробувати свої сили у написанні новин та створенні фоторепортажів на CREDO.
Підпишіться на розсилку
Кожного дня ми надсилатимемо вам листи з найважливішими та найцікавішими новинами.

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: