«Володар перстенів» Толкіна — це оповідь, яку можна читати також і як історію про страждання, смерть і воскресіння Господа Ісуса.
Ви цього року вже були на Хресній Дорозі? Якщо (раптом) ні, то вас до цього може заохотити книжка, яку ви напевно знаєте і яка вам напевно не асоціювалася з цим молебном.
Це одна з найбільш знаних у світі книжок. І одна з тих, які найменше розуміють, вважає Джозеф Пірс, автор дослідження «Толкін. Людина і міф». Що спільного вигадана історія про гобітів, ельфів та орків має з істинною історією Бога, який дозволив себе катувати і вбити за наше відкуплення?
Вписані у глибину розповіді
Толкін, сам ревний католик, який до кінця життя читав Бревіарій латиною, колись звірився в листі до друга, о. Роберта Мюррея: «Володар перстенів — це принципово релігійний і католицький твір, початково писаний так мимоволі, але у поправках — свідомо». У «Володарі перстенів» немає прямих вказівок на Бога ані елементів культу — чи католицького, чи якогось іншого. Толкін пояснив це у листі до сина Крістофера, що зробив це усвідомлено, бо старався, аби «релігійний елемент був всотаний повістю та її символікою». Можна виділити три мотиви, в яких християнство проявляється найвиразніше: конфлікт добра і зла, безкорислива жертва, а також питання про час і вічність, а особливо про життя і смерть.
Зло
У непроникній чорноті Володаря Пітьми та його слуг назгулів відчувається об’єктивна реальність зла. Однак зло у Толкіна — згідно з теологією св. Августина — це виключно брак добра. Саме воно неспроможне творити, воно лише псує те, що вже існує. Найгидкіші істоти, тобто орки, колись були прекрасними ельфами, які віддалися на службу злу. Потвори, викликані до життя злим магом Саруманом, насправді не є нічим новим, а тільки деформованою, змізернілою, гидкою версією вже наявних мешканців Середзем’я. Аж мурашки по шкірі пробігають, коли подумаєш про те, що Толкін міг собі лиш уявляти, а що нині діється в реальності, — тобто про експерименти на людських зародках.
…і добро
Бачення Толкіна сильне також і в представленні добра (що в християнській художній літературі рідкість). З огляду на це мені навіть трохи шкода Пітера Джексона, який ставив фільм по цій книжці. Хоча екранний «Володар перстенів» захопливий у певних моментах і подекуди творчо розвиває задуми Толкіна (сцени з Галадріеллю як Матір’ю Божою — рідкісно вдалі!), однак у нього не збережено пропорції між добром і потворністю.
Гандальф це архетип обдарованого міццю пророка або патріарха, який приносить несвідомим людям обітницю Царства. Коли він жертвує своє життя за друзів у битві з підземним чудовиськом Балрогом, то нагадує Христа. Його таємниче повернення від брам смерті приносить зміну цієї особистості. До жертовної «смерті» він звався Гандальф Сірий, а після «воскресіння» стає Гандальфом Білим, обдарованим більшою міццю та глибшою мудрістю. Образом Христа є також Арагорн — зайдисвіт («Блукач») із королівського роду. Його мандрівка — це історія вигнаного Короля, який повертається.
З безсмертності ельфів та з меланхолії, яку вона викликає, ми можемо виснувати роздум, що смерть, якої зазнають люди, це дар Божий, бо закінчує вигнання з долини сліз та дозволяє з’єднатися з Провидінням поза межею часу Натомість головні герої — гобіти — становлять втілення того, яким високим є смирення, а опис їхньої неквапливої відваги — це чи не найкраще, яке я знаю, літературне дослідження героїзму.
Перстень, тобто хрест
Найважливішим символом зла у повісті є перстень. Викуваний багато століть тому, він є джерелом зловісної, могутньої сили. Проблема в тому, що хто ним користується — стає його невільником. Міць персня найболючіше пізнав Ґолум. Коли його знайшов, сенсом життя бідолахи стало пильнування «скарбу» і ніжні розмови з ним. Він забрав перстень до підземної печери, де харчувався сирими рибками й ходив на чотирьох, голяка, і могутній перстень своєю міццю утримував його в такому жалюгідному існуванні.
Єдиний вихід — знищити перстень у вогні Ородруїну, Гори Призначення («Згубної Гори», «Вогняної Гори»), в надрах якої він був викуваний. Фродо приносить його туди попри численні перепони і попри те, що перстень спокушає гобіта скористатися його силами. Фродо, однак, знає, що не можна використовувати зло для знищення зла. Єдиний вихід — це прийняти тягар, якого не шукав і який видається понад сили, а потім — пройти вказаним шляхом аж до кінця, долаючи свій страх, неспокій, самотність і втому.
Візьми свій перстень
Несення персня — символу великого зла — це немовби несення хреста, який дістався Фродо.
«Фродо й справді відчував, як із кожним кроком, що наближав його до брам Мордору, зростає і гне його до землі тягар Персня на нашийному ланцюжку. Ще більше, ніж цей тягар, його гнітила думка про Око, як він собі назвав Ворога. Не тільки Перстень згинав йому карк, змушував спотикатися й горбитись у дорозі. Око! Щоразу виразніше, щоразу грізніше він відчував ворога, напружену могутню волю, яка, здавалося, пронизувала темряву і хмари, землю й тіло, аби його видивитися, оплутати убивчим поглядом, оголити і знесилити».
Читачеві раптом стає зрозуміло, що то не через тягар хреста Ісус падав, ідучи на Голгофу, а через тягар зла, яке Він узяв на свої рамена. «То не цвяхи, а мій гріх Тебе прибив».
Слуга
У «Володарі перстенів» важливу роль відіграє образ Сема Гемджі — слуги і друга Фродо. Коли Фродо втрачає рештки сил, Сем бере його на плечі, подолавши власний розпач і сумніви, й несе його до мети. Він уже мав нагоду пізнати надприродний характер персня. Тепер, однак, він зі здивуванням переконується, що Фродо разом із перснем якийсь дивовижно легкий… Усе так, як в обітниці Ісуса, що хто візьме свій хрест і піде за Ним, знайде цей тягар легким.
Саме цього я зичу собі й вам!
фінансово.
Щиро дякуємо!
