…Сталося це одного квітневого ранку. Була п’ятниця. У маленькому гірському поселенні Моньйо на гірському схилі вже розвиднялося…
Сьому годину ранку звістив глибокий лункий звук, що йшов від солідної кам’яної дзвіниці барокової церковці св. Йоана Хрестителя. Він розлігся над дахами, критими гранітним сланцем, і наповнив красиву, повну снігу долину Маджа. Нічого, що могло би викликати неспокій. Зрештою, вже з XVII століття так діється щодня.
І ніщо не заповідало, що мешканці цього сільця чують звук свого дзвону востаннє. Що вже за 15 хвилин із гір зійде лавина, яка за кілька секунд забере з собою все, що мали ці селяни, разом із їхнім домом молитви.
На щастя, в горах час плине інакше, не як у нас. О цій порі горян уже не було по домах, і це їх урятувало від наглої смерті. Їхні предки в 1666 році мали менше щастя. Тодішня лавина поховала під собою 33 мешканців села.
Й ось, через дев’ять років після того, як сніг знову скинув людей униз, дзвін учергове пролунав над долиною Маджа. Це край, що належить до італійського кантону Тічіно. Розташований неподалік швейцарського міста Локарно, він славиться величними каскадними водоспадами Содаліно.
Видовищні водоспади приваблюють італійських і швейцарських туристів; тим не менше, варто піднятися вище, під верх долини, аби знайти місце, куди випадкові люди не потрапляють. У Моньйо, яке лежить на висоті 1180 м. над рівнем моря, оточене вершинами Лепонтинських Альп, постав храм виняткової архітектури, що стала плодом згаданої апокаліптичної події.
Завдяки своїй організованості, активності та почуттю єдності громади місцеві мешканці швидко створили комітет із відбудови храму та звернулися з проханням про проект відбудови до архітектора Маріо Ботта, уродженця цих місць. Тоді він ще не був так широко знаний у світі, як зараз: наприклад, його відзначили медаллю Per Artem ad Deum («через мистецтво до Бога») від Папської ради з питань культури. Архітектор не міг залишитися байдужим до трагічної події в рідній місцевості.
Це мав бути його перший самостійний сакральний проект. Як згадує сам Маріо Ботта, концепція проекту мала враховувати кілька аспектів, зокрема — пам’ять про знищений лавиною храм і символіку християнства, а також взяти до уваги нові зв’язки мешканців із природою.
Нове ставлення не означало для архітектора спроби заволодіння людини природою, але дій у згоді з її законами, за одночасного припущення, що проект має становити свідчення сучасності та високих прагнень місцевої спільноти. Усе це разом вплинуло на форму нового дому молитви — просту, а водночас несподівану.
Одним із рішень митця було використання місцевого матеріалу як основи церковної споруди. Вибір архітектора впав на полірований білий мармур із поблизької каменоломні в спільноті Печча та матований (старовинний на вигляд) сірий граніт із Рівео. Послуговуючись вписаними у культуру цього місця видами каменю, Маріо Ботта виражає свою повагу до історії та автентичності цього простору, як і до місцевої традиції.
Це тому, що сакральна архітектура вимагає логіки, правди і чесності, також і в питанні добору матеріалів. Уміло використаний природний матеріал додає сакральному простору цінності й гідності. Таким чином, використовуючи цей дар землі та належні техніки будування, Ботта діє згідно з природою, закони якої знає, шанує і слухається їх.
Нова споруда, покровителем якої так само є св. Йоан Хреститель, зведена у місці, важливому для мешканців Моньйо, а водночас символічному: на фундаментах храму, знищеного лавиною.
Його форма проста і масивна. Невелика у розмірах, захоплива несподіваним виглядом брила представляє собою зрізану під кутом 450 призму з еліптичною основою. Своєю простотою і монументальним, попри невеличкі розміри, виглядом вона може нагадати романську сакральну архітектуру, що вирізняється «оборонним» характером. Спокійну подовгувату форму оживлює фасад, який утворюють укладені навперемін брили темного граніту й білого мармуру, що є відлунням ренесансових фасадів італійських храмів.
У своїх сакральних проектах Маріо Ботта приділяє велику увагу дорозі, що провадить усередину святині — переходу від простору profanum до сфери sacrum. У каплиці в Моньйо ця дорога не така очевидна, коли бачиш її вперше.
Вона символічно вкорінена в історії сакральної архітектури, де проходження почергових етапів освяченої землі мало своє символічне значення. Головного входу до споруди з вулиці не видно; воно заглиблене щодо загального рівня будови, що дозволяє поступово входити у тишу й смирення та ізоляцію від «зовнішнього світу».
Перш ніж увійдеш у головні двері, треба пройти невеликий, відділений кам’яним муром простір із контрфорсом, що прилягає до головного тіла храму. Це нагадує щось готичне, а водночас має на меті захист храму від чергового несподіваного нещастя в горах. Під контрфорсом розміщено обертові вхідні ворота, а над ними розташована нетипова дзвіниця. У дощові дні води, що стікає з даху, вдаряє у дзвони, а потім понад головами тих, хто входить, струмує до невеликої водозбірні.
Пам’ятаючи, ким є покровитель цього храму, розуміємо, що використання води у проекті зовсім не випадкове. Це ремінісценція ранньохристиянського атріуму з розташуванням води у центральному місці (що становить спомин хрещення, обмиття з гріхів), який був найпершим у ранньохристиянських храмах.
Пройшовши через масивні двері (відкрити які зовсім не так просто з першої спроби), а потім увійшовши всередину споруди, ми опиняємося в маленькому присінку, який від «безпосереднього» молитовного приміщення відділяє кам’яна колона. Мить входження у головну наву завжди застає зненацька. Наскільки зовні форма святині справляє враження масивної та замкненої в собі — настільки всередині вона сяє світлом і легкістю. Це водночас вишукано і скромно.
Найважливіше, що притягує погляд до себе невимушено і природно, це постать Розіп’ятого Христа понад головами вірних. У центрі стоїть кам’яний вівтар, Табернакулум праворуч, старовинна скульптура Богородиці з Немовлям і хрестильниця — ліворуч. Подив може викликати те, що план побудови святині базується на прямокутнику, хоча зовні його форма це еліпс.
Це також символічне спогадування зруйнованого храму, який стояв тут. Тим не менше, це не все, чим дивує архітектура інтер’єру. Виявляється, що разом зі зміною висоти прямокутна проекція поступово переображується і прямує до ідеальної форми, символу досконалості, повноти і Бога, — до кола.
Цей простий, а водночас високо майстерний хід Ботта, ознака рівня його мистецтва архітектора і майстерності будівельників, відкриває всю внутрішню частину на небо. А округле вікно у стелі, що має структуру, подібну до скелету листя, виглядає як вікно до самого Творця. Світло, що падає згори, має символічний вимір.
У своєму нематеріальному вимірі воно виконує в проекті дуже важливу, навіть провідну роль. Разом зі зміною пори року, а також погоди характер інтер’єру зазнає переображень, стаючи завдяки цьому залежним від божественних сил природи.
Живучи з дня на день, людина призвичаюється сприймати довколишній світ фрагментарно, головно в горизонталі, бо ж бачить те, що на рівні очей. Тим часом храм у Моньйо пробує змінити перспективу погляду на дійсність. Він акцентує вертикаль — стосунки між особою на землі й тим, що в небі. Стоячи всередині цієї споруди, людина природним чином набирає випростаної, гідної постави, підносячи погляд угору, до Розіп’ятого.
В одному з інтерв’ю Маріо Ботта сам охоче назвав себе «архітектором минулого». Однак цих слів не належить розуміти буквально. Він постійно черпає з багатства і спадку 20 століть християнського мистецтва й сакральної архітектури. Сягає по форми, перевірені століттями, символіку й техніки будівництва, реінтерпретуючи їх. Ось слово-ключ.
Архітектура Ботта, закорінена у минулому, водночас наскрізь сучасна. Митець у своїй творчості часто сягає до джерел, наполегливо підкреслюючи, що сучасна архітектура має бути знаком та свідком наших часів для майбутніх поколінь. «Якби я лиш міг — полишив би проектування банків і супермаркетів, і зайнявся будівництвом храмів», — каже він.
архітектор Якуб Турбаса, Краків
фінансово.
Щиро дякуємо!
