Інтерв’ю

Отець Олександр Коцюр: Важко переключатися з однієї реальності на іншу

07 Квітня 2017, 15:37 2897 Віта Якубвоська

Три роки війни. Три роки втрат. Три роки невизначеності. Три роки невтомної волонтерської праці.

Отець Олександр Коцюр — військовий капелан і у зоні АТО побував не один раз. Він їздить туди як волонтер із гуманітарними вантажами, а назад везе важку ношу – страждання тих, у кого війна вкрала мирне життя, домівки, близьких.

CREDO вдалося поспілкуватися із о. Олександром на зворотньому шляху із сірої зони на мирну землю. Ми говорили про людей, про тих, що вкладають, про тих що втрачають, про потреби одних і інших, про життя там і тут. Без філософії.

— Скільки днів були цього разу, отче?

— Цього разу ми були лише три дні: привезли продукти, ознайомилися із ситуацією, побачили, які ще є потреби.

— Чого бракує найбільше?

— Та всього. Продуктів, одягу, ліків. Веземо все, що назбираємо, а вже на місці Християнська служба порятунку намагається все отримане розподілити згідно із конкретними потребами. Кожному везуть те, що найбільше потрібно, при нагоді також духовно підтримують, моляться разом із людьми, приходять до шкіл із творчими майстер-класами. Живуть поруч із тими людьми. Але щоб завезти людям те, що їм потрібно, щоб не запізнитися із ліками, щоб підвезти харчі – потрібен транспорт. Вся ця допомога залежить від транспорту, а з ним якраз дуже велика проблема. Немає машини – немає як потрапити із гуманітарною допомогою до потребуючих.

— Як вирішуєте цю проблему?

— Цього разу нам позичив буса єпископ Леон Дубравський і дав кошти на пальне. Завдяки цьому ми змогли доїхати до таких селищ як Бердянське, Гнутове, Талаківка і розвести допомогу до людей, які нас дуже чекають. Але чим поїдемо наступного разу — ми не знаємо. Ви ж розумієте – це ризик. От, розвантажуючи цього разу машину, я знайшов автоматну гільзу. Ну, думаю, ще бракувало, щоб єпископу бус прострелили, але оглянули – цілий. Хто знає, як вона туди потрапила.

— А що з транспортом на місці?

— У цьому напрямку працює сім’я волонтерів – Володя і Оксана координатори ХСП на цьому відрізку сірої зони. Вони використовують свій особистий автомобіль, який по-перше їздить на газу, а це як бомба – у разі потрапляння людина у цій машині не виживе, а по-друге – машина вже не витримує навантаження. Транспорт там — не розкіш, це шанс на виживання багатьох людей. Крім того, проблеми з питною водою – там дуже потрібні якісь фільтри, очищувачі води, а відтак шукаємо добрих людей, які змогли б із цим допомогти і придбати це недешеве обладнання. Там також потрібні люди. Бракує рук.

— Чого люди там найбільше очікують від вас, як від священика?

— Присутності. У мирних умовах священик це, як я кажу, додаток з Play Market до телефону. А там священик — це необхідність, бо без нього немає сповіді, не можна прийняти Причастя, немає як відслужити Євхаристії, а там люди цього дуже потребують.

— За три роки, мабуть, уже різне бачили?

— Кожна поїздка на Схід — це для мене нове відкриття. Часто зустрічаю молодих хлопців, яким від 18 до 23 років, а вони зі зброєю в руках дивляться в очі смерті, але ніхто при тому не нарікає, не скаржиться – для мене вони герої. Я готовий з ними вмирати, бо бачу що вони справжні люди, патріоти своєї Батьківщини. А волонтери Християнської служби порятунку – це взагалі окрема тема. Завдяки ним люди Донбасу почали змінюватися і змінювати своє ставлення до України. Я пересвідчився у тому особисто, коли мене прийняли люди до себе до хати і їх не злякало, що я у військовій формі, вони не побоялися, що сусіди їх засудять за те, що пустили укрів до хати, бо люди змінилися, у них зросла довіра, навіть ставлення до мови змінилося – ніхто вже не скаже, що не розуміє української, зріс рівень самоідентифікації. Ще рік тому це були поодинокі випадки.

— Ми всі захоплюємося роботою волонтерів ХСП.

— Вони наближають Бога цим людям! Було навіть таке, що я мало не охрестив там людей, бо вони під обстрілами, а нехрещені і почали про це думати. Саме тому там дуже потрібні священики, які б захотіли вийти із своєї зони комфорту — саме так я називаю наше служіння на мирній землі. Проблеми, які ми маємо тут і труднощі,на які нарікаємо, це ніщо у порівнянні з тим, із чим доводиться мати справу на Сході. Бути там, жити серед тих людей це не приїхати пофоткатися і зібрати лайки на Фейсбуці, це зовсім інше життя, інша реальність. Так, там небезпечно, але безпека — це будь-де річ умовна. Люди, що там працюють, віддаються своєму служінню – чи то військовому чи волонтерському – цілковито. Вони створюють довкола себе таку ауру, що поруч із ними ти втрачаєш страх. Ми приїхали «на нуль» в одну місцевість, звідти до укріплень противника метрів 80, а я поруч із ними забув, що не маю каски та бронежилета. Бо поруч із такими людьми почуваєш себе у безпеці. Ти, як маленька дитина, яку на руках тримає тато. Після такого важко розриватися поміж тим, що ти робиш там, і тим, що можеш зробити тут. Важко переключатися з однієї реальності на іншу. Потрібно часом декілька днів, щоб налаштуватися.

Отець Олександр дуже вболіває за людей, які взяли на себе таке непросте завдання – бути поруч із тими, хто не залишив свої домівки. Намагається допомагати та підтримувати їх усім чим може, шукає благодійників і, як бачимо, особисто часто їздить на Схід, щоб нести людям духовну підтримку, возить зібрану гуманітарну допомогу. Більше того, готовий віддати свої нагороди людям чи організаціям, які натомість захочуть підтримати діяльність волонтерів фінансово:

— Я віддам їх без жалю, аби лиш це послужило комусь, допомогло. Готовий пожертвувати ними заради людей, яким дуже потрібна допомога. Ми часто чуємо, як люди тут, де не бахкає, не горить і не вибухає, кажуть, що втомилися від війни, а що мають казати люди, які війну мають за парканом свого дому? Снаряди прилітають у городи за їхніми хатами. Там живуть діти. Ми вже не повернемо їм дитинство, яке забрала війна, але ми можемо принаймні потурбуватися, щоб вони не були голодні, щоб мали свої маленькі радощі і щоб весь цей жах швидше закінчився. Саме тому я при кожній нагоді їду туди, розмовляю з людьми, слухаю їх, сповідаю, переказую їм те, що вдалося зібрати.

Фото: Фейсбук о. Олександра Коцюра

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.

Інші статті за темами

МІСЦЕ

Донбас
← Натисни «Подобається», аби читати CREDO в Facebook

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Ми працюємо завдяки вашій підтримці
Шановні читачі, CREDO — некомерційна структура, що живе на пожертви добродіїв. Ваші гроші йдуть на оплату сервера, технічне обслуговування, роботу веб-майстра та гонорари фахівців.

Наші реквізити:

monobank: 5375 4141 1230 7557

Інші способи підтримати CREDO: (Натиснути на цей напис)

Підтримайте фінансово. Щиро дякуємо!
Напишіть новину на CREDO
Якщо ви маєте що розказати, але початківець у журналістиці, і хочете, щоб про цікаву подію, очевидцем якої ви стали, дізналося якнайбільше людей, можете спробувати свої сили у написанні новин та створенні фоторепортажів на CREDO.

Поля відмічені * обов'язкові для заповнення.

[recaptcha]

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам:

The Coolest compilation of onlyfans porn tapes on PornSOK.com Immediate Unity