Ватикан

«З Тобою ніщо не втрачене». Катехиза Папи про надію Хреста

12 Квітня 2017, 15:17 732

«У події Пасхи Ісус перемінив, беручи на себе, наш гріх у прощення, нашу смерть — у воскресіння, наш страх — у довіру. Ось чому там, на хресті, зродилася й завжди відроджується наша надія», — сказав Святіший Отець під час сьогоднішньої загальної аудієнції.

У своїй катехизі Папа виходив із відзначення днів Великого Тижня, які готують нас до Свята Воскресіння Господнього. Його слова на площі св. Петра слухали близько 10 тисяч вірних.

Ось повний текст папської катехизи.

 

Дорогі брати і сестри, добридень!

Минулої неділі ми спогадували в’їзд Ісуса до Єрусалима, посеред радісних вигуків учнів та великих натовпів. Ті люди покладали в Ісусі великі надії: багато хто очікував від Нього чудес і великих знаків, що демонструють владу, ба навіть звільнення від ворогів-окупантів. Хто ж із них міг собі уявити, що незабаром Ісус буде натомість принижений, засуджений і вбитий на хресті? Земні надії тих людей розваляться перед лицем хреста. Але ми віримо, що саме на хресті наша надія відродилася. Земні надії розпадаються перед лицем хреста, але відроджуються нові надії, ті надії, які тривають вічно. Надія, зроджена з хреста, відмінна від тих, які розпадаються, від надій світу. Але про яку надію мова? Про ту, що родиться з хреста.

Зрозуміти це нам можуть допомогти слова, сказані Ісусом одразу після в’їзду до Єрусалима: «Якщо зерно пшениці, впавши в землю, не завмре, то залишиться саме-одне; але якщо завмре, плід принесе великий» (Йн 12, 24). Спробуймо думати про зерно, або мале насіння, яке падає в землю. Якщо воно залишиться замкненим у собі, нічого не станеться. Якщо ж натомість воно трісне, відкриється, тоді народжується колос: зародок, а потім рослина, а рослина принесе плід.

Ісус приніс на світ нову надію і зробив це у спосіб насінини: став маленьким, як зернина. Покинув свою небесну славу, аби увійти поміж нас: «впав у землю». Але цього ще було замало. Аби принести плід, Ісус жив любов’ю аж до кінця, даючи себе зламати смертю, як зерно під землею. Саме там, у крайньому пункті свого пониження — який водночас є найвозвеличенішим пунктом любові — зійшла надія. Якщо вас хтось питає, як народжується надія? — на хресті: поглянь на хрест, подивись на Ісуса Розіп’ятого! То звідти прийде надія, яка більше не занепаде, яка триває аж по життя вічне. А ця надія, власне, зросла з огляду на силу любові: тому що любов, яка «в усьому покладає надію, все стерпить» (1 Кор 13, 7), любов, яка є життям Божим, оновила все, до чого дотягнулася. Отож у події Пасхи Ісус перемінив, беручи на себе, наш гріх у прощення. Послухайте уважно, якою є переміна, що звершується Пасхою: Ісус перемінив нашу смерть у воскресіння, наш страх у довіру. Ось чому там, на хресті, зродилася і завжди відроджується наша надія. Ось чому з Ісусом усі наші темряви можуть бути перемінені у світло, кожна поразка — у перемогу, кожне розчарування — у надію. Все! Надія перемагає все, оскільки зроджується з любові Ісуса, який став немовби зерном, вкинутим у землю, й помер, аби дати життя, а з цього життя, повного любові, походить надія.

Коли ми вибираємо надію Ісуса, то поступово відкриваємо, що переможним способом життя є отой стиль зерна, смиренної любові. Немає іншого шляху, аби подолати зло і дати світові надію. Але ви можете мені сказати: «Ні, це програшна логіка!» Могло би так здаватися, бо той, хто любить, втрачає владу. Ви про це думали? Хто любить, втрачає владу. Той, хто дає, — залишається без чогось, а любити це дарувати. По суті, логіка зерна, яке помирає, логіка смиренної любові, — це шлях Бога, й тільки ця логіка приносить плоди. Ми бачимо це також і по собі: посідання нового завжди підштовхує хотіти чогось іншого — я щось для себе отримав і одразу хочу чогось нового, кращого, і так далі, і я ніколи не задоволений. Це бридке прагнення. Що більше маєш, то більше хочеш. Це жахливо. Захланна людина ніколи не буде вдоволена. А Ісус каже чітко: «Хто любить своє життя, втрачає його» (пор. Йн 12, 25). Ти жадібний, любиш мати багато речей, але ти все втратиш, навіть своє життя, — тобто: хто любить те, що своє, і живе для своїх інтересів, той пишається тільки собою і все втрачає. Натомість хто приймає, хто готовий бути у розпорядженні та служить іншим, той живе у Божий спосіб, і тоді він виграє́, спасає себе самого та інших: стає зерном надії для світу.

Це прекрасно — допомагати іншим… але, може, нам це набридне? Таке вже це життя; але серце сповнюється радості й надії. А поєднання любові й надії виражається в служінні, у даванні.

Вочевидь ця справжня любов проходить через кризу, жертву, подібно як для Ісуса. Хрест — необхідний, але він не становить мети. Метою є слава, як нам це показує Пасха. А тут нам надасть допомогу інший прекрасний образ, що його Ісус  залишив своїм учням під час Останньої Вечері. Він каже: «Жінка, коли народжує, зазнає смутку, бо настала її година. Коли однак народить дитя, вже не пам’ятає болю від радості, що ось людина народилася на світ» (Йн 16, 21). Отож давання життя, а не володіння ним, приносить радість. Саме це роблять матері: приносять нове життя, страждають, але потім вони радісні, щасливі, бо народили нове життя. Це дає радість. Любов народжує життя, ба навіть надає сенсу стражданню. Любов це мотор, завдяки якому наша надія посувається вперед. Я повторюю: любов це мотор, який робить так, що наша надія рухається вперед. А кожен із нас може поставити собі запитання: чи я люблю? Чи я навчився любити? Чи я вчуся щодня, аби любити більше? Бо любов це мотор, завдяки якому наша надія посувається вперед.

Дорогі брати і сестри, цими днями, днями любові, дозвольмо себе огорнути таємницею Ісуса, який, немов зерно пшениці, помираючи, дає нам життя. Він є зерном нашої надії. Ми споглядаємо хрест, джерело надії. Поступово розуміємо, що жити надією разом з Ісусом це вчитися бачити вже зараз рослину в зерні, Пасху — в хресті, життя — у смерті. Але я би ще хотів вам дати домашнє завдання. Варто, аби ми всі затрималися під хрестом — ви всі маєте його вдома, — поглянули на нього і сказали: «З Тобою ніщо не втрачене. З Тобою я завжди можу мати надію. Ти — моя надія». Тепер уявімо собі розп’яття, і всі разом скажімо Ісусові Розіп’ятому трикратне: «Ти — моя надія». (Повторює тричі.)

Дякую.

Переклад CREDO за матеріалами: wiara.pl  

Інші статті за темами

ПЕРСОНА

МІСЦЕ

← Натисни «Подобається», аби читати CREDO в Facebook

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

ПІДТРИМАЙТЕ CREDO
CREDO — сайт і часопис для читачів, які хочуть жити свідомою вірою. Якщо Вам подобається те, що ми робимо, долучайтеся до збору коштів для праці редакції. Ми цінуємо кожен внесок!
Виберіть суму
грн/місяць
Напишіть новину на CREDO
Якщо ви маєте що розказати, але початківець у журналістиці, і хочете, щоб про цікаву подію, очевидцем якої ви стали, дізналося якнайбільше людей, можете спробувати свої сили у написанні новин та створенні фоторепортажів на CREDO.
Підпишіться на розсилку
Кожного дня ми надсилатимемо вам листи з найважливішими та найцікавішими новинами.

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: