Архиєпископ Теофіл Матульоніс, якого сьогодні, 25 червня 2017 р., у Вільнюсі проголосять святим, — це приклад незламного священика, який свою вірність Церкві підтвердив мучеництвом.
Насамперед 1929 року його потай висвятили на єпископа-коад’ютора Ленінградського. Після перебування у радянському таборі був вигнаний з СРСР і деякий час провів у Литві (спершу ще не захопленій), ставши 1943 року єпископом Кайшядоріським. Після війни його усунули з посади за відмову співпрацювати з «освободітєлямі», надалі ув’язнювали та переслідували.
Архиєпископ відзначався повною довірою до Бога та любов’ю до переслідувачів. Попри те, що понад 20 років провів у таборах та ув’язненнях, він ніколи не говорив погано про переслідувачів. Був також одним із перших поширювачів культу Божого милосердя в Литві.
Про беатифікацію архиєпископа говорить о. Альгірдас Юревічюс, нотарій його процесу, нині – генеральний вікарій Кайшядоріської дієцезії.
— Послання, яке плине до нас із цієї беатифікації, це (за матеріалами процесу) «показати, як людина може жити згідно з вірою в середовищі, наставленому проти Бога, тому що він був людиною, яка всюди шукала волі Бога і діяла згідно з сумлінням, а не згідно з тією чи іншою політкоректністю, нав’язуваною тими, хто в цю мить має владу».
***
Теофіл Матульоніс народився 1873 року в литовській поміщицькій сім’ї. Після закінчення ліцею в Даугавпілсі (у Латвії) 1892 року він вступив до духовної семінарії в Санкт-Петербурзі. Його священицькі свячення, 4 березня 1900 р., збіглися з переламом століть, коли панувало багато злочинних ідеологій та переслідувань Церкви.
Молодим священиком він майже два десятиліття провів у Санкт-Петербурзі. Спершу вікарієм парафії св. Катерини, яка була центром життя тамтешніх католиків, а потім настоятелем нової парафії Пресвятого Серця Ісуса. Призначення на цю парафію він сприйняв як знак Божий, що зобов’язував його пропагувати Євхаристійний культ, якому він був вірний усе життя.
Коли після перевороту 1917 року владу в Росії захопили більшовики, одразу ж почалися нападки на релігію: як проти православної Церкви, так і проти Католицької. 1923 року о. Матульоніс разом з єпископом Яном Цєпляком та 14‑ма іншими священиками з Петербурга був суджений на відомому московському судовому процесі. Частині священиків — «за розпалювання бунту через забобони» — дістався смертний вирок, а щодо інших його замінили ув’язнення або табори. Отець Матульоніс своє покарання відбув у Бутирці та Сокольніках.
1926 року він повернувся до Петербурга, який уже називався Ленінградом. Надалі служив настоятелем парафії Пресвятого Серця Ісуса, але через ув’язнення багатьох священиків опікувався також сімома іншими парафіями. Паралельно викладав у підпільній духовній семінарії, яку організував єпископ Антоній Малецький — польський священик, який від 1926 р. був таємно висвяченим Апостольським адміністратором Ленінграду. Консекратором Малецького був ватиканський посланець єпископ Мішель д’Ербіньї SI, який спершу намагався порозумітися з радянськими властями, а коли це не вдалося — таємно висвятив кількох єпископів.
У ситуації, коли єпископ Малецький міг бути будь-якої миті арештований, папа Пій ХІ призначив 8 грудня 1928 р. о. Матульоніса коад’ютором (єпископом із правом спадку) Апостольського адміністратора у Ленінграді. 9‑го лютого 1929 р. єпископ Малецький потай, у присутності заледве двох свідків, висвятив о. Теофіла на єпископа.
25 листопада 1929 року єпископ Матульоніс, однак, був знову арештований. Після майже річного слідства його звинуватили у «шпигунстві». Засуджений на 10 років таборів, він був засланий на Соловецькі острови. Цей табір постав у будинках колишнього православного монастиря і вважався одним із найжорстокіших у Радянському Союзі. Саме тут, наприклад, ув’язнювали духовенство, утримуючи його в окремому бараці на острові Анзер. Це було переважно католицьке духовенство, також і східного обряду, але також і православні, а також лютеранські служителі. Вони створили щось на кшталт священицької спільноти. Хоча ніхто не знав, що о. Матульоніс це єпископ, але він став там неформальним лідером і духовним керівником групи. У ніч із суботи на неділю священики звершували таємні Євхаристії. Отець Матульоніс наглядав також за правильним розподілом посилок, які надходили до табору, завдяки чому ті, хто їх не отримував, змогли вижити.
Табірна адміністрація вислідила священицьку спільноту і постановила її знищити. Єпископа Матульоніса перевели спершу до ув’язнення в Петербурзі, де його замкнули в одиночці, а потім вислали до табору Лєдяноє Полє, на каторжні праці при вирубуванні лісу. Там його здоров’я зазнало сильних втрат.
— Чимось неймовірним у о. Матульоніса було його ставлення до ворогів, — каже о. Альгірдас. — Повернувшись з ув’язнення, він говорив про своїх переслідувачів виключно добре. Розповідав, що повсюди зустрічав добрих людей. Його допити відбувалися вночі, а один зі слідчих був особливо жорстокий. А о. Матульоніс говорив: ти так змучуєшся, коли мене б’єш, я тобі співчуваю, що ти не можеш зараз бути вдома з сім’єю. Комуніст отетерів, а наступного дня дав йому свої бутерброди, принесені з дому.
1933 року, після договору між урядами Литви і Радянського Союзу про обмін в’язнями, єпископ Матульоніс — завдяки втручанню Ватикану — був звільнений і повернувся в Литву. Комуністи не погодилися на його перебування на території СРСР, хоча він просив, як єпископ Ленінградський. 1934 року подався до папи у цій справі. Пій ХІ, побачивши його, попросив, аби єпископ Матульоніс — мученик — першим уділив йому благословення. Після тривалих розмов папа порадив йому повернутися в Литву і там зачекати, коли з’явиться можливість повернутися на служіння до Росії.
Після повернення в Литву Матульоніса призначили єпископом-помічником у Каунасі, де він був офіціалом суду, а 1938 року став ректором каунаського храму бенедиктинок. Там він започаткував Вічну адорацію Пресвятих Дарів — першу в Литві. Ширив культ Божого милосердя згідно з об’явленнями Сестрі Фаустині, ставши одним з перших, бо тоді цей культ ще не був визнаний. Привіз у Каунас копію вільнюського образу Ісуса Милосердного.
19 квітня 1940 року єпископу Матульонісу ввірили обов’язки головного капелана литовського війська. Однак через радянське вторгнення 15 червня 1940 року він виконував ці обов’язки дуже недовго.
А коли 1941 року німецький фронт швидко посувався на схід, єпископ Матульоніс — після консультацій з Апостольським Престолом — чинить старання, аби німці йому дозволили, разом з іншими священиками, приїхати з душпастирською послугою на окуповані російські землі. Для нього було насправді дуже важливо нести духовну допомогу. Тому до німецького начальства він пише, аргументуючи так: «Хоч ви маєте зброю, але нею комунізму не здолаєте». Комунізм, пояснював єпископ Матульоніс, можна перемогти лише Євангелієм. Він цитував слова Леніна: «Колись залишаться тільки комунізм і християнство, і то поміж ними відбудеться остаточна битва». Однак німці не реагують на цю аргументацію і не погоджуються, щоб у Росію їхали католицькі священики.
1943 року єпископ Матульоніс став ординарієм Кайшядоріської дієцезії. Допомагав євреям під час голокосту в Литві. Вберіг від смерті, зокрема, майбутню відому піаністку Естер Єллін.
У цей самий час, у роки війни, коли багато росіян утікали в Литву, єпископ Матульоніс просив священиків навчати їх основ віри. У допомогу надсилав їм катехизми й молитовники російською. Підтримував контакти з духовенством, яке в майбутньому збиралося їхати в Росію, і формував їх. 1942 року разом із 27 священиками заснував «Institutum Russicum» при Каунаській духовній семінарії. Написав пастирський лист про об’явлення у Фатімі, закликаючи до сповіді, покути, молитви на Розарії та особливої молитви за навернення Росії.
Коли ж до меж його дієцезії 1944 року наблизився радянський фронт, єпископ просив священиків не емігрувати, попри смертельну загрозу. 1946 року його самого заарештували, попри те, що він прагнув до діалогу з новою владою, аби виробити якийсь «modus vivendi» для Церкви. Саме через це він, наприклад, не підтримував литовських антирадянських партизанів, які боролися там до початку 1950‑х років.
Однак більшовикам не йшлося про «домовленості» з Церквою — вони збиралися її ліквідувати. Оскільки ж єпископ Матульоніс для радянської влади вже був визнаний «особливо небезпечним», бо знані були його близькі зв’язки з Ватиканом, то в новому житті для нього місця не було.
Варто зазначити, що коли 1933 року Матульоніс здобув свободу згідно з угодою про обмін в’язнями між Литвою та СРСР, його обміняли на литовського комуніста Антанаса Снєчкуса. Саме він після загарбання Литви Радянським Союзом став спершу одним із голів служби безпеки, а потім — першим секретарем литовської комуністичної партії. Й саме він був одним із головних переслідувачів єпископа.
Після 8-місячного жорстокого слідства у катівні КДБ у Вільнюсі, попри те, що ніяка провина не була доведена, Спеціальна рада при Міністерстві безпеки ухвалила 1947 року рішення про 7 років ув’язнення для єпископа Матульоніса, без судового вироку. Підставою було названо видану єпископом заборону читати з амвонів заяви радянських властей та спротив примусовому записуванню молоді в комсомол.
Матульоніс перебував спочатку у в’язниці в Орші, а потім у Володимирі, де мав особливо жорсткі умови перебування (наприклад, повну заборону контактів зі світом). Йому дозволялося написати два листи на рік. Великим стражданням для єпископа було те, що цілих вісім років він не міг відправити Святої Меси.
Попри те, що термін вироку закінчився 1954 року, радянська влада не бажала допускати повернення єпископа в Литву. Тому його оселили в «домі інвалідів» у Потьмі (Мордовія).
Через два роки, завдяки невеликому потеплінню в СРСР, Матульонісу дозволили повернутися, але не дали згоди на Кайшядоріс. Він оселився на плебанії в Бірштонасі, де перебував під постійним наглядом агентів КДБ. Попри вже похилий вік та зіпсоване здоров’я, приділяв усі сили своїй дієцезії, керуючи нею переважно потай, підпільно. До єпископів і священиків звертався з настановами не йти на компроміси і тим більше на співпрацю з радянським режимом.
1957 року без згоди властей, але за згодою папи, уділив єпископські свячення маріанину Вінцентасу Сладкевичюсу, майбутньому литовському кардиналу. Через це його примусили виїхати до Шедуви, села на самій півночі Литви, де він до кінця життя перебував під домашнім арештом. Попри те, що чекісти його постійно прослуховувати, багато разів зумів їх обдурити. Підтримував контакти з духовенством інших регіонів Литви, ставши для них моральною опорою, та переказував інформацію до Ватикану про стан католиків в СРСР. У цей період віряни Литви сприймали його як «неофіційного примаса» литовської Церкви.
1962 року Апостольський Престол «за ревність у виконанні обов’язків доброго пастиря» титулував його архиєпископом. Йоан ХХІІІ запросив Матульоніса до участі у ІІ Ватиканському Соборі. Однак радянська влада не випустила його, відрядивши до Рима вірних їй священиків, а Матульоніса вирішили конкретно позбутися. Довгі роки його вважали главою «ватиканської агентури» на території СРСР, а крім того, комуністи знали, що він має широкі повноваження «in partibus infidelum», що на практиці означало можливість впливу на всю католицьку спільноту в Радянському Союзі.
Архиєпископ Теофіл Матульоніс помер 20 серпня 1962 року, через три дні після несподіваного жорстокого побиття та потім уколу, зробленого медсестрою, підісланою КДБ. Підозрювано, що ін’єкція була з отрутою. Аби уникнути народної маніфестації на цвинтарі, єпископа поховали у крипті катедри в Кайшядорісі. Нині туди прибувають численні паломництва.
Беатифікаційний процес дієцезіального рівня розпочався 1990 року — одразу ж, як Литва отримала незалежність після розпаду СРСР, коли ще жили наочні свідки життя єпископа. Документацію надіслали до Ватикану 2008 року. Постулатором процесу був о. Міндаугас Сабоніс із Литви, а релятором — о. Здислав Кіяс, польський францисканець із Конгрегації в справах святих. Почергові голосування у комісіях відбувалися позитивно. Й ось 1 грудня 2016 р. папа Франциск підписав декрет про мучеництво Слуги Божого Теофіла Матульоніса, що відкрило шлях до його беатифікації.
Відбудеться урочистість (або й уже відбувається, коли ви це читаєте) на Кафедральній площі у Вільнюсі, під проводом кардинала Анджело Амато, префекта Конгрегації у справах канонізацій.
фінансово.
Щиро дякуємо!
