Погляд

5 ознак клерикалізму

24 Липня 2017, 17:00 8588 Олександр Бучковський

Папа Франциск називає клерикалізм однією з найбільших хвороб сучасних християн. Проте ця небезпека стосується не лише священиків, але всіх охрещених. То які ж, на мою думку, симптоми цієї духовної недуги?

 

1. Клерикал ховається за статусом чи посадою.

Мені не раз випадало чути, коли священики чи просто віруючі виправдовували свої помилки чи гріхи своїм саном або приналежністю до парафії. Мовляв, «це ж ксьондз» або «належить до нашої спільноти, то йому простимо», або «він добра людина, бо належить до церковного руху». Або навіть ще гірше, коли намагалися виправдовувати свої вчинки Святим Письмом: «Якщо Ісус також розгнівався і розкинув торгівельні лавки у храмі (пор. Мт. 21, 12-17), то і нам мовляв можна». Але ми не Бог, а Спаситель робив все з любові, навіть до тих фарисеїв. А ми завжди так чинимо? Наш статус віруючих людей ніяк не може виправдовувати наші гріхи, а приналежність до Церкви чи конкретної церковної дійсності аж ніяк не є гарантією спасіння чи дійсно християнського життя. Все, що ми отримуємо через Церкву (таїнства, спільноти, священиків чи братів) — це дар та інструмент від Бога, щоби виліпити з нас справжніх, а не формальних християн, які мають живі відносини з Ісусом Христом. Від нас же залежить, чи ми використаємо їх чи закопаємо, як таланти до приходу Судного дня.  Насправді Хрещення не стільки дає привілеїв у цьому світі, скільки обов’язків перед Богом та навіть людьми. Хочемо ми цього чи ні, але для невіруючого оточення кожний християнин є живою іконою Ісуса Христа. Дай Бог, щоб це був образ преображеного Господа, а не запилене та забруднене власними гріхами обличчя, яке постало перед Веронікою. Та як показує мій особистий приклад, я швидше схожий на недокінчене полотно, яке кожний день вдосконалює Господь. І сам не знаю, що там має бути наприкінці: ікона Милосердного Христа чи Юди зрадника.

 

2. Для клерикала інституція важливіша за людину.

Думаю, що для багатьох знайома ситуація, коли репутація фірми чи організації важливіша за самого її члена чи навіть директора. І Церкви чи релігійні організації тут не виняток. І нині у багатьох організаціях практикується взагалі викреслювати зі списків та навіть власного життя колишніх братів, які спіткнулися і згрішили: щоби ніщо не могло заплямувати «непорочну» історію  їхньої спільноти. Такий підхід не є дорогою Спасителя та Його Церкви. Бо навіть відлучення (коли його не почали використовувати як політичний інструмент) мало закликати віруючого до покаяння, а не послати його автострадою у пекло. Бо Христос ніколи нікого не покидає і завжди пам’ятає навіть про найбільших злочинців, навіть якщо і весь світ про них забув чи підсвідомо приготував їм місце серед вогняних казанів. І хочеться комусь цього чи ні, але, як говорив св. Йоан Павло І,І людина, навіть найбільш грішна, є дорогою Церкви, щоб її знайти та привести до дому Небесного Отця.

І навіть якщо деякі гріхи дітей Церкви (очевидно окрім тих, які  носять кримінальний характер) і не виносяться на загальний огляд, то це передусім з думкою про ту людину, щоби ще більше не зранити й так покалічену духовними недугами її душу. Бо я не знаю, чи міг би я й далі відвідувати храм, якби просочилися зі спільноти всі подробиці мого далеко не святого життя чи помилки, які комусь стали відомі. Така певна замкнутість деяких спільнот насправді зберігає свободу Божих дітей, де кожен може бути самим собою та навертатися, навіть якщо на перший погляд це непомітно для інших. Бо історія християнства — це історія багатьох  грішників. Коли мені намагаються показати на огидні речі, які вчинив, приміром, Папа Александр VI чи інші священики, я зазвичай віджартовуюся, що це ще не так погано. Ось перший Папа тричі відрікся Христа і це не стало перешкодою для Спасителя потім доручити йому пасти Його вівці. Євангелісти та Апостоли не робили з себе героїв та кумирів, не змалювали як вони вірно та сильно любили Ісуса, а показали всю правду: власну втечу, страх, конкуренцію чи суперечки між собою. І це не заважає нам шанувати їх як святих Господніх учнів. Бо святість – це аж ніяк не відсутність гріхів чи помилок, а перебування у правді і покорі про себе та власну гріховність, щоби дозволити Христу увійти у наш внутрішній  дім і очистити людське серце від будь-якої нечистоти та скверни.

 

3. Клерикал думає, що він вже знає Бога.

Святий Августин написав, що той, хто знайшов Бога, не перестає Його шукати далі. Бог всемогутній і безмежний, а отже і його пізнання триває вічно, і людина до кінця не зможе повністю вмістити Бога. Взагалі наша душа подібна до повітряної кулі. Що більше ми вдихаємо Святого Духа, то ширшим стає наше серце. І ми помиляємося, коли думаємо, що ставши дитячою кулькою і трішки злетівши, ми досягли ідеалу, якщо ми покликані піднятися у небо і ширяти під хмарами, як гігантські дирижаблі, і головне — підносити до небес інших.

Клерикал думає, що він раз і назавжди пізнав Бога. В кращому випадку — коли мав момент особистого навернення. У гіршому — просто завчив катехизм і переконаний, що у нього на голові німб, і він вже може вказувати  іншим. Не дарма Апостол Павло писав не спішити навчати інших. Бо, на жаль, часто ми передаємо фальшивий образ Бога, який склався у нашому серці, і виходить потім, що під прикриттям Біблії передаємо зовсім не згідні з Євангелієм речі: що можна вбивати в ім’я Бога чи примушувати до прийняття віри інших. Клерикал настільки зациклюється на власній особі, що не помічає знаків Бога у своєму та у житті інших. Він не розуміє, а головне бунтується, коли виникають труднощі і невдачі, не помічаючи, що таким чином Бог намагається зруйнувати китайську стіну його гордині, яку він збудував навколо себе. Для клерикала  віра — це набір знань і догматів, які варто завчити, а всі, хто не з ним, ті проти нього. Своєрідна ідеологія, яку треба насадити, а не Добра Новина, якою варто поділитися. Скажу відверто, що сам був таким, особливо у ставленні до протестантів і православних. Та після зустрічі з деякими з них, побачив, що у їхньому житті також діє Бог і їхній досвід у багато чому схожий на мій. І що не маю права, та й не зможу приватизувати дію Бога, бо Дух віє там, де хоче, а не там, де хочемо ми.

Тому  фарисеї та книжники (клерикали часів Ісуса) не прийняли Христа, хоча досконало знали Писання, а головне очікували на прихід Месії. Бо вони думали, що Бог буде діяти згідно їхнього плану, та зробили своїх власних ідолів та божків. І тому були закриті на справжнього визволителя Ізраїлю. Всевишній об’явився нам, як Бог живий, і відносини з Ним обов’язково мають бути живі. Якщо їх немає, ми ризикуємо втратити вічне спасіння. Бо часто буває,  що ми віримо, бо так треба, це родинний звичай чи навіть колись і пережили справжню зустріч з Христом, але це вже покрилося у пам’яті значним шаром пилу і стало просто прекрасним спогадом, з якого ще черпаємо сили. Натомість наші відносини з Ісусом варто оновлювати щодня, мов програмне забезпечення, щоби наше християнське життя було без збоїв і гріховних вірусів.

 

4. Клерикал прагне влади.

Христос нас вчить, що справжньою владою є служіння. Проте для особи, зараженої клерикалізмом, ненаситним є прагненням панувати  над іншими та підпорядкувати їх своїй волі. Такі люди не терплять критики на свою адресу, адже вважають, що все роблять правильно, а головне через них промовляє Бог. Не буду заперечувати, що через священиків, катехитів чи лідерів спільнот говорить Господь, та усвідомлення цього факту не лише не дає причин для їхньої гордості та підвищення над іншими, а навпаки, наповнює покорою, що таких слабких людей, як вони, Бог обрав бути Його голосом у цьому світі. Вони не намагаються панувати і керувати, бо розуміють, що вся влада належить лише Богові. Вони лише намагаються розпізнати його волю, щоб потім правильно її передати іншим. Наприклад, мої катехісти ніколи нічого мені не забороняли, хоча очевидно і мають право це зробити, як відповідальні за мою духовну формацію. Проте завжди рекомендують і якщо треба, то відраджують від певних вчинків, бо як і мій Отець Небесний шанують мою свободу та дають можливість зробити вибір між життям та смертю, гріхом та праведністю. Бо лише будучи вільними, ми зможемо йти дорогою святості. Можливо комусь буде корисний приклад, який сильно мене доторкнув, адже я й сам деколи обурююся поведінкою деяких духовних осіб. Одного разу світлої пам’яті кардинал Любомир Гузар мав зустріч із представниками мирян. Ситуація була дуже напруженою, адже вірні вказували на факти неморального життя священиків та навіть вимагали, щоби церковна ієрархія покарала винних пастирів. Блаженніший Любомир довго зволікав з відповіддю та все ж сказав слова, які особисто вважаю ключем до зрозуміння логіки Божого Милосердя: «дозвольте людям зростати у свободі». Звичайно, якщо деяка людина своєю поведінкою руйнує Церкву, то її треба відсторонити від служіння, щоб і надалі не сіяла згіршення. Проте деколи, вириваючи кукіль, ми ризикуємо вирвати разом із ним і пшеницю  (Мт. 13, 29) (краще сказати, ми не знаємо, чи Бог той кукіль своєю благодаттю часом не преобразить на пшеницю). Але для цього потрібне терпіння, якого Богу не бракує. Тому Він і не тиран, навпаки Він став людиною, не тільки щоби нас спасти і померти на хресті, але й показати, що виконувати встановлені Ним заповіді не лише можливо, але потрібно для нашого добра. Тому добрий духівник не обмежує свободу і не прагне панувати, не вирішує хто достойний а хто ні («Всі бо згрішили й позбавлені слави Божої» Рим 3, 23). Клерикал любить накладати на людей тягарі, які важко носити, сам же до тих тягарів і пальцем не доторкнеться. (Лк. 11, 46).

Натомість справжній лідер служить своїм прикладом і мотивує ставати кращим. Бо щоби виховати добрих учнів, треба постійно вчитися. А щоби отримати святих парафіян — самому навертатися.

 

5. Для клерикала головне зовнішнє, а не внутрішнє.

Отже, клерикал — це мирська людина, яка дивиться на світ очима цього світу, а часто не помічає прихованих від людського зору духовних речей. Тому і для нього пріоритетом є видимі справи, а про невидиме добро він часто забуває. Наведу можливо банальний, але, як на мене, досить промовистий приклад. Будівництво храмів, коли складається враження, що це парафія створюється під конкретний храм, щоб його обслуговувати, а не навпаки – святиня є місцем зустрічі і молитви для конкретної людини і спільноти. Коли більшу увагу звернено на опалення і на підлогу, ніж на віру і зігріті Божою Любов’ю людські серця. Коли ікони та витвори мистецтва цінуються більше, ніж люди, створені на образ Божий. Очевидно, що цей перелік можна продовжувати без кінця і краю. Не говорю, що оздоблення храмів та їх будівництво неважливі, але ж не ціною спасіння людських душ, для яких ці святині і будуються. Бо яка користь із гарної будівлі, якщо до неї ніхто не буде приходити, тому що священик чи інші особи своїми вимогами та криком усіх розігнали? Приклад Європи, де прекрасні готичні собори стали не менш чудовими музеями та органними залами, не переконав, що варто спочатку будувати спільноту та сприяти зростанню віри  народу Божого, щоби храм з каміння і бетону був знаком Церкви, яка складається з кожного з нас.

Те ж саме і стосується чисельності парафіян. Для християнства завжди головною була не кількість, а якість. Бо не потрібно багато солі, щоби посолити страву і закваски, щоби скисло тісто. Головне, щоби сіль була справжня і закваска якісна. Натомість клерикалу потрібні завжди повні храми, які би свідчили про його успіхи та досягнення. І неважливо він буде консерватор чи ліберал, буде намагатися відновити старі часи Масової Церкви чи бігтиме за новинками потенційної пастви — для нього завжди важливою буде не святість, а соціологія, не глибина духовного життя, а ширина лавок та їх наповненість у храмі. Тому пастир не впадає духом, коли бачить мале стадо, бо Отцеві вподобалося дати їм Царство (Лк. 12, 32).

PS: Переконаний, що клерикал живе у кожному з нас, бо ця спокуса стосується всіх без винятку, хто відвідує Церкву і намагається слідувати християнському способу життя. Проте, що ми робимо із ним: леліємо чи намагаємося викурити  із власного серця?

Інші статті за темами

ПЕРСОНА

МІСЦЕ

← Натисни «Подобається», аби читати CREDO в Facebook

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

ПІДТРИМАЙТЕ CREDO
Шановні читачі, CREDO — некомерційна структура, що живе на пожертви добродіїв. Ми з вдячністю приймемо Вашу допомогу. Ваші гроші йдуть на оплату сервера, роботу веб-майстра та гонорари фахівців. Переказ через ПриватБанк: Пожертвування можна переказати за такими банківськими реквізитами:

4149 4978 3481 8017

Благодійний внесок ПРИЗНАЧЕННЯ ПЛАТЕЖУ: Добровільна пожертва на здійснення діяльності часопису CREDO.

Інші способи підтримати CREDO: (Натиснути на цей напис)

Щиро дякуємо читачам за жертовність усім, хто нас підтримує!
Напишіть новину на CREDO
Якщо ви маєте що розказати, але початківець у журналістиці, і хочете, щоб про цікаву подію, очевидцем якої ви стали, дізналося якнайбільше людей, можете спробувати свої сили у написанні новин та створенні фоторепортажів на CREDO.
Підпишіться на розсилку
Кожного дня ми надсилатимемо вам листи з найважливішими та найцікавішими новинами.

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: