Інтерв’ю

Шлях святого Якова — паломництво, що змінює життя

04 Серпня 2017, 13:08 6834 Розмовляла Ірина Ролінська

Ольга Шевчук 2 місяці тому повернулася з Іспанії, де пройшла шляхом святого Якова, Ель Каміно де Сантьяґо — відомою паломницькою дорогою до могили апостола Якова в іспанському місті Сантьяґо-де-Компостела. Своїм неймовірним досвідом вона вирішила поділитися з читачами CREDO.

— Кажуть, що шлях святого Якова – це паломництво, до якого треба готуватися, він для зрілих паломників. Чому ти вирішила ним пройти? Чому саме Каміно?

— Два роки тому я взагалі не знала, що таке Каміно. Для мене було вже великим відкриттям, коли я переглянула іспансько-американський фільм «Шлях» (The Way, режисер Еміліо Естевес), знятий на реальних подіях. Під час перегляду цього фільму я подумала, що колись хотіла би цим шляхом пройти, але це були просто плани на майбутнє. Десь за рік після того я поїхала в Тезе і там познайомилася з дівчиною з Москви, яка мені розповіла про свій досвід Каміно. І це мене дуже надихнуло, я зрозуміла, що теж хочу, що це знак. Пізніше я поговорила з подругою, яка мені порадила фільм, що непогано було б якось піти, але на той момент не було такої можливості і чіткого рішення, що ось вже завтра ми йдемо. Подруга з Росії пізніше мені дуже детально розповіла, як вона йшла шляхом святого Якова, я «загорілася» і вирішила, що мені теж треба йти вже наступного року. Вона, до речі, вирішила піти у паломництво після того, як отримала різдвяну листівку під час святкування у церкві з написом «Бажаю тобі здійснити шлях святого Якова». Вона нічого не планувала, але за півроку пройшла ним.  Я навіть уявлення не мала про свої плани на наступний рік, я працювала, планувала їхати за кордон, не знала, як це буде. У листопаді я поїхала до Польщі, а звідти – на зустріч Тезе у Ризі. Я вже тоді планувала паломництво, у мене були відкладені гроші. Але залишалися питання: коли, як краще, чи вистачить мені грошей, я почала ще відкладати. Потім у Ризі, на зустрічі Тезе, я зустріла іншу знайому з України, яка пройшла Каміно у жовтні того року, розпитала її. Але був конкретний момент, коли ми ділилися у групках, говорили про подорожі. Одна дівчина сказала, що вона йшла шляхом святого Якова. Я була вражена і сказала, що це теж моя мрія з минулого літа. І ця дівчина дістала з рюкзака маленький розарій, десяток, подарувала мені і сказала, що він із Каміно де Сантьяґо. З того моменту я почала активно готуватися. Я була у Польщі, мені було легко, оскільки не довелося відкривати ще одну візу, шукати лоукости. У цей час здійснилася також ще одна моя мрія – я дуже хотіла на День народження та на Великдень поїхати в Тезе, а звідти вже йти в паломництво. У Тезе я багатьом говорила про свої плани, вони мені бажали здійснити цей намір. Брат Бенуа сказав, що буде за мене молитися,  просив потім йому розповісти свої враження. З Тезе я приїхала до Сен-Жан-П’є-де-Пор, а звідти почала своє паломництво.

— А як ти взагалі готувалася?

— Я дуже багато про це молилася. Хотіла йти разом із подругою, вдвох було б безпечніше і цікавіше. Хоча інша моя подруга мене заспокоювала, що там я не буду сама, але у мене була якась невпевненість. Моїй подрузі не дали візу, тому я молилася і просила Господа, щоб Він дав мені знак, що я маю пройти цим шляхом, що це дійсно від Нього, а не якась моя забаганка. Я почала молитися ще тоді, коли ми лише планували це паломництво, молилася нашу спільну інтенцію, потім у Ризі отримала додаткове підтвердження. Пізніше почала помічати знаки. Готуватися фізично я почала дуже пізно, буквально в останній момент. Десь за місяць до поїздки я придбала квиток, а збиратися почала в останній момент.

Задовго до того я почала переглядати відео про паломництво. Хлопець з України знімав їх щодня для відеоблогу, після перегляду мені було вже не так страшно. Я переглядала відео про паломництво навіть у дорозі, з навушниками у вухах. 4G Інтернет у Польщі дозволяє це робити. Почала планувати, що краще взяти, щоб не було нічого зайвого. Але і так набрала трохи непотрібних речей, потім здавала їх на пошті і вони чекали на мене у Сантьяґо. Але все-таки у мене був важкий рюкзак.

Я дуже часто писала Сергієві, який знімав ті відео, розпитувала його, він у відповідь надсилав мені посилання на інші ресурси. Я не встигла переглянути усі його відео, кожне тривало 20-30 хвилин, а днів було більш, як 30. Але навіть після перегляду частини з них у мене вже було відчуття, що я вже там побувала, оскільки вони дуже детальні.

Потім я почала читати про Каміно, додаватися до тематичних груп у соціальних мережах. Я навіть знайшла свою майбутню попутницю з США, яка хотіла частину шляху йти сама, але була не проти зі мною розпочати. Для мене було важливо саме розпочати дорогу з кимось. Але в останній момент, коли я була в Тезе, вона написала мені, що впала і пошкодила спину. Я, звісно, засмутилася, але зрозуміла, що для мене її відмова у певній мірі добрий знак: з нею я планувала вирушати у четвер, але вирішила залишитися до неділі, на повних два тижні. А в неділю, у перший день паломництва, під час переходу через Піренеї, я познайомилася з парою з України. Вони були одними з тих, хто не проходить весь шлях, лише частину, але для мене це була дуже вагома підтримка.

— Вийшла вчасно?

— Так! Це був єдиний раз, коли я зустріла українських паломників на своєму шляху, тому я була дуже задоволена, що вийшла саме у неділю.

Насправді шлях святого Якова має багато маршрутів. Маршрут, яким я йшла, французький — найбільш популярний, там можна зустріти багато паломників. Якщо йти французьким шляхом — то це триватиме місяць. Є маршрути довші, коротші. Є північно-іспанський маршрут, він довший — орієнтовно 35-36 днів. А є португальський — близько 270 км, якщо розтягнути, то триватиме десь два тижні, але можна пройти і за 10 днів. А ще люди ним ідуть або їдуть у Фатіму. Дехто ці маршрути поєднує, а є такі, хто йде лише до Сантьяґо або лише до Фатіми.

— Олю, ти досвідчена паломниця. Каміно — це далеко не перше паломництво у твоєму житті. Чи ти пам’ятаєш своє перше? Яким воно було?

— Це було одноденне паломництво до Зарваниці, 7 чи 8 років тому. Ми йшли десь 30 км. Тоді мені здавалося, що це так прекрасно — цілий день йти через поля, було дуже весело, ми співали. Це було зовсім інакше, ніж на шляху святого Якова: тут я йшла сама, дорогою знайомилася з людьми, а тоді нас було багато, декого я знала. Лайт-версія паломництва, бо я мала невеличкий рюкзачок, інші речі везли в автобусі, ми йшли всього один день, нас навіть годували. Це паломництво було першим, його не можна порівнювати зі шляхом святого Якова, але там була така жвава атмосфера, всі співали, було багато спільних молитов. Тоді для мене це було відкриттям, тому що до того я ніколи не досвідчувала як це: молитися в дорозі, можна було навіть в дорозі посповідатися. Ти міг це зробити у будь-який момент, раніше у мене ніколи не було досвіду такої сповіді. Можна було також поговорити зі священиком про свої проблеми, питання. Це було дуже піднесено, але зовсім інакше.

— Під час Каміно ти вела відеоблог двома мовами: українською і англійською. У першому відео ти розповідала, що у Центрі для паломників тобі видали паспорт паломника. Що це таке? Як він виглядає?

— Це така книжечка з надрукованими квадратиками, у яких можна ставити печатки. Наприклад, коли паломник доходить до місця ночівлі, йому ставлять печатку. І так у кожному місті. Таким чином паспорт заповнюється, а на основі цієї книжечки видають сертифікат паломника про те, що ти пройшов цим Шляхом.

— А що ще видають там паломникові? Можливо, якусь роботу проводять?

— Намагаються, але у цьому центрі дуже важко бодай щось зрозуміти, оскільки вони мало спілкуються англійською, майже всі знають лише французьку. У такі моменти розумієш, що треба вчитися розмовляти не англійською, а мовою жестів. На території Франції та Іспанії дуже мало англомовних. Я була трохи шокована, що нічого не розумію, зі мною спілкувалися французькою, я переходила на мову жестів і вже тоді вони ствердно кивали.

Так видають паспорт, список усіх альберґо (ісп. albergue – притулок, основне місце ночівлі паломників) дорогою, де вказано відстань між ними у кілометрах. Так легко планувати свій маршрут: обираєш протяжність, а потім за цією схемою рахуєш. Зазвичай між альберґо — 5-7 км. Всюди є вказівники, тому здолати маршрут дуже просто, треба бачити, скільки кілометрів залишилося до найближчого населеного пункту. Я спочатку навіть користувалася програмою на телефоні, а потім відмовилася від неї. Ще видають карту, але вона не детальна, тому і не дуже помічна. Ще можна за пожертву взяти собі мушлю, з якою ти пройдеш увесь шлях і яка потім стане символом твого паломництва. Далі за маршрутом її можна придбати за 1,5-2,5 євро.

— Скільки коштує день паломника на Каміно?

— Дуже-дуже по-різному. Я була економ-паломником. Для таких проживання в середньому коштує 5 євро (крім донативних альберґо – це ті, де можна поселитися за пожертву), харчування ще додатково 5-6 євро. Сніданок — це канапки або вівсянка, щось легке та недороге. На обід можна теж канапки, а коли вони приїлися – ми замовляли тортілью – іспанський омлет. Він не дуже дорого коштував, тому обід виходив десь у 2-3,5 євро. Вечерю ми зазвичай готували в альберґах, тому іноді «скидались» десь по 2-3 євро.

Є дуже дорогі варіанти, я такими користувалась десь 6 разів за все паломництво. Я вечеряла з друзями і ми замовляли «меню пілігрима» — воно дуже дороге, одна вечеря вартує 10-12 євро.

Щодо проживання, то є муніципальні альберґи (ісп. municipal), вони утримуються за рахунок органів місцевої влади, це 5-6 євро за ніч. Але є і так звані донативні (ісп. paroquial), де заселяють за пожертву, у них передбачається вечеря та сніданок спільний. Ними опікуються церковні або громадські організації, які вирішили створити альберґо для паломників. Там було відчуття спільноти. В альберґах завжди є госпітальєри (ісп. hospitalero) – це люди, які допомагають тобі влаштуватися, піклуються про паломників, розповідають їм про історію та культуру місцевості, де знаходиться альберґо, а також допомагають із маршрутом. Нещодавно дізналася, що в Ізраїлі у часи перших паломників слово «hospital» означало не лікарню, а місце для паломників, бо вони потребували допомоги, часто і медичної, тому назва пізніше змінила своє значення. Госпітальєром може стати особа, яка пройшла шляхом святого Якова. Це не представники ордену госпітальєрів, вони відіграють роль своєрідної рецепції. У деяких муніципальних альберґах та в усіх донативних госпітальєрами працюють волонтери. До речі, у донативних альберґах можна знайти англомовних, бо там часто бувають волонтери з інших країн, іспанські госпітальєри дуже рідко володіють англійською.

Там є кухня, можна готувати, рідко, коли її немає.  Ми скидалися і купували продукти, готували всі разом. Або готував хтось один, хто це вміє робити смачно, а всі інші йому віддавали гроші. Хлопці ще брали гітари і співали. Особливо цікаво було в донативних альберґах, де всі знайомляться, розказують про себе, чому пішли у паломництво. Така домашня атмосфера! В муніципальних альберґах також панувала атмосфера дому. Це треба пережити, щоби зрозуміти.

В іспанських магазинах їжа недорога, можна придбати багато овочів та фруктів дешево. Ми могли купити величезний пакет їжі за 4-5 євро, нам вистачало на два дні: і на сніданок, і на обід, і ще залишалося навіть на вечерю. В Іспанії виходить не дуже дорого харчуватися, якщо ти готуєш. Мені дуже сподобалося, що навіть для вегетаріанців продукти коштують стільки ж, як і звичайні. Одного разу це навіть дуже знадобилося: коли я летіла додому з пересадкою у Бухаресті, ми придбали 4 пляшечки соєвого йогурту по 100 г, а молочний був у пакуванні лише 110 г. У літак, до речі, не можна брати більше 100 г рідини. В аеропорту на це звернули увагу, співробітник навіть забрав у мене пляшечку, щоб перевірити, що вона дійсно не більша за 100 г. Я запевнила його, що придбала 4 пляшечки, загальна вага була 400 г, але він не повірив і все детально перевірив. А ціна була однаковою.

— Що має бути у наплічнику паломника?

— Ось тепер я розкажу, що там дійсно має бути! Бо у моєму було багато того, чого не треба, і що можна було б придбати в Іспанії.

Потрібно взяти 3-4 пари спідньої білизни. Також 3-4 пари шкарпеток. Обов’язково мають бути 2 пари шкарпеток для трекінгу та 1-2 пари звичайних, щоби за необхідності перевдягнутися. У мене спочатку були лише звичайні шкарпетки і вже наприкінці першого дня у мене було декілька мозолів, бо ноги дуже сильно пітніють. Після поради моїх друзів, я придбала собі трекінгові шкарпетки і більше мозолів аж до кінця паломництва у мене не було. Взуття також має бути дуже якісним. Є два типи паломників, я відношуся до другого. Перший тип купує важке трекінгове взуття. Як на мене, то це не дуже правильно, бо воно більше підходить для гір. На Каміно ти двічі переходиш через гори: спочатку через Піренеї, потім – через Галісію, але там немає невитоптаних шляхів. Є, звісно, підйоми, але вони не складні, бо дуже витоптані. Мені трекінгові черевики були б зайвими, бо вони важкі, ноги у них пітніють. Я надаю перевагу кросівкам, свої я за паломництво зносила і там викинула. За типом взуття паломники розділилися десь 50 на 50. Взагалі, головне – це шкарпетки.

Ще хоча б 2 пари шортів, 1 штани довгі, 2-3 футболки (одну для сну). Речі треба брати так, щоб одну річ можна було випрати, а іншу – одягати. Для сну краще найлегшу футболку або піжаму. Обов’язково треба мати покриття на голову, це супермегаобов’язково у теплу пору року. Одну сорочку з довгим рукавом, якщо буде холодно, светр, теплу куртку (не зимову, а щоб захищала від вітру і  дощу). Має бути рушник, але не махровий, як я спочатку взяла, а спеціальний туристичний. Він великий, десь 160 см, легкий і швидко сохне. Якщо вас намочив дощ або ви ввечері помилися і витерлися ним, то на ранок рушник вже буде сухим. Я мала також одну сукню, щоб мати можливість переодягнутися у чисте, коли прийду. Чоловіки можуть взяти футболку, наприклад. Джинси краще не брати, бо вони важкі, краще взяти щось тонше. В теплу пору року там дуже мало дощів, хоча під час мого Каміно дуже дощило, особливо під час переходу через Галісійський масив. Кажуть, що хто був в Галісії, той точно потрапив під дощ — там постійно змінюється погода.

Також раджу взяти спальник. У мене він був теплий, але краще купувати легкий спальник, якщо є така фінансова можливість, він має бути тонким. Майже у всіх альберґах є ковдри, спальник потрібен більше з гігієнічних міркувань, бо ковдрами користуються всі. У деяких альберґах дають одноразові наволочку та простирадло, крім підковдри, тому з гігієнічних міркувань на спальник зверху кладете ковдру і все нормально. Схоже, як у наших потягах.

Також потрібні резинові капці, щоби ходити в душ. Це те, що обов’яково має бути. Про косметику я розкажу більш детально, бо це саме те, чого не треба багато брати. З косметики має бути 100 г шампуню, 100 г гелю для душу, одне мило для прання. Деякі паломники не беруть гель для душу, беруть лише мило – вони ним і перуть, і миються. Я брала, мені так зручніше, але це мають бути пляшечки travel-size, до 100 г. Також обов’язково пластирі на випадок мозолів, щось для дезінфекції цих мозолів, крем від сонця і крем на все тіло, теж об’ємом 100 г. Ну засоби гігієни для дівчат.

Щодо аптечки: мають бути ліки від отруєння і, можливо, 2-3 пакетики порошку від застуди, знеболююче. Що я б точно взяла з ліків – це мазь календули, мені вона дуже допомагає від сонячних опіків та й від усього. Чому не треба брати багато ліків? Тому що там це все можна купити і не за дуже великі гроші, ціни незначно перевищують наші. Якщо раптом щось станеться – завжди є аптеки. Правда, вони не завжди працюють у вихідні, але для надання першої допомоги в альберґах завжди є аптечки. Треба брати якісь дуже специфічні ліки, якщо такі приймаєте. Нести все це на собі – це набагато гірше. У мене була з собою купа таблеток, я не використала нічого, вони потім намокли і я їх викинула. Звісно, має бути еластичний та стерильний бинт на випадок порізу.

Всюди є можливість прати. Можна зібратися з іншими паломниками і прати у пральній машині, але у всіх альберґах є можливість також прати руками.

— А всі паломники ночують у приміщеннях? Наскільки реально залишитися ночувати посеред поля?

Деякі паломники мають намети, але це додаткова вага відповідно і не завжди є де поставити цей намет. Щодо ночівлі – у мене такого ніколи не було. Але була ситуація у цьому альберзі (авт. показує на зображення на футболці), там не було місць, а ми дуже хотіли заночувати саме у ньому. Це був останній донативний, якщо не враховувати шлях до Фіністери, ми йшли до нього 30 км, важко було йти до наступного села. У мене був з собою каримат, ми попросили матраци, нам принесли розкладачки. Коли я сказала, що спатиму на кариматі, то мені принесли додатковий матрац. Я чула про такі випадки, коли людям не було місця, тому їм доводилося йти в дорогий альберґо або мандрували далі. Влітку таких шансів більше, бо більше людей. Весною таких випадків менше, але навіть у мене якось дійсно була загроза, що доведеться йти далі. Але спати на вулиці у такий непопулярний час – навряд чи, є альтернатива – приватні альберґо (ісп. privado), вони звісно трошки дорожчі.

— У своїх відео ти показувала дуже гарну природу Іспанії. Що тебе особисто вразило?

— О, природа – це окрема тема. В Іспанії є такі рослини, яких в Україні немає. Я нещодавно дізналася, що у Криму ростуть мигдалеві дерева, але я ніколи не бачила їх в Україні, навіть тоді, коли ще могла вільно поїхати в Крим. Я побачила мигдалеві дерева, як ростуть артишоки, спаржа, евкаліптові дерева.

— Вони пахнуть, так?

— Так, ти йдеш через ліс і там такий запах! Я спочатку саме по аромату та формі листочків зрозуміла, що це евкаліпт, бо раніше бачила його лише на малюнках. Бачила дерево дуже схоже на секвойю. Було дуже цікаво бачити рослини, які в Україні не ростуть через кліматичні умови. Іспанія насправді гарна, але не настільки зелена, як Україна; декілька разів на рік там збирають урожай, але так дуже мало зелені. Ми весною йшли полями, вони вже тоді були жовтувато-коричневі. Кажуть, що це дія морозів, але мені здається, що там дуже мало вологи. Але коли ти доходиш до океану, то це неймовірна краса. Найкрасивіше, що я бачила у своєму житті — це океан в Іспанії. Не дарма містечко, в якому ми були, називається Фіністера (ісп. Cabo Finisterre, галіс. Cabo Finisterrа, лат. Finis terrae) – кінець землі. Ти стоїш на цих скелях, океан б’ється об них, враження, що дійсно на кінці землі, кінці світу. А який там захід сонця! Враження просто неймовірні, ніби ти потрапив у казку! Океан у поєднанні з горами дуже вражає!

— Чи були люди, які тебе під час паломництва вразили?

— Так. Історія госпітальєрки з монастиря Сан-Антон. Він знаходиться в руїнах монастиря, розрахований на 12 осіб. Є екстремальним, там немає світла та гарячої води. Коли я прийшла до цього альберґо і сказала, що я з України, виявилося, що я перша українка цього року. Жінка, яка там працювала госпітальєром, американка, дуже зраділа, оскільки вона у 2005 році жила та працювала в Україні. Вона розповіла, чому взагалі пішла в Каміно. У її житті сталася трагедія — в автокатастрофі загинув син. Через хвилювання після пережитого вона захворіла на рак. У якийсь момент вона зрозуміла, що більше так жити не може і треба щось змінювати. У неї була дуже хороша робота в Повітряних силах США. Просто інакше подивилася на те, що відбувається в її житті, і захотіла змін. Подала заявку до Корпусу миру, щоб поїхати у пострадянську країну. Взагалі там обрати неможливо, але вона хотіла саме у колишню радянську республіку. Їй запропонували Україну і вона прожила у нас 2 роки. Після України вона вирішила йти у паломництво, а по поверненню виявилося, що раку у неї більше немає, вона вилікувалася. Її внутрішня переміна також вплинула на її здоров’я, тепер вона живе повноцінним життям. Потім вона вирішила приїхати волонтером саме у цей альберґо. Ця історія мене вразила.

Я також познайомилася з однією полькою, яка мені купила зворотний квиток зі своєї банківської картки, а я віддала їй гроші готівкою. Ми підтримували одна одну навіть у неприємних ситуаціях, ділилися навіть особистим. На рівні відчуттів ти знаєш, що цим людям можна довіряти.

Ще моя особиста історія. Я дуже отруїлася, довелося викликати швидку. Так я потрапила на один вечір в лікарню. Це було маленьке село, де є лише альберґо і бар (в Іспанії це не лише місце, де можна випити, там також можна і поїсти). Щоб я могла розуміти лікарів (а вони теж погано розуміли англійську), зі мною зголосилася поїхати одна дівчина з Колумбії, єдина, яка спілкувалася англійською та іспанською. Мене вона бачила вперше. Просто крізь прочинені двері альберґо почула, що щось відбувається, і запропонувала свою допомогу. У лікарні я була близько 5 годин і весь цей час вона була зі мною. Я лежала, а вона перебувала біля мене, якийсь час навіть стояла біля мого ліжка, бо не було де сісти. Окрема тема – це ставлення лікарів до мене, але без неї мені було б набагато важче. Наступного дня заради мене вона теж нікуди не йшла; я була надто квола, щоб іти в паломництво далі. Мене дуже вразило, що людина, яка мене до того взагалі не знала, заради мене залишилася. Ця дівчина йшла зі старшим чоловіком з Німеччини. Минулого року вона пройшла частину Шляху, познайомилася з цим чоловіком і цього року вони вирішили йти разом. Він також залишився, щоб допомогти мені в тій ситуації. Вони їздили зі мною в аптеку, щоб перекладати. Я була їм дуже вдячна, це був приклад того, що люди на Каміно тебе не залишать, вони підтримають, навіть якщо людина абсолютно незнайома.

Був дуже кумедний випадок, але тоді мені так не здавалося, все було дуже страшно. Я загубила свій паспорт і гроші. Принаймні, я так думала. А це був найспекотніший день за весь місяць, ми дуже довго йшли. Я зупинилася в одному з барів, щоб випити соку, звідти до місця моєї ночівлі було десь 3-3,5 км. Я дістала паломницький паспорт, щоби поставити печатку, бо це була моя остання зупинка. Мені сказали, що дуже бажано мати дві печатки, пізніше я з’ясувала, що це стосувалося більше іспанських паломників, оскільки роботодавці на це звертають увагу, своєрідний «плюсик» до резюме. Це був мій передостанній день перед Сантьяґо. Я була настільки втомлена, що залишила паспорт та гроші. Я спочатку не зорієнтувалася, пройшла 3,5 км, в альберґо госпітальєр попросив паспорт, а в сумочці його немає. У мене почалася паніка. Вразило, що мене почали заспокоювати люди, яких я раніше бачила, але які не були мені близькими друзями. Я вже вирішила, що мені треба їхати до Мадрида у посольство, а це купа грошей та часу, а у мене навіть на поїздку грошей немає. І одразу один чоловік дістав 20 євро і простягнув мені. Сказав, що я можу віддати, коли знайду паспорт та гроші, а якщо не знайду – то так і буде. Я почувалася як у родині: всі говорили, що зможуть мені позичити гроші. В бар, де я зупинялася до того, не додзвонилися, тому я вирішила їхати на таксі (1 євро за км орієнтовно). Все знайшлося, слава Богу, бармен забрав все зі стійки. Мені  було дуже приємно відчувати таку турботу.

— Кажуть, що люди, які пройшли Шляхом святого Якова дуже змінюються і внутрішньо, і навіть зовнішньо. Чи бути у твоєму житті глобальні зміни?

— Так, внутрішньо я дуже змінилася. Мені здається, я почала більше довіряти собі, Богові та світові. Я не можу сказати, що після Каміно я стала повністю іншою людиною і в мене немає проблем. Я стала впевненішою у собі. Я перестала осуджувати людей взагалі. Раніше могла собі дозволити сказати фразу «А, вони якісь дивні». Тепер цієї фрази боюся, тому що зрозуміла, що люди такими не бувають. Просто для мене вони дивні, їхня поведінка якась не така, якою я собі уявляю. Але, можливо, я для когось дивна. Поводитися не так, як я собі вважаю за правильне — це право тих людей, це їхня свобода. Господь дав мені та їм свободу поводитися так, як ми поводимося. Чому я повинна їх осуджувати, якщо це їхній вибір? Навіть якщо мені щось не подобається, я зараз намагаюся прийняти. Якщо людина мені не симпатична з якоїсь причини – я намагаюся з нею не спілкуватися. Але хто я така, щоб її осуджувати? Я буду намагатися її зрозуміти. Це дуже мені допомогло під час паломництва, бо там є абсолютно різні люди з різних культур, релігій, світоглядів, нерелігійні, дуже релігійні, буддисти, християни, хто завгодно. Кого там не бачила – це мусульман.

Насправді Каміно давно перестав бути суто християнським місцем. Туди йдуть люди з різних світоглядів, культур тому, що там вони змінюються, вони пізнають себе, Бога. Кожен по-різному: хтось шукає Бога, хтось шукає себе, хтось – відповіді на питання. Не залежить це від твого світогляду чи віросповідання, тут важливо, чого ти в житті хочеш. Одна дівчина мені сказала, що йде в паломництво, щоби краще зрозуміти, Хто такий Бог і як вона сприймає релігію, щоб відповісти на якісь свої питання щодо віри та релігії. Я її запитала, чи вона отримали відповіді на свої питання, і вона відповіла ствердно.

До речі, я припинила засуджувати людей, тому що побачила себе збоку, зрозуміла, що теж зовсім не ідеальна. Зате навчилася приймати речі, які мені в собі не подобаються. Якщо я не навчуся приймати себе, то не зможу приймати інших. Я це зрозуміла на Каміно. Раніше я це розуміла розумом, а тепер внутрішньо це усвідомила. Немає сенсу судити інших людей просто, вони виросли в іншій культурі, в іншому середовищі, в інших соціальних умовах.

— Як сприймають паломників місцеві жителі?

— Декому нецікаво, проходять повз і навіть не вітаються. Дехто каже: «Buen Camino» (ісп. Щасливої дороги). Дехто до цього просто звик. Більшість сприймає це як бізнес – відкриває альберґо, ресторани. На жаль, є паломники, а є туристи. Паломники хочуть спілкування, вони йдуть в муніципальні альберґо, де є спілкування, спільна кухня, де всі разом готують. У приватному я була один раз, під час хвороби, там взагалі нічого такого не відчувається. Паломники зазвичай йдуть зі своїми наплічниками, туристи користуються послугою за 5 євро – щодня відправляють свої наплічники до наступного готелю або альберґо. Вони залишають собі лише маленький рюкзачок і необхідні речі – перекус, воду. Можуть їсти у барах дорогою. Туристи витрачають набагато більше грошей, йдуть трошки «на розслабоні». Словом, є різні люди, до цього треба нормально ставитися, бо комусь це вигідно, тому такі послуги надаються. Ще паломники зазвичай довіряють, а туристи бронюють альберґо наперед. При цьому муніціпальні бронювати не можна, а приватні – будь ласка. Вони просто дзвонять і просять їм забронювати місце, щоб точно знати, що коли вони прийдуть, їм буде де ночувати. Тут уже питання довіри. Для мене паломництво — це, у першу чергу, довіра. Саме в паломництві я навчилася довіряти. Є місце у Біблії, яке мені дуже імпонує: «Отож, не журіться про завтрашній день, бо завтра за себе само поклопочеться. Кожний день має досить своєї турботи! » (Мт 6:34).

Ти просто йдеш і постійно трапляються якісь люди, які допомагають, або стаються якісь ситуації, а ти бачиш, що якщо ти довіряєш, то тебе просто веде. Це класно, ти там реально бачиш довіру щодня. Справжнє паломництво – це коли ти довіряєш. Бо коли ні — це вже туристична поїздка. Так можна поїхати в будь-яку іншу країну і бронювати собі готелі. У паломника є внутрішня мета. Раніше не було ні альберґо — нічого, паломники ночували у монастирях або на вулиці, тому що вони паломники, їхня місія — йти, де доведеться — там спати. Зараз це вже лайт-версія паломництва, бо є гарячий душ, альберґо, що поїсти. І так все вже дуже спрощено. Якщо ж бронювати готель чи віддавати рюкзак – то, як на мене, паломництво вже втрачає свій сенс.

— На початку Каміно ти писала, що основна інтенція, з якою ти йтимеш — це за мир в Україні. Знаю, що дуже багато людей тобі писали свої інтенції. Коли ти йшла сама, без друзів, ти лише молилася?

— О 15:00 я молилася до Божого Милосердя за мир в Україні, це був мінімум. Потім молилася в інтенціях людей. Іноді призначала собі кількість кілометрів, які я йду у намірах кожної інтенції. Це не означає, звісно, що я всі 10-15 км молилася безперестанку. Як на мене, молитва – це не лише словесна. Для мене молитва – це йти і дякувати Богові за красу навколо. Чуєш спів птахів і думаєш, що вони ніби славлять Бога цим співом, теж моляться. Ти споглядаєш це все, це теж контемпляція. Моя молитва – споглядальна, подячна, може навіть прославлення. На Каміно, до речі, є багато вдячності. Ти вдячна Богу, людям, співаючим пташкам. Ти питала про зміни. Тут вчишся вдячності, помічаєш те, чого у звичайному житті не помічав. Наприклад, суперспекотний день і віє легенький вітерець. І ти вже радієш, бо в інший день ти цей вітерець можеш і не помітити, а тут вчишся помічати, і це теж дуже змінює. Ти вчишся бачити деталі.

— Чиїм прикладом ти надихалася?

— Я надихалася людьми, яким вже було за 80 років, а вони йшли Шляхом святого Якова. Вони йшли повільно, невеликі відстані – по 15 км на день. Особливо мене надихнув приклад дівчинки, яка йшла на милицях. Нажаль, це було вже під кінець мого паломництва. Вона йшла по 10 км на день, на милицях. Для мене це було просто неймовірно! Але коли я бачила просто літніх та немічних людей, вони маленькими кроками, але йдуть… Бували такі моменти, коли я втомлювалася психологічно, нагадувала собі, що лише половина шляху, а скільки ще йти. Тоді я говорила собі: «Оля, стоп! Дивися, там ідуть люди, яким по 80 років. Якщо вони йдуть, то і ти, молода, можеш». До речі, я познайомилася з трьома такими паломниками з Норвегії. Вони мене дуже надихнули!

— Які були враження, коли ти нарешті прийшла до Сантьяґо?

— У мене не було ейфорії. Це було дуже дивне відчуття. З одного боку — ми дійшли, це чудово. З іншого боку – невже це все закінчилося? Хоча я була втомлена, навіть до Фіністери я вирішила частково їхати автостопом, потім мені знову захотілося йти. Було враження, що це кінець шляху, ми молодці, ми пройшли. Але разом з тим, це початок. Початок життя після Сантьяґо. Було також сумно, бо ми розуміли, що це останній день. Хотілося, щоб воно ще тривало, а воно вже закінчилося. Було подвійне відчуття. Спочатку не було усвідомлення, що ми вже прийшли. Воно прийшло під час Служби Божої для паломників, було свято, багато людей, гарний хор. Тоді ми вже одне одного вітали. Справжнє усвідомлення, мабуть, було вже на Фіністері, коли побачили, що вже абсолютно кінець, йти більше нікуди. Було трохи сумно, але з’явилося бажання піти наступного року ще португальським шляхом, він коротший — всього 270 км, але кажуть, що дуже красивий, бо він пролягає над океаном.

Багато хто йде Шляхом святого Якова декілька разів, я зустрічала тих, хто йшов 10 раз, 4 рази. Зустріла одного госпітальєра з Харкова, віком десь за 60 років, який пройшов уже 12 разів. Є люди, які йдуть навіть з дому. У деяких католицьких храмах Європи (не знаю, чи можна в Україні) можна отримати паспорт паломника і йти вже з дому. Дорогою вони заходять у різні католицькі храми, де можна поставити печатку. Вони можуть йти частинами – по 500, 100, 200 км. Є такі, які йдуть декілька місяців: наприклад, один чеський священик йшов із Праги. Коли ми зустрілися, він вже 4 місяці йшов. А був ще голландець, невіруючий, який йшов 4 місяці з Голландії, з дому. Зустріла навіть жінку з Ліхтенштейну.

— Ти згадала Службу Божу для паломників. Чим вона відрізняється від звичайної?

— Вона дуже святкова. І на свята вони використовують величезне кадило – ботафумейро (авт.  найбільше у світі кадило, яке вже протягом 700 років використовується в соборі Сантьяґо-де-Компостела (Ґалісія, Іспанія). Воно прикріплене канатом до стелі, має 160 см у висоту та важить не менше 80 кг. Для його наповнення потрібно 40 кг вугілля та ладану).

— Каміно де Сантьяґо – це індивідуальне паломництво?

— І так, і ні. Є люди, які йдуть маленькими групками. Один американський священик польського походження привіз групу з 28 осіб. Для багатьох паломників це було досить важко, тому що їх було багато і вони займали весь альберґо. Бажано було не йти в ту місцевість, куди йшли вони. З ними ночувати було теж дуже цікаво, вони щовечора служили Месу. Я двічі з ними перетиналася в альберґах, ходила на ці Служби, вони були просто прекрасні. Вони чудово співають, дуже сильні голоси. Я зрозуміла, що американська служба дуже відрізняється від нашої та від польської. У нас всі стоять дуже серйозні, іноді заціпенілі. А американці такі відкриті, вони поводяться перед Богом як перед другом. Співають, до речі, багато з тих пісень, які є і у нас, але роблять це настільки добре, хоча це звичайні люди, не професійний хор. Їхній священик – поляк, він дуже любить Тезе, навчив їхніх пісень. Деякі, наприклад, «Nada te turbe» переклали, я слів вже не знала, але підспівувала. З кафедри читають не так серйозно, як у нас, а в своєму природному стані. Під час проповіді священик виглядав так, ніби він рок-музикант і зараз говорить до своїх прихильників, при цьому говорив серйозні речі, але у спокійному і жартівливому тоні. Служба дуже співана.

— Вже два місяці як ти повернулася додому, в Україну. Чи є якісь зміни у твоєму житті?

— Я помітила, що у моєму житті почали відбуватися різні події: зустрічі, знайомства з цікавими людьми. Є моменти, за які б я раніше переживала, а зараз не хвилююся. Почала простіше ставитися до речей. Я перестала боятися, хоча не припинила хвилюватися. Ще я навчилася слідкувати за своїми думками. Буде смішно, але до того, як я потрапила до лікарні в Іспанії, я спілкувалася з друзями-українцями, які зараз проживають в Італії, ми говорили про рівень медицини там. І я собі сказала, що хотіла б подивитися, як працюють медики в Іспанії чи в Італії. Я побачила! Треба слідкувати за своїми думками і бажаннями. Мислити позитивно — це не означає, що «все буде добре», це означає: що б не сталося, воно приходить для чогось. Я ще також пізнала відмінне почуття гумору Бога на Каміно, там стільки було ситуацій.

Вже після Каміно я отримала зворотній досвід у Київському літньому богословському інституті. Одна дівчинка впала і розбила голову. Закінчилося все нормально. Вийшло так, що я зголосилася з нею поїхати до лікарні. Я забула, що мала подібне під час паломництва. Це було для мене своєрідне випробування, наскільки я готова віддячити не тій колумбійці напряму, а комусь іншому. Бог мене хотів навчити бути уважнішою до людей, до їхніх потреб. Коли ти щось отримуєш, то потім хочеться віддати, навіть несвідомо.

— Ти живеш у ритмі нон-стоп, постійний рух, подорожі, робота. Де ти черпаєш енергію?

— Я теж себе іноді про це питаю. Напевно, тут все по колу. Мабуть, у моїх подорожах. Я приїжджаю додому, відпочиваю, а потім мені набридає відпочивати. Я, напевно, для роботи та навчання беру енергію у подорожах. Мій ресурс – це також природа, мої друзі. Але якби не було віри в Бога, то було би важко. Взагалі, віра дуже багато мені дає, без неї я б не мала довіри теж. Я не уявляю, як без віри в Бога можна довіряти.

Було стільки різних ситуацій! Ти йдеш, падаєш, підіймаєшся і знову йдеш, тебе підтримують друзі! Під час паломництва я мала ніби такий зріз життя, за місяць прожила життя дуже швидко.

Фото: з особистого архіву Ольги Шевчук

На студію + щомісячний борг
Зібрано Залишилося зібрати
55504грн
17588грн
Потрібно зібрати
73092грн
Залишилося
6днів
Розмістити цей блок в себе на сайті

Інші статті за темами

ПЕРСОНА

МІСЦЕ

← Натисни «Подобається», аби читати CREDO в Facebook

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

ПІДТРИМАЙТЕ CREDO
Шановні читачі, CREDO — некомерційна структура, що живе на пожертви добродіїв. Ми з вдячністю приймемо Вашу допомогу. Ваші гроші йдуть на оплату сервера, роботу веб-майстра та гонорари фахівців. Переказ через ПриватБанк: Пожертвування можна переказати за такими банківськими реквізитами:

4149 4978 3481 8017

Благодійний внесок ПРИЗНАЧЕННЯ ПЛАТЕЖУ: Добровільна пожертва на здійснення діяльності часопису CREDO.

Інші способи підтримати CREDO: (Натиснути на цей напис)

Щиро дякуємо читачам за жертовність усім, хто нас підтримує!
Підпишіться на розсилку
Кожного дня ми надсилатимемо вам листи з найважливішими та найцікавішими новинами.

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: