Про хрестові походи, які сучасні видання визначають як «військово-релігійні походи західно-європейського лицарства і цивільних осіб до країн Близького Сходу під гаслом боротьби за визволення Гробу Господнього та Святої Землі», писалось и говорилось багато. І ті, хто вперше зустрівся з історією Середньовіччя в радянські часи, пам’ятають, що завжди про них говорилось тільки негативно, однозначно оцінюючи їх як злочин Католицької Церкви і всієї Західної Європи, яка пішла війною на мирний Близький Схід. Звичайно, зі злочинною метою: загарбати близькосхідні землі заради збагачення. А обдурені Церквою прості люди – релігійні фанатики – пішли на схід, наївно вірячи, що йдуть визволяти Гріб Господній.
Завоювання східних земель хрестоносцями (так називали учасників хрестових походів) супроводжувалось небаченою жорстокістю стосовно місцевого населення: грабунками і вбивствами усіх підряд, незалежно від віку і статі, тільки за те, що вони були мусульманами або юдеями. Так говорили в радянські часи, так говорили, на жаль, не тільки в Радянському Союзі. Недругів у Католицької Церкви вистачало і вистачає не тільки серед одних комуністів. А оскільки доступу до альтернативних джерел інформації люди не мали, в свідомості багатьох створився стереотип: хрестові походи були злочином. Багатьох, навіть тих, хто, хто в роки гонінь, зберегли передану їм батьками католицьку віру. Мені особисто довелось почути від моєї родички-католички, що хрестові походи – не від Бога, а від людей, а хрестоносці: «те саме, що й фашисти».
Не будемо перераховувати усі походи, не будемо перевантажувати свою увагу числами і датами. Спробуємо, натомість, знайти відповідь на деякі питання, які допоможуть нам розібратись, що в історії хрестових походів є правдою, а що вимислом. Отже:
Міф: Хрестові походи були агресією католицької Європи проти мусульманського Сходу.
Правда: Хрестові походи були реакцією християнської Європи на більш ніж чотирьохсотрічні завоювання – спробою повернути або зберегти від завоювання мусульманами християнські землі. Тому цілком справедливо назвати хрестові походи оборонними війнами.
Спробуємо уявити зворотню ситуацію: що було б, якби «невірні» захопили головну святиню ісламу – Мекку з її храмом Кааб? Не вже б мусульманський світ дивився на це склавши руки?
А щоби переконатись в тому, що хрестові походи не носили загарбницького характеру, потрібно бодай коротко ознайомитись з політичним становищем, яке складалось у Середземноморському басейні протягом VII – ХІ століть. В VII столітті завдяки появі нової релігії – ісламу, розрізненні арабські племена, що жили на Аравійському півострові, об’єднались, створивши потужну державу – Арабський халіфат. Стрімко зростаючи в силі, вона з самого початку свого існування почала завойовувати навколишні землі. Вже в 638 р. арабами був захоплений Єрусалим, до кінця століття під їхньою владою був вже не тільки Близький Схід – колиска християнства, а й Персія, Кавказ, Єгипет і Туніс. На початку наступного VIIІ століття Халіфат поширив свої володіння на Середню Азію, Афганістан, Західну Індію, Північно-Західну Африку. У 711 році арабські війська під проводом Тарика переправились з Африки на Піренейський (Іберійський) півострів (від імені Тарика походить назва Гібралтар – «гора Тарика»). Швидко підкоривши Іспанію, населену вестготами, арабське військо намагалось підкорити і Франкське королівство, однак в битві при Пуатьє у 732 р. потерпіло поразку. Тричі араби вирушали походами на столицю Східної Римської (Візантійської) імперії – Константинополь, у 717–718 рр. протримали його рік у облозі, однак підкорити не змогли. Візантійському імператорові Леву ІІІ Ісавру вдалось зупинити загарбників тільки ціною надзвичайного напруження усіх мілітарних та економічних сил імперії. У 1009 р., підбурюваний чутками і намовляннями на християн, халіф аль-Хакім, одноосібно зламавши негласну угоду про релігійний мир, що встановилась між патріархом Софронієм і халіфом Умаром ще у VII столітті (відразу після завоювання арабами Єрусалима), наказав зруйнувати Храм Гробу Господнього і санкціонував масові вбивства християнського населення і руйнування християнських святинь в Єрусалимі і околицях. Паломництва в Святу Землю, що їх здійснювали багато європейських християн, ставали для них дедалі небезпечнішими. Правда, через тридцять років наступний халіф в обмін на дозвіл будівництва мечеті в Константинополі дозволив розпочати відбудову храму, але небезпеки для християн – як місцевих, так і паломників – це не усунуло. Правда, що паломників впускали до Святої Землі і до і після відбудування храму (адже це приносило прибуток), але траплялись випадки, коли їх захоплювали (частіше, щоб вимагати викуп), а деяких священиків і вбивали.
Становище не покращилось, а ще більше загострилось із падінням Халіфату після взяття його столиці – Багдада турками-сельджуками у 1055 році. Нові завойовники у 1064 році загарбали Вірменію (держава, яка однією з перших визнала християнство державною релігією) і до 1081 року встановили своє панування над Малою Азією, яка була християнською з часів апостола Павла. Внаслідок цього територія Візантії зменшилась до розмірів трохи більше, ніж сучасна Греція. В усіх цих подіях тодішнє європейське суспільство, частиною якого була і Католицька Церква, побачило реальну загрозу існуванню християнській європейській цивілізації.
У 1063 р. Папа Олександр II благословив християн на відвоювання Іберійського півострова. Розпочався довгий період в історії цього регіону, що отримав назву Реконкіста (ісп. Reconquista — «відвоювання») і завершився наприкінці ХV століття. В ході відвоювання створились держави Іспанія і Португалія. Нині відома екстремістська організація Аль-Каїда, вважає що це було не відвоювання, а завоювання «корінних» арабських земель, а їх «відвоювання» – один з пунктів її програми.
У 1074 р. константинопольський імператор Михайло VII звернувся до християн Західної Європи в особі Папи Григорія VII з проханням прийти на допомогу східним братам і сестрам. Відповідаючи на нього Папа Григорій VII виступив із закликом розпочати на сході війну проти сельджуків, маючи намір особисто очолити військо, але з ряду причин не зміг цього зробити. У 1095 р. з подібним проханням до Папи Урбана ІІ звернувся імператор Олексій І.
Тоді на Клермонському Соборі Урбан ІІ закликав лицарів християнського світу виступити проти завойовників. Святіший Отець поставив перед хрестоносцями дві мети. Перша – прийти на допомогу християнам сходу; друга – визволити Єрусалим та інші місця, освячені життям Господа Ісуса. Мети загарбання чужих земель, як бачимо, не було. А поширеним висловам, що Папа начебто обіцяв учасникам хрестових походів матеріальні нагороди, зокрема у вигляді земель, не має жодного підтвердження. Жодного.
Міф: Хрестові походи були спрямованою проти ісламу релігійною війною.
Правда: Хрестові походи жодним чином не були спрямовані проти ісламу як релігії.
Лицарі-хрестоносці воювали проти завойовників-мусульман – арабів і турків-сельджуків, але не тому, що ті були мусульманами, а тому, що були завойовниками. Так само вони воювали б і проти будь-яких інших завойовників будь-якого іншого віросповідання. Ні про підрив позицій ісламу, ні про навертання мусульман до християнства, а тим більше – навертання насильницьке, не йшлось. Адже коли у липні 1099 р. хрестоносцями був взятий Єрусалим і у Палестині була створена християнська держава – Єрусалимське королівство, що проіснувало до 1216 року, а також Антіохійське князівство, Едеське і Триполійське графства — вони могли б скористатись з ситуації і почати навертати мусульман. Але цього не було. Протягом усього часу існування Єрусалимського королівства його мешканці-мусульмани своєю чисельністю набагато перевищували католиків. Сповідувати іслам їм ніхто не перешкоджав. Тільки в ХІІІ столітті францисканці вперше вдались до спроб проголошувати мусульманам Добру Новину про Воскреслого Ісуса Христа. Саме проголошувати, а не навертати. Успіху ця справа майже не приносила і Церква приймала це з покорою і смиренням. І робились ці спроби виключно мирним проповідуванням: ні погроз, ні насильства, ні залякувань, ні підкупів не було.
Міф: Хрестоносці йшли у походи, щоби розбагатіти.
Правда: Як і в будь-якому іншому середовищі, серед хрестоносців могли бути люди, які вирушили на Схід, сподіваючись розбагатіти. Але не вони були рушійною силою хрестових походів.
Останні дослідження показали, що більшість з учасників походів не були якимись безземельними невдахами, тими, хто не змів досягнути добробуту в мирному житті, як про них потім стали говорити, а людьми досить заможними. Адже хрестовий похід – навіть проста подорож до Святої Землі, якби, навіть, і не було перспективи воювати – був недешевою пригодою. Порахуйте хоча б приблизно, скільки треба було запасти харчів для себе і слуг, скільки корму для коней, а коней треба було мати і запасних, і так далі. А системи тилового постачання в тодішньому європейському війську не було: все це, а також зброю, коней і захисну амуніцію лицарі купляли за власний кошт. Отже, не жадоба збагачення, а готовність віддати все – не тільки майно, але й власне життя (адже хрестові походи були не тільки дорогими, а ще й небезпечними) – за віру і ближніх-християн, була головним мотивом хрестоносців. Та й сам термін «хрестові походи» з’явився не відразу: перші їх учасники вважали їх прощею до святих місць за якe, усвідомлюючи свою гріховність, сподівались отримати відпущення гріхів. Шанс отримати спасіння і осягнути вічне життя тодішні християни цінували куди більше, ніж сучасні.
А через деякий час, в епоху Просвітництва, коли у зв’язку з перемінами, що відбувались в суспільному житті, мамона в системі цінностей почала впевнено займати місце, яке повинно належати Богу, на Церкву почали дивитись як на перешкоду «суспільного прогресу», а високі слова про любов до Бога і ближнього, про самопожертвування почали сприймати, як маску, за якою ховаються приземлені інтереси. Тоді про учасників хрестових походів почали говорити як про тих, хто, не зумівши реалізувати себе «нормальним» шляхом, вирішили скористатися можливістю раптово розбагатіти шляхом грабунку і мародерства. Така думка існує, на жаль, і сьогодні.
Міф: Хрестоносці чинили злочини проти мирного населення.
Правда: Такі випадки бували, як і на кожній війні.
Якщо окремі учасники хрестових походів чинили злочини проти мирного населення, характеру самих хрестових походів, як оборонної війни, спрямованої на стримування і подолання наслідків агресії, це не міняє.
Які б високі і шляхетні цілі не ставили перед собою організатори і учасники хрестових походів, це була війна, і тому марно було сподіватися на одні тільки прояви благородства її учасників. На війні, незалежно від того, з якою метою вона ведеться, високе, чисте і шляхетне завжди нерозривно переплітається з підлим, мерзенним і низьким. Так було завжди і в усіх без винятку війнах. Адже війни – загарбницькі вони чи оборонні – ведуться людьми, а не ангелами, а люди грішні. І бажаючих нажитись на війні в історії ніколи не бракувало. Як тих, хто прагнули передусім задовольнити свої низькі інстинкти. І, мабуть, не було в історії війн такої армії, яка би (принаймні – окремі її вояки) не чинила злочинів проти мирного населення. Як і не було війн, в яких би мирне населення не страждало. Згадаймо про ІІ Світову війну. В радянські часи багато говорилось про злочини гітлерівського вермахту і частин СС, але тільки в останні десятиліття почали відверто говорити про злочини Червоної армії проти мирного населення «визволеної» нею Німеччини (і не тільки Німеччини), де зґвалтування жінок і дівчат, мародерство і грабунок набули характеру епідемії. «Маршал перемоги» Георгій Жуков вивозив награбовані в Німеччині цінності ешелонами, інші «визволителі» – від генерала до єфрейтора намагались від нього не відставати. Допускали злочинні дії проти мирних німців і вояки інших армій антигітлерівської коаліції. І не тільки окремі вояки – були і злочини заздалегідь розроблені і сплановані, як, наприклад, позбавлене будь-якої воєнної необхідності бомбардування центральної частини Дрездена в лютому 1945 р. Але характеру війни, як справедливої (не люблю вживати це слово стосовно війни, але тут воно більш доречне, ніж оборонна – Авт.) з боку антигітлерівської коаліції ці факти не міняють. Як і не зменшують історичну заслугу воїнів цих армій – переможців нацизму. Не всі учасники ІІ Світової війни були шляхетними і самовідданими людьми, не були ними і всі учасники хрестових походів. Але грішником був кожний з них – інших людей на Землі немає. Хтось з самого початку був не проти розбагатіти грабунком, хтось, не витримавши спокуси розбагатіти, не зміг зберегти вірність тій шляхетній меті, з якою вирушав у похід.
Міф: Хрестоносці вбивали євреїв.
Правда: Хрестоносці не ставили перед собою завдання вбивати кого-небудь за національною чи релігійною ознакою.
Намагаючись відвоювати загарбані землі, хрестоносці не ставили перед собою завдання вбивати кого-небудь за національною чи релігійною ознакою. Але хрестові походи були війною, а війна – загарбницька вона чи оборонна – завжди несе смерть і руйнування, і, як сказано вище, завжди несе страждання мирному населенню і призводить до загибелі невинних людей. Знову ж таки: незалежно від національності чи віросповідання. Дії, наперед спрямовані проти євреїв, якщо і мали місце, не були обумовлені метою хрестових походів, а стали наслідком зловживань окремих їх учасників. Адже серед них, як ми вже казали, були не тільки шляхетні лицарі – були, на жаль, і відверті злочинці. Так, під час І хрестового походу зграя зброду під проводом графа Еміхо Лейнінгенського, просуваючись вниз по Рейну, грабували і вбивали кожного єврея, який їм траплявся. Місцеві єпископи намагались зупинити різанину, але безуспішно. В євреях ці хрестоносці бачили ворогів Христа і тому вбивати їх і грабувати не вважали гріхом. Церква рішуче засудила ці дії.
Через п’ятдесят років, коли готувався ІІ Хресовий похід, св. Бернар нерідко говорив у своїх проповідях про неприпустимість переслідування євреїв. Слухались його, на жаль, не всі. Чернець-цистеріанець на ім’я Радульф розпалював ненависть до євреїв, незважаючи на численні листи, в яких св. Бернар вимагав це припинити. Тому Бернару довелось самому відправитись до Німеччини, щоби схопити Радульфа і відправити в монастир.
І останнє — кількість невинних людей, що загинули, під час Хрестових походів, не йде ні в яке порівняння з тим, скільки їх загинуло під час війн минулого століття, навіть від рук тих, хто вели оборонні війни (наприклад, під час повітряних бомбардувань міст Німеччини та країн фашистського блоку, Північної Кореї). Як і з кількістю мирних людей – і християн, і мусульман – що і тепер гинуть в Сирії.
Міф: Наслідки хрестових походів — це вбивства, руйнування, знищення багатющої культурної спадщини Сходу.
Правда: Культурна спадщина Сходу не тільки не була знищена, але й стала надбанням Європи.
Якими були наслідки Хрестових походів? Радянські підручники історії та й деякі пострадянські джерела відповідають на це питання однозначно негативно. Вбивства, руйнування, знищення багатющої культурної спадщини Сходу. Але чи справді так було? Якщо говорити про культурну спадщину, то вона не тільки не була знищена (як, до речі, не була знищена арабська культурна спадщина під час Реконкісти на Іберійському півострові), але й стала надбанням Європи. Адже твори давньогрецьких і давньоримських мислителів дійшли до середньовічного Заходу саме з арабського Сходу. Надбанням Європи стали також і досягнення східної медицини, астрономії, математики. Європейці ознайомились з новими рільничими рослинами і почали їх вирощувати, а також з технологіями виробництва цукру, шовкових тканин, скляних дзеркал, запозичили зі Сходу вітряки. Тоді ж в Європу прийшли такі, здавалось би, звичні для нас елементи побутової культури, як миття рук перед їжею, догляд за тілом і обличчям тощо.
Але головний позитивний наслідок хрестових походів полягає, на мою думку, ось в чому. Як згадано вище, внаслідок першого хрестового походу було створено католицьке Єрусалимське королівство, та інші християнські держави. В ньому католики і мусульмани жили поруч, вступали між собою у різні відносини, і таким вчились жити не ворогуючи між собою. Вдавалось це, на жаль, далеко не завжди, як і нині, на жаль, удається не завжди і не всюди. Але якщо десь, в якійсь країні (в Україні, в тому числі) мусульмани і християни не ворогують – чи не є це віддаленим результатом того, що колись, в Палестині ХІ-ХІІ століть, їм довелось жити поруч?
Замість епілогу
І останнє. Мало кому відомо, що на Першому Ліонському Соборі (1245 р.) активно обговорювалось питання організації ІХ Хрестового походу проти монголо-татар. На Соборі був присутній митрополит Київський (Архиєпископ Руський) Петро Акерович, який розповів про монгольську навалу та закликав європейських монархів до організації походу. Питання про ІХ Хрестовий похід піднімалось і на Другому Ліонському Соборі (1274 р.) – його передбачалось здійснити проти Золотої Орди в союзі ханом держави Ільханідів Абаком, представник якого на Соборі в знак серйозності намірів хана прийняв Хрещення. Якби ці наміри були втілені в життя, напрямок історії усього людства, і в першу чергу – Східної Європи, міг би бути іншим.
фінансово.
Щиро дякуємо!
