Інтерв’ю

«Боженька, Ти ж його вибрав, допоможи йому», — молитва матері єпископа Віталія Кривицького

17 Серпня 2017, 13:56 3401 Розмовляла с. Ірина Мащицька

Людмила Кривицька, матір єпископа Києво-Житомирського Віталія, розповіла CREDO про дитинство та юність молодого ієрарха, про його покликання, а також про свій шлях навернення від комсомолки і члена комуністичної партії до глибоко віруючої християнки.

Як відомо, Віталій Кривицький народився та виріс в Одесі, в сім’ї Франциска і Людмили Кривицьких. Має старшого брата Олексія. Тато владики Віталія помер за понад місяць до його єпископських свячень.

Матір, Людмила Миколаївна, розповідає, що попри зайнятість єпископ Віталій завжди має час для сім’ї: для неї та свого брата.

Людмила Кривицька під час єпископських свячень свого сина Віталія Кривицького

 

Про дитинство і юність

Діти завжди жили дружно: Двоє братів не сварилися, не билися. Були привчені до товариства змалечку. Ми з чоловіком працювали. Маленьких ще відали у ясла, потім — у садочок. Вони постійно перебували серед людей, тому дуже легко контактували з іншими, були дуже товариськими.

Віталік сильно любив тварин. У нас удома кого тільки не було: був пес, був кіт, була папужка, були хом’ячки, черепашки, білі мишки — він дуже любив усі створіннячка. Не знаю, ким він хотів бути, але кілька років відвідував малу академію, ходив у турпохід. Однак це прагнення природи в ньому зберігалося, тому не дивно, що він сам вибирав, куди вступати. Тому вступив до Гідрометеорологічного інституту, пов’язаного з водними ресурсами.

З юності мені запамятався один випадок. Він був ще малим хлопчиком. У першому класі сестра мене якось кличе: «Йди сюди, подивися!». Я виходжу, він іде з дівчинкою, дівчинка трохи вища за нього. А він, такий худенький був, на одному плечі тягне свій ранець, а на іншому — дівчини. Було бездоріжжя, у нас болотне таке поселення. Вони ледве ноги пересувають, і він із цими ранцями… Цікаве було видовище.

Завжди вмів притягувати інших до себе. Коли був десь у сьомому класі, класна керівниця Анна Абрамівна розповідала мені про те, що Віталік часто був у центрі уваги, вмів вести дітей за собою. На перервах діти часто збиралися навколо його парти (а він не був ні високим, ні якимось особливим), але мав якусь силу, що вабить.

Він не по роках був дуже терплячим. Наприклад, до своєї бабці, моєї мами. Старший, Олексій, стільки терплячки не мав. Якось приходжу з роботи, а він мені каже: «Мамо, спокійно». Бабуся сидить на підлозі, а він її не міг піднести, але прикрив, заспокоював, турбувався. Ці завдатки у нього були унікальними.

Ще він дуже любив фотографуватися. І в дитсадку, і всюди. А я тільки за фотографії розраховувалася.

 

 

Покликання сина і навернення батьків

Велику роль у його покликанні зіграла дружина племінника, гадаю. Родичі часто нас питали, чи можна взяти дітей до храму. Старший — як пішов, так і прийшов. А Віталік почав ходити. Якось у нас удома були гості, а Віталік заявляє, що він йде “до костьола”. Я кажу: «Куди ти підеш, у нас гості?» А він: «Я йду, в мене сьогодні перша сповідь». Я тоді була дуже далекою від Церкви, мені це було дивно. Я в ті часи була «вся червона», бо таке було життя. Я була жовтенятком, була піонеркою, була комсомолкою, була членом партії, тому що інакше би не мала вищої освіти, не могла б бути керівником.

Вступ до семінарії я дуже болісно сприйняла. Коли Віталік вступив до інституту, стало легше, що він уже визначився. І потім якось я дізнаюся, що він замість відвідування лекцій ходить до храму. «Віталіку, так не можна, як так…» — казала йому. А потім за деякий час він мені заявляє: «Мамо, я вирішив покинути інститут і вступити до семінарії». Для нас, батьків, це було повною несподіванкою. Я вже не кажу про те, що мріяла про невісток, онуків. Я розуміла, що якщо він посвячує себе Богу в Католицькій Церкві, то про жодну сім’ю вже не може бути мови. Ми дуже болісно це сприйняли. А родичі навколо повторювали: «Людмило Миколаївно, це таке щастя, таке щастя!» У чоловікового брата в сім’ї було кілька хлопчиків, вони «спали й бачили», що хтось із дітей стане священиком, — але так не сталося. Але завдяки всьому цьому я потроху почала спокійніше до цього ставитися. Переконувала сама себе. І отець Тадеуш Хоппе теж зіграв велику роль, заспокоював мене.

Мій чоловік до рішення сина поставився інакше. Він такий був своєрідний, все тримав усередині. Нічого не казав, але я розуміла, що він однозначно не був проти, тому що був дуже близьким до віри, до Католицької Церкви. Це я своїм втручанням у його життя внесла деяку дезорганізацію, що він не міг до Причастя приступати і навіть соромився ходити до храму, бо йому було соромно перед о. Тадеушем. Він соромився, що зійшовся з жінкою і не узаконив цього перед Богом. Йому треба було вибрати: або-або. І він усупереч родині, всупереч усім прийняв мене. Тому я намагалася зробити все, щоби потім компенсувати ті втрати, які він поніс через мене: душевні та інші. Згодом усе було добре. До Господа він відійшов глибоко віруючим. Віталік рідше до нього приходив, бо часто був у роз’їздах, але приходили інші священики. Кожної першої п’ятниці місяця до нього хтось обов’язково зі священиків приходив: не було місяця, щоби він не посповідався і не прийняв Причастя.

Щойно Віталік визначився з семінарією, я зрозуміла, що наші стосунки з чоловіком потрібно негайно узаконити. Адже будь-яке запитання ставитиме сина у незручне становище через те, що його батьки не мають шлюбу. Я розуміла, що це зовсім не в’яжеться. І без жодного пафосу отець Хоппе вділив нам шлюб. А коли ми взяли шлюб, мені стало так легко-легко.

Перед шлюбом я ще підготувалася до першої сповіді. Дуже хвилювалася, дуже плакала. Довго сповідалася, адже це був довгий термін. Ксьондз Хоппе дав мені велику покуту і я довго-довго молилася і каялася за свої гріхи. Я, коли почала глибше навертатися, — думала про своє життя, про своє комуністичне минуле. Говорю з Богом і кажу: «Боже, я була в партії, але я ніколи не була далекою від Тебе. Тому що я старалася бути хорошою людиною, а сьогодні я стараюся виконувати Твої заповіді». В моєму підпорядкуванні було багато людей, я працювала керівником. Старалася працювати чесно, нікого не образити, до людей ставилася з повагою. Віталік теж щось перейняв: він не запальний, нічого не чинить зопалу. Люди це відчувають. Від людей залежить багато.

Молитовник, який подарував архиєпископ Тадеуш Кондрусєвіч

У семінарію ми добиралися з пригодами. В Україні семінарії не було, ми вирішили вступати до Білорусі в Гродно. Через кілька днів мали вже їхати туди. Я з сумкою зайшла до чоботаря, він так мене добре прийняв, я була в такій ейфорії, пішла на трамвайну зупинку, забула там сумку, в якій були квитки на літак, купони (отримала зарплату), ощадкнижка, паспорт — усе. Коли повернулася на зупинку — там уже нічого не було. Наступного дня я вже не йду на роботу, бо треба відновлювати всі документи. Дещо встигла зробити, а опівдні телефоную на роботу, щоби попередити, що затримаюся, а мені кажуть: «Людмило Миколаївно, де ви ходите? Вже кілька разів якась жінка телефонувала, що вашу сумку знайшли». Виявляється, її син знайшов сумку на зупинці, вона знайшла робочий телефон і нам усе повернули. Син її навіть  подружився з нашим старшим.

Зранку ми приїжджаємо в аеропорт, а літак уже полетів. Виявляється, виліт був за російським часом. Через кілька годин ми вилетіли іншим літаком. Я переконана, що це було чудо. У Гродно нас зустрів Тадеуш Кондрусєвіч (нинішній митрополит), він тоді керував семінарією.

Згодом я почала інакше ставитися до вибору сина. Після року навчання у Гродно він перейшов у семінарію до Кракова, де провчився шість років. Щороку я їздила до нього. І там я вже перейнялася цією духовністю повністю. Десь приблизно на третьому році його навчання я розмовляла з ректором семінарії і запитувала про сина. Він сказав: «Ладний хлопак і мислю, що буде хорошим священиком». Ось ці слова я запам’ятала, мені було дуже приємно, адже я мама.

Під час свячень я не стримувала сліз. Це було у Кракові і це було щось неймовірне. Зараз, під час єпископських свячень, я вже трохи стримувалася і не дуже плакала, а тоді сльози заливали. Це були сльози незвичайної радості. В Кракові була скромна приміція. А в Одесі все було урочистіше. Я пишалася. І вже настали такі часи, що могла говорити про це з піднесеною головою. А раніше [за часів СРСР], коли я відпрошувалася до Віталіка в Польщу, то відчувала, що мене не розуміють. «У Кривицької син-священик» — це сприймалося не дуже добре в той час. Я поступово підводила голову, щоби тішитися покликанням сина. А зараз [після єпископських свячень], то я би кричала на весь голос: «Дивіться, яка велика у нас радість!» Єдине, що наш Франушек вже не побачив цієї радості. Він помер 17 травня, а Віталіка на єпископа призначили 30 квітня. Я тоді йому казала, що в нас велика радість, що Віталіка призначили єпископом, але він уже був не в стані сприйняти це. Зараз я до нього звертаюся, знаючи, що він на Небі розуміє це і вже сприймає.

 

 

Велика гордість для всієї родини

Коли Віталіка призначили єпископом, він казав: «Мамо, ну чому я, чому я? Я ще хлопчаком почуваюся!» Я так само запитувала: «Боженько, чому наша сім’я? Ми ж найзвичайніші. Чим ми заслужили в Тебе таку прихильність? Ми найзвичайніші, а я — взагалі з “червоною доріжкою”!» Але Бог так вирішив.

Це велика гордість для всієї родини. В народі кажуть, що до сьомого покоління благодаті будуть, якщо в родині є священик, а це не просто священик, це єпископ!

Я не планувала їхати на рукоположення, бо не мала на кого залишити чоловіка. Мене ніхто не міг замінити, навіть старший син довго не міг, бо не вдавалося змусити тата випити пігулки, поїсти і так далі. І коли чоловік помер, то відразу сльози і горе, але одночасно дякувала Богу і чоловікові: «Франушек, ти правильно зробив, вибрав час, коли відійти, ти дав Віталіку прийти до себе перед свяченнями». Похорон був дуже гарний. З одного боку — сум, а з іншого — радість.

На єпископських свяченнях була майже вся родина. Сестра моя поїхати вже не могла. Але її донька і дві онучки були. Нам на сім’ю виділили 11 місць. Мене посадили спереду. І ще 10 місць позаду: там була наша родина з Польщі та з Одеси.

 

На сніданку у Людмили Кривицької

 

Єпископ і сім’я

Ми постійно на звязку. Коли ми були в Києві, то він постійно тримав зв’язок. А бувши в Одесі, завжди дзвонив, не просто «живий-здоровий», а розповідав про себе. Зараз менше має часу. Старший син не чекає, коли він подзвонить, набирає сам, а потім каже мені: «Дзвонив Віталіку, не хвилюйся — у нього все добре».

Діти між собою дуже дружать. Я навіть не думала, що треба при житті ділити спадок. Я впевнена, що вони знайдуть спільну мову і добре розпорядяться тим, що залишиться після мене. І зараз уже різне становище у молодшого і старшого, але старший все одно ним опікується: «Віталіку, треба зробити те, Віталіку, треба вчасно поїсти» — і так далі. Він залишається для нього старшим братом. І мені це дуже подобається.

 

 

Хоч би де Віталік був, він щось будує. Коли був в Одесі, вони відкривали молодіжний центр. Купили «голий» дитсадок, але він знайшов спонсорів у Німеччині. Закінчив роботу, відкрили центр. За якийсь час німці викликають його: «Отець Віталій, у нас не сходяться 3,5 тисячі доларів». Він їде в Німеччину, показує їм їхню помилку. Все добре, все з’ясували. Переходить він у Коростишів. У Коростишеві ще гірше: купили страшний садочок. Я кажу: «Віталік, ти не хочеш звернутися у свій фонд?» Він звернувся і вони далі йому допомагали, він із садочка зробив ораторій. А потім стадіон. Ще не встигли його освятити, як влада Коростишева вже просила провести там змагання.

Ми вже навіть сміємося з того, що він завжди щось мусить робити. У Віталіка була ракетка, причому така фірмова, він думав, кому б то її віддати чи подарувати, а Альоша каже: «А тобі що, ракетка не знадобиться?» — А Віталік: «Там немає корту». А Альоша каже: «Як довго дієцезія буде без корту? Ти ж обов’язково щось організуєш».

«Боженька, Ти ж його вибрав, допоможи йому», — так я постійно молюся за сина. Він душевний, ділиться зі мною, а я за нього хвилююсь і молюся.

Інші статті за темами

ПЕРСОНА

МІСЦЕ

← Натисни «Подобається», аби читати CREDO в Facebook

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

ПІДТРИМАЙТЕ CREDO
Шановні читачі, CREDO — некомерційна структура, що живе на пожертви добродіїв. Ми з вдячністю приймемо Вашу допомогу. Ваші гроші йдуть на оплату сервера, роботу веб-майстра та гонорари фахівців. Переказ через ПриватБанк: Пожертвування можна переказати за такими банківськими реквізитами:

4149 4978 3481 8017

Благодійний внесок ПРИЗНАЧЕННЯ ПЛАТЕЖУ: Добровільна пожертва на здійснення діяльності часопису CREDO.

Інші способи підтримати CREDO: (Натиснути на цей напис)

Щиро дякуємо читачам за жертовність усім, хто нас підтримує!
Підпишіться на розсилку
Кожного дня ми надсилатимемо вам листи з найважливішими та найцікавішими новинами.

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: