Про Церкву нас учили думати, що вона існує не для того, щоб приводити людей до зустрічі з Богом, а щоб задовольняти приземлені потреби її служителів: їхнє прагнення матеріального збагачення. Одним із пунктів звинувачення на адресу Католицької Церкви був продаж індульгенцій — спеціальних грамот, які засвідчують прощення гріхів тому, хто їх купив.
Це твердження можна було зустріти, зокрема, на сторінках радянських шкільних підручників з історії Середніх віків. У мої шкільні роки цей розділ всесвітньої історії вивчався в 6‑му класі. Навряд чи хто з нас тоді вмів мислити критично: батьки здебільшого дітей цього не вчили, розуміючи, що в умовах тоталітарного режиму така здібність може зіграти з їхніми дітьми поганий жарт. Та й інтереси наші — нам тоді було по12-13 років — від часів Середньовіччя були вельми далекими. Тому питанням про правдивість того, що ми читали в підручниках (звісно, ті з нас, хто їх читав) і що чули на уроках, ми якось не особливо переймались. Але в пам’яті почуте і прочитане залишалося — молода пам’ять схоплює інформацію мертвою хваткою. А у свідомість закладалося переконання, що Католицька Церква, жадібні Римські Папи обдурювали людей,продаючи якісь папірці та обіцяючи тим, хто їх купить, прощення гріхів.
Автори радянських підручників — як, зрештою, вся радянська система навчання і виховання — прагнули, ясна річ, показати Церкву як якусь «корумповану структуру», ба навіть (керуючись марксистко-ленінським вченням) як «експлуататора трудового народу», що викачує набуті непосильною працею гроші з кишень трудящих. Не знаю, правда, чим керувались автори деяких підручників, виданих вже в пострадянській Україні (можливо, нічим, крім власної ліні — адже переписати готове завжди легше, ніж створити щось нове), але це твердження «примандрувало» й на сучасні сторінки.
У чому ж конкретно звинувачували Церкву і що було насправді?
1.Церква прощала гріхи за гроші.
Церква ніколи не прощала гріхів за гроші, тому що індульгенція не є прощенням гріхів.
Треба почати з того, що авторами таких тверджень могли і можуть нині бути ті й тільки ті люди, які не знали вчення Католицької Церкви (а кому в радянські часи, крім хіба що окремих викладачів кафедр наукового атеїзму — існувала, уявіть собі, й така «наука» — дозволялось його знати?). Не маючи поняття, що таке гріх і хто його може прощати, вони не розуміли також і різниці між прощенням гріхів і відпущенням кари за гріхи. Ми ж не полінуємось їм і собі це нагадати. Отже:
Гріх — це насамперед образа Бога, розірвання сопричастя з Ним. Гріх водночас шкодить сопричастю з Церквою (ККЦ 1440), і, звісно, завдає шкоди самому грішникові. Адже не секрет, що дехто, навіть із практикуючих віруючих, вважає — мабуть, через оманливу солодкість забороненого плоду, — що деякі гріхи це щось таке, що не несе нічого поганого, але робите це не можна, бо «Бог забороняє». Так, забороняє, але робить це з любові до нас, тому що гріх убиває передусім самого грішника.
Прощати гріхи може тільки Бог (пор. Мк 2, 7). І цієї істини віри цілком достатньо, щоби спростувати твердження про прощення гріхів за гроші. Небесному Отцеві, Котрому належить увесь всесвіт, гроші не потрібні. «Жертви Богові — дух сокрушенний»(Пс 51 (50), 19). Оскільки Господь Ісус зробив «апостолів учасниками у своїй владі прощати гріхи» (ККЦ 1444), це робить Апостольська Церква. Церква, можна сказати, є знаряддям, яким Бог користується, щоби прощати нам гріхи в Таїнстві Покаяння і Примирення, коли ми щиро каємося в них і визнаємо їх священикові у сповіді. І це Таїнство ніколи не звершується за гроші. Ніколи ні один священик не вимагав плати за сповідь. А іншого шляху отримати прощення гріхів, крім Таїнства Покаяння і Примирення, не існує. І ніякі гроші його не замінять. Якщо ж хтось, через необізнаність (вільну чи не вільну) вважав, що він за гроші отримав прощення гріхів, — це був плід його особистих помилок. А якщо якийсь проповідник і справді колись сказав, що, купивши індульгенцію, можна отримати прощення гріхів, — це був його особистий гріх.
Прощення гріхів у Таїнстві Покаяння звільняє людину від вічної кари, але це не усуває наслідків гріха. За гріхи, які їй пробачено, людина повинна понести дочасну кару: або в земному житті (страждання, спричинені наслідками гріхів), або в чистилищі. Це не помста Бога, накладена ззовні, а, як сказано вище, наслідок, що витікає з самої природи гріха. Церква, завдяки спілкуванню святих, має доступ до духовних скарбів — заслуг Ісуса Христа, Діви Марії та всіх святих, завдяки якім може відпускати дочасні кари за гріхи, тим, хто в них розкаявся і отримав прощення у Таїнстві Покаяння і Примирення. Це стає можливим тому, що святість Ісуса Христа, Богородиці й святих перевищує гріховність усіх людей. Це відпущення дочасної кари (ще раз підкреслимо — а не прощення гріхів) і називається індульгенцією (Indulgentiae), або відпустом. Відпуст може бути повним або частковим. Отже, якби індульгенції і продавали, то це не було би прощенням гріхів за гроші.
А чи продавали їх узагалі?
2. Церква продавала індульгенції
Церква, всупереч поширеним твердженням, ніколи не продавала індульгенцій, а надавала їх за грошові пожертвування.
Умови отримання індульгенції (відпусту) можуть бути різні. І протягом історії вони мінялися. Колись у Середньовіччі покутою за гріхи, за яку можна було отримати відпущення дочасних кар, могло бути паломництво до Святої Землі: адже той, хто йшов до Гробу Господнього, не тільки змушений був зносити в дорозі неабиякі труднощі, а й наражав на небезпеку власне життя. Повний відпуст (indulgentia plenaria) дарувався також і тим, хто брав участь у Хрестових походах.
Звільнення від дочасних кар можна було отримати, жертвуючи свої кошти на різні благодійні справи, а також — на будівництво чи оздоблення храмів. Практика надання таких індульгенцій особливо поширилася за часів пап Александра VI, Юлія ІІ, Лева Х — але, не полінуємося повторити, тільки надання індульгенції, а не прощення гріхів за гроші. Ні вони, ні їхні попередники та послідовники не заміняли сповіді пожертвуванням. Немає нічого поганого в тому, що людина — чи розкаяний грішник, чи праведник, якому не треба каятися, — жертвує свої кошти на Дім Божий. Адже, по‑перше, ці пожертвування добровільні й до них ніхто не примушує, а по‑друге, пожертвування на будівництво, ремонт і утримання храмів складаються не в одній тільки Католицькій Церкві. Це існує в усіх релігіях. Християнських і нехристиянських. Але критикують за це чомусь тільки одних католиків.
До певного моменту не критикували і католиків. До певного моменту — поки 1517 року не почався збір пожертвувань на будівництво Базиліки св. Петра у Ватикані. Папа Лев Х пообіцяв індульгенцію тим, хто давав такі пожертвування. А щоб зробити її доступнішою, дав право надавати її одному з єпископів. Той же, своєю чергою, допустив до участі в цій акції банкіра Фуггера з Аугсбурга. І тоді жертводавцям почали видавати надруковані на папері грамоти про те, що вони отримали відпущення дочасних кар за гріхи. І саме видача цих грамот послужила приводом для звинувачень Церкви у продажі індульгенцій. А зловживання окремих осіб, щоб видавали ці грамоти, зокрема ставленика майнцького єпископа домініканця Йогана Тецеля, спонукало Мартіна Лютера виступити з протестом, який він виклав у своїх «95 тезах» (які він, до речі, ніколи не прибивав на дверях собору — це все побожні балачки).
Отже, коротко: надруковані на папері грамоти не були індульгенціями, а лише свідоцтвом про отримання індульгенції. І ці свідоцтва не продавались, а видавались тим, хто зробив пожертвування на будівництво базиліки св. Петра. Якщо ж хтось, керуючись низькими мотивами, допускав при цьому зловживань — це було наслідком його особистого гріха, а не провиною Церкви.
3.Індульгенції надавались без огляду на те, чи розкаялась людина у гріхах, чи ні
Індульгенція надається тільки тим, хто отримав прощення гріхів в Таїнстві Покаяння і Примирення.
Закид на адресу Католицької Церкви в тому, що ті, хто надавали індульгенції (зокрема і згаданий вище Йоганн Тецель), не звертали уваги, чи людина розкаялась, чи ні, з одного боку можна вважати абсурдним. Адже як можуть знати автори цього твердження, чи справді хтось з отримувачів індульгенцій не розкаювався у своїх гріхах? «Ясновидцями» себе уявили, здатними заглядати в душі людей, яких ніколи не бачили?
З іншого ж боку, таке твердження ні про що інше не говорить , як про незнання католицького вчення про прощення гріхів. Адже щирий жаль за скоєні гріхи є необхідною умовою їх прощення у таїнстві Покаяння і Примирення. Якщо цього не було — не було і прощення гріхів, а відтак — і відпущення кар за них. І якщо хтось насправді такого жалю не відчував, а вважав, що за його пожертву кари за гріхи йому і так відпустяться — це, знову ж, таки особисті проблеми цієї людини, а не Церкви. Набагато вірогіднішим здається припущення, що для більшості (якщо не для всіх) подання на будівництво базиліки св. Петра було щирим актом покути.
4. Мартін Лютер виступив проти надання індульгенцій
Мартін Лютер виступав не проти надання індульгенцій, а проти зловживань, чинених у зв’язку з їх наданням.
У цьому легко переконатися, ознайомившись зі змістом тез. У тезі 71 сказано: «Хто говорить проти істини папських відпущень — нехай буде той підданий анафемі і проклятий». Натомість теза 72 говорить: «Але хто стоїть на сторожі проти розгнузданої і нахабної мови проповідника — нехай буде той благословенний». Крім того, Лютер не вважав, що пожертвування на будівництво храму — навіть і головного храму Церкви, що ним став Собор св. Петра, — це достатня підстава для відпущення дочасних кар за гріхи.
5. Церква не звертала уваги на зловживання
Церква не залишилась байдужою щодо зловживань із наданням індульгенцій та усунула деякі причини, що їх породжували.
Питання надання індульгенцій обговорювалося на Тридентському Соборі. 4‑го грудня 1563 року Собор ухвалив Декрет про індульгенції, де проголошувалося, що користання з відпущення дочасних кар «особливо спасенне» для вірян, а влада відпускати їх була дарована Церкві Христом і здійснювалася нею з прадавніх часів. Тому Собор постановив, щоб практика надання індульгенцій зберігалась і далі. Декрет зобов’язав єпископів обговорити на провінційних Соборах заходи з усунення зловживань у практиці надання індульгенцій і повідомити про прийняті рішення Святішого Отця, на якого покладалася відповідальність за викорінення зловживань в усій Католицькій Церкві(Concilium Tridentinum. Sess. 25. Decretum de indulgentiis – Mansi. T. 33. Col. 193-194). Виконуючи рішення Тридентского Собору, папа Пій V буллою «Etsi Dominus» (1567) заборонив надання індульгенцій за пожертвування, конституцією «Quam plenum» (2 січня 1569) оголосив про відлучення кожного, хто торгуватиме індульгенціями, а 1570 року скасував видання грамот про отримання індульгенції.
Головна ж причина, що породила і породжує всі, без винятку, зловживання, — це гріх.
6. Видача індульгенцій — вигадка католиків
Практика видачі посвідчень про відпущення гріхів існувала не тільки в Католицькій Церкві.
Про це, на жаль, не знають (або забувають) критики Католицької Церкви. На Сході у шерегу місць аж до XX століття існувала практика видачі (і продажу) посвідчень про відпущення гріха (греч. συγχωροχαρτια). На початку XVIII ст. православний Патріарх Єрусалима Досифей Нотара писав про це як про древню, всім відому практику. Згідно з рішеннями Константинопольського Собору 1727 р., право видачі таких посвідчень мали чотири Патріархи (Константинопольський, Александрійський, Антиохійський і Єрусалимський). У квітні 1806 р. Никодим Святогорець у листі до єпископа Стагонського Паїсія, який у той час перебував у Константинополі, просив його взяти в патріархії «розрішувальну грамоту» для одного «живого ченця», теж на ім’я Никодим, і прислати йому, обіцяючи, що вишле гроші, необхідні для купівлі грамоти, щойно дізнається, скільки вона коштуватиме.
7. Для отримання відпущення дочасних кар за гріхи пожертвування було обов’язковою умовою
Обов’язковою умовою отримання відпусту є перебування в стані освячувальної благодаті.
Ті, хто звинувачував (і, можливо, продовжує звинувачувати) Католицьку Церкву в продажу індульгенцій, «забували» згадати, що грошове пожертвування хоч і вважалось достатньою підставою для отримання відпущення дочасних кар за гріхи, та ніколи не було його обов’язковою умовою. Нині Церква широко практикує надання індульгенцій, умовою яких є участь у Святій Месі, прийняття Причастя і молитва в намірах Святішого Отця — наприклад, у храмове свято (саме тому в поточній мові храмове свято часто називають «відпустом»), участь у паломництвах, учинки милосердя тощо. В Ювілейному 2000 році, а також у Ювілейному році Божого Милосердя в храмах, визначених єпископами кожної дієцезії, відпуст можна було отримати щодня. Ніяких грошових пожертвувань для цього, звісно, не вимагалось. Обов’язковою, натомість, умовою отримання відпусту є перебування в стані освячувальної благодаті. Тобто — відсутність тяжкого гріха після останньої сповіді.
фінансово.
Щиро дякуємо!
