Погляд

Кардинал Паролін у Росії: український аспект

27 Серпня 2017, 16:41 1004

Візит Держсекретаря Ватикану до Росії — подія, яка провокувала чимало інтригуючих повідомлень у світових та українських медіа. Аж до того, що під час цього візиту обговорюватиметься можливий візит Папи Франциска до цієї країни.

Відомо, що Франциск — не перший Папа, готовий хоч завтра поїхати туди, але поки що цього не бажає російська сторона. Раніше під сумнів ставилась навіть можливість зустрічі з Московським Патріархом, але після Гавани це питання зняте з порядку денного. Зрозуміло, що згода на візит кардинала П’єтро Пароліна з боку російських властей (світських і церковних) є намаганням показати: плоди гаванської зустрічі таки існують, і стосунки між Церквами та державами налагоджуються. І що найважливіше — було зрозуміло, що російська сторона намагатиметься всіма силами показати спільність позиції сторін у важливих для РФ питаннях щодо Сирії, України та Венесуели.

Наскільки мені відомо, росіяни хотіли, щоб візит кардинала Пароліна відбувся в рамках паломництва мощів св. Миколая у травні-червні цього року. Навіть більше: російська сторона хотіла, щоб до Росії привезли цілі мощі святого (чи значну частину), а не лише часточку. Мабуть, сподіваючись, що завдяки поєднанню візиту Держсекретаря і прибуття святині необхідні меседжі вдасться поширити з більшою помпою. Однак у Ватикані наполягли на відділенні «мух від котлет»: релігійні події — окремо, геополітика — окремо.

Історія взаємостосунків між Ватиканом і Москвою після зустрічі Папи і Патріарха в Гавані не розвивається так, як би цього хотілось обом сторонам. Відбувається це зі зрозумілих причин: для Апостольської Столиці йдеться передусім про екуменічний діалог та мир у світі, російська ж сторона намагається втягнути Ватикан у свою орбіту і продемонструвати одностайність позицій щодо важливих для неї геополітичних питань, а саме: Сирії та України.

Це ми бачили вже у Гаванській декларації. Розуміючи, що Ватикан, часто навіть за надто високу ціну, прагне поглиблювати екуменічний діалог, керівництво Росії та Московської Патріархії не пропускають нагоди наповнити його необхідними собі сигналами. Один із найпікантніших — створення ілюзії того, що «Москва і Рим заодно». Особливо це стосується пострадянського інформаційного простору. Це мало б підірвати довіру до Ватикану як серед українських греко-католиків, так і серед українців загалом. Мета не позбавлена сенсу, оскільки УГКЦ на сьогодні залишається єдиним доволі потужним і легітимним в очах світового християнства церковним тілом на терені України поруч із Московським Патріархатом. Міф про те, що у Московського Патріархату з Ватиканом кращі стосунки, ніж між українськими греко-католиками і Римською апостольською столицею, культивується службовцями-дипломатами РПЦ доволі давно і систематично. Не пасуть задніх у цьому напрямку й співробітники місцевого Відділу зовнішніх церковних зв’язків УПЦ (МП). Часом навіть складається враження, що дехто з них і справді в це повірив.

Однак Гаванська декларація та її тенденційна інтерпретація Російською Церквою здійняла не лише чимало критики, але й мала відносний терапевтичний вплив на підходи Ватикану в діалозі з РПЦ. Про це я писав у річницю підписання Гаванської декларації. Вшанування її Рим «спустив» на рівень місцевої швейцарської єпископської конференції. А кардинал Курт Кох, очільник Папської ради зі сприяння єдності християн, (щодо дій якого також пролунало чимало критики тоді) вкотре запропонував РПЦ напряму порозумітися з УГКЦ, що для Московського Патріархату є радше страшним сном.

Повертаючись до теперішнього візиту, варто пригадати слова Оксани Забужко про «інформаційну окупацію» України. Вона стосується релігійної сфери не менше, ніж політичної. Зрештою, коли в Росії ці сфери були розділені? Якщо аналізувати повідомлення про зустрічі, які провів кардинал Паролін у Росії, то не вийде не помітити контрасту між акцентами російської сторони і офіційного ватиканського сайту. Зрозуміло: те, яким чином сторони подають свої сигнали, є не просто примхою контент-менеджерів сайтів. Я волів зосередитись лише на тому, що стосувалось України, оскільки аналіз усього, що пролунало в ці дні, зайняло б забагато місця.

Отож першою в шерезі була зустріч із Митрополитом Іларіоном, очільником Відділу зовнішніх церковних зв’язків РПЦ. Офіційний сайт Московського Патріархату наголосив на тому, що Московський Патріархат і Ватикан мають спільну позицію стосовно «релігійних» законопроектів в Україні, традиційно звинуватив греко-католиків в агресії та відзначив, що релігійні організації в Україні повинні сприяти миру. Ватиканський сайт говорить, що зустріч була конструктивною, а щодо України повідомляється лише те, що сторони торкнулися цього питання. Про спільну позицію Московської Патріархії та Ватикану щодо будь-якого питання стосовно України офіційний ватиканський сайт мовчить.

Зустріч із МЗС Росії Лавровим російські офіційні ЗМІ висвітлили у схожому ключі: представник Росії висловив подяку Ватикану за підтримку Мінського процесу, а також за гуманітарну допомогу жителям Донецької та Луганської областей. Лавров також сказав про неприпустимість використання релігійного чинника для посилення конфронтації в Україні. В цьому випадку ватиканське офіційне джерело взагалі промовчало про Україну. Повідомлення про зустріч між Пароліном і Лавровим містить лише інформацію про Сирію та Венесуелу, де, як відомо, Росія підтримує диктатора Мадуро, а Ватикан схиляється до підтримки громадянського суспільства.

Однак зустріч із міністром Лавровим мала надзвичайно важливий аспект. По її завершенні відбулася спільна прес-конференція, на якій кардинал Паролін зробив єдину офіційну заяву за час цілого свого візиту. Її майже не помітила значна частина ЗМІ, однак документ, що його кардинал Паролін зачитав перед пресою, має надзвичайну вагу і містить чимало чітких сигналів і для російського політичного і церковного істеблішменту, і для цілого зовнішнього світу.

Найважливішим для нас є п’ятий параграф заяви кардинала Пароліна. У ньому він зреферував точки, які для Ватикану є базовими у вирішенні конфлікту на українському Сході та в інших частинах світу. Перш за все Держсекретар Ватикану звернув увагу на необхідність при розв’язанні цих конфліктів дотримуватися справедливості, законності та правдивості у висвітленні фактів щодо ситуації в зонах бойових дій, а також закликав уникати інформаційних маніпуляцій. Справа в тому, що для Ватикану джерелом інформації про бойові дії на Сході України не є телеканали «Звезда» чи «Russia today». В Апостольській Столиці дуже добре розуміють, що паралельно з гарячою війною триває війна інформаційна, тому про ситуацію, як вона є, краще дізнаватися безпосередньо від людей, які бачили її зблизька. Зрештою, навряд чи й сам Лавров не розуміє, що Держсекретаріат має змогу отримувати інформацію як від власних, так і від багатьох іноземних чи міжнародних спостерігачів, які є чи бувають у зоні військових дій. Саме цим обумовлений заклик припинити маніпуляції в інформаційній сфері, що безперечно стало би суттєвим кроком на шляху до припинення війни.

Наступним моментом стало включення ситуації навколо російсько-українських стосунків у ширший контекст міжнародного права. Кардинал Паролін закликав «суворо дотримуватися великих принципів міжнародного права, повага до якого має ключове значення чи то для захисту світового порядку і миру, чи для відновлення здорової атмосфери і взаємної поваги у міжнародних стосунках». Нагадування про міжнародне право свідчить про те, що у випадку війни на сході України йдеться не про внутрішній, громадянський конфлікт, а про порушення норм міжнародного права. Asianews, ресурс, який належить Папському інститутові закордонних місій, у своєму повідомленні вказав, що ці слова стосуються ситуації з анексією Кримського півострова. Так само прокоментував ці слова оглядач FAZ Даніель Деклерс для Deutsche Welle. Однак ці слова, безперечно, стосуються також і ситуації з присутністю російських військ на сході України, де ми маємо справу з гібридною інтервенцією на території іншої держави. Нагадаю, що про необхідність дотримання саме міжнародного права для закінчення війни на сході України кардинал Паролін говорив і минулого року, коли відвідував Україну.

Третій меседж «українського абзацу» з промови кардинала Пароліна стосувався ситуації з безпекою і дотриманням прав цивільного населення. Безперечно йдеться про території, де немає легітимної цивільної адміністрації та, відповідно, не поширюється правове поле жодної держави. Про стан із захистом життя й гідності населення, яке, на жаль, залишилось на тимчасово окупованих українських територіях (а також у Криму), Ватикан, як і у випадку з інформаційними маніпуляціями, знає не з повідомлень каналу «Russia today», а знову ж таки від власних представників, а також від спостерігачів інших держав чи міжнародних організацій. Офіційних звітів на цю тему вже є більш ніж достатньо. Оскільки Московський Патріархат ця тема не надто турбує, то хто, як не Апостольська Столиця, повинна була донести голос Церкви стосовно святості й недоторканості людського життя до вух російських політиків?

Наостанок, до цих тез варто звернути також увагу на інтерв’ю, яке кардинал Паролін дав одразу після свого повернення до Ватикану. Відповідаючи на питання стосовно України, кардинал знову сказав, що Ватикан намагається сприяти досягненню справедливого і тривалого миру. Стосовно конкретних кроків, Держсекретар сказав про необхідність звільнення полонених, яке на його думку, допомогло зрушити мінський процес з місця. Не менш важливими «українськими» темами зустрічей, за його словами, були питання перемир’я, припинення вогню та безпека цивільних. Ці тези є суголосними з тими принципами мирного врегулювання, які відстоює і постійно артикулює УГКЦ.  

Якщо перші дві зустрічі Держсекретаря Ватикану відбулись на рівні «закордонних міністрів», церковного і світського відповідно, то дві наступні відбулися з найвищими очільниками російської держави і Церкви.

Патріарх Кирил вкотре повторив на зустрічі з Держсекретарем Ватикану про те, що РПЦ і Ватикан мають близькі позиції стосовно ролі Церкви в «конфлікті на Україні». Наскільки мені відомо, у розмовах із ватиканськими чиновниками російські світські очільники навіть не намагаються замовчувати той факт, що на сході України є російські війська. Єдиним, хто вдає, ніби не розуміє, що відбувається, залишається Патріарх Кирил. Чому він обрав саме таку роль у цьому кривавому кордебалеті — цілком зрозуміле. Якщо в політичному та ментальному планах Росія Україну вже фактично втратила (і це підтверджують чимало соціологічних даних), то на церковному полі ще залишилось що втрачати. Більшість православних парафій в Україні належать до РПЦ, хоч ця кількість і не трансформується автоматично в більшість щирих прихильників. Це свідчить лише про неефективність обраховування ваги українських конфесій «квадратно-гніздовим» способом, тобто кількістю зареєстрованих громад. З іншого боку, Російська Церква навряд чи може похвалитись великими здобутками на терені роботи з українською молоддю, яка в бік цієї Церкви вже перестала поглядати. Її «актив» доволі «ветхий деньми», але, незважаючи на це все, у найближчий десяток років зібрати такий-сякий хресний хід за царя Миколу ІІ чи з іншого «русмірівського» приводу ще буде можливим.

Наталія Яковенко якось влучно відзначила, що людина — це істота, підвішена у бутті на павутині власних сенсів. Гадаю, це стосується не лише окремих осіб, а й спільнот. Спільність цих сенсів з оточенням допомагає контактувати із собі подібними і взагалі бути адекватним стосовно реальності. Коли ці сенси — комунікативний код — перестають бути адекватними оточенню, починається маргіналізація і відхід зі сцени. І справа тут не в Благій Вістці Христа, яка завжди свіжа і нова, а в специфічній суспільно-релігійній культурі, використовуючи яку, Московський Патріархат намагається комунікувати зі світом. А вона (ця культура) стає дедалі менш адекватною сучасній українській дійсності. З часом її комунікативний код залишатиметься зрозумілим лише людям зсередини системи, але буде незрозумілим для більшості суспільства.

Найпарадоксальнішим є те, що якщо в середовищі УПЦ (МП) з’явиться достатньо потужна сила (тобто вона є, але недостатньо сильна), яка би прагнула оновити цей комунікативний код на основі власне Євангелія, а не нинішньої специфічної суспільно-релігійної  культури, то це би зближувало цю конфесію з іншими українськими Церквами. Але для РПЦ це ще один кошмар. Тож в УПЦ (МП) альтернатива проста: ставати більш християнською (це передбачало би пропозицію українському суспільству оновленого, відкритого православ’я) і ближчою до інших Церков України та менш зорієнтованою на російські культурно-політичні утопії — або поступово маргіналізуватися в українському суспільстві. Натомість у керівництві РПЦ на сьогодні сподіваються лише одного — нового 2010 року, коли В. Ющенка змінив В. Янукович. Їм видається, що все можна відіграти назад, коли в Україні зміниться політична влада. Цього чекають як у Києво-Печерській Лаврі, так і в Чистому провулку в Москві. А те, що відбулося з українським суспільством (особливо внаслідок російської військової агресії) за ці роки, вони не схильні особливо враховувати. Щоб трохи відчути, в якому віртуалі перебуває Московський Патріархат стосовно української дійсності, варто бодай погортати останню книгу радника Патріарха Кирила з суспільних питань Алєксандра Щіпкова «Социал традиция» (А. Щіпков — заступник голови Синодального відділу зі зв’язків із суспільством та ЗМІ, того самого, який до реорганізації очолював одіозний о. Всеволод Чаплін). 

Про зустріч кардинала Пароліна з Патріархом Кирилом офіційний ватиканський сайт узагалі промовчав…

Остання зустріч, яку відбув Держсекретар Ватикану в Росії, тобто з В. Путіним, висвітлювалась ватиканським сайтом за таким самим принципом, як це було у випадку з головою МЗС Лавровим. Офіційний сайт Апостольської Столиці навіть не згадує про Україну. Офіційний сайт Президента Росії про це також мовчить.

Отож візит, який, безперечно, скрупульозно і виважено готувався, в тому числі щодо меседжів з боку Ватикану, нічого гучного не спровокував. Повідомлення Ватикану про розмови кардинала Пароліна з представниками Російської Православної Церкви не виходили за межі традиційного: сторони констатували конструктивність зустрічі та бажання продовжувати, і так далі і тому подібне. Розмова про українські справи стосувалися тих точок, які так чи інакше зачіпають релігійну сферу. В цьому нічого екстраординарного немає, оскільки Московський Патріархат насправді присутній в Україні, і так чи інакше шляхи обох Церков в Україні перетинаються. Те, що, згідно з повідомленнями російської сторони, представник Ватикану погодився, що політика не повинна втручатися в релігійне життя, а Церкви повинні відігравати миротворчу роль, теж не є чимсь екстраординарним. Оскільки це однаковою мірою стосується як українських католиків, так і православних. Фактично нічого з того, що подали у своїх повідомленнях російські церковні ЗМІ (це були загалом особисті цитати російських владик), не потрапило в офіційні релізи Ватикану.

Проте відмінність між повідомленнями (російської та ватиканської сторони) про зустрічі з політичними очільниками РФ більш яскрава. Згадки про Україну в контексті цих зустрічей на сайті Ватикану були взагалі відсутні. Гадаю, що Апостольська Столиця, яка прагне займати і втримувати в цій ситуації роль посередника, розуміє, що Росія ним (посередником) не є. Санкції щодо Росії через блокування Мінського процесу, які залишаються чинними, становлять яскраве нагадування про це. В Апостольській Столиці розуміють, що Росія є частиною проблеми, а не частиною вирішення конфлікту, який забрав життя вже понад 10 тисяч людей. Тому це не була зустріч посередників, а власне посередника і сторони конфлікту. З такого погляду стає зрозумілим, чому ватиканські релізи мовчать про обговорення «української тематики» під час зустрічей із Лавровим та Путіним.

Я не мав змоги переглядати всі повідомлення українських ЗМІ про цей візит, однак, знаючи схильність українських журналістів (а часто й науковців) користуватися російськомовними джерелами, передбачаю, що частина цих повідомлень дійшли до українського споживача саме в російській інтерпретації. Якщо ж ні, то це свідчитиме, що ми таки виходимо з «інформаційної окупації». 

Анатолій Бабинський, РІСУ  

На студію + щомісячний борг
Зібрано Залишилося зібрати
50046грн
23046грн
Потрібно зібрати
73092грн
Залишилося
2дні
Розмістити цей блок в себе на сайті

Інші статті за темами

ПЕРСОНА

МІСЦЕ

← Натисни «Подобається», аби читати CREDO в Facebook

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

ПІДТРИМАЙТЕ CREDO
Шановні читачі, CREDO — некомерційна структура, що живе на пожертви добродіїв. Ми з вдячністю приймемо Вашу допомогу. Ваші гроші йдуть на оплату сервера, роботу веб-майстра та гонорари фахівців. Переказ через ПриватБанк: Пожертвування можна переказати за такими банківськими реквізитами:

4149 4978 3481 8017

Благодійний внесок ПРИЗНАЧЕННЯ ПЛАТЕЖУ: Добровільна пожертва на здійснення діяльності часопису CREDO.

Інші способи підтримати CREDO: (Натиснути на цей напис)

Щиро дякуємо читачам за жертовність усім, хто нас підтримує!
Напишіть новину на CREDO
Якщо ви маєте що розказати, але початківець у журналістиці, і хочете, щоб про цікаву подію, очевидцем якої ви стали, дізналося якнайбільше людей, можете спробувати свої сили у написанні новин та створенні фоторепортажів на CREDO.
Підпишіться на розсилку
Кожного дня ми надсилатимемо вам листи з найважливішими та найцікавішими новинами.

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: