Інтерв’ю

Кардинал, якого врятували українці

29 Вересня 2017, 09:41 4213

Із кардиналом Монтедземоло я познайомився в квітні цього року. «Ви українець? Дуже добре», — вже українською сказав кардинал.

«Ваша Еміненція говорить українською?» — «О, ні, але деякі слова ще пам’ятаю. Колись українці врятували мені життя. Це було давно. Під час війни».

Кардинал Андреа Кордеро Ланца ді Монтедземоло народився в Турині 27 серпня 1925 року. Закінчив факультет архітектури в Римі, де згодом здобув також філософську й богословську освіту. 1954 року був висвячений, а 1959 року захистив ще один диплом, із канонічного права у Папському Латеранському університеті. Він почав служіння в дипломатичній службі Ватикану, де пропрацював 42 роки: у нунціатурах Мексики, Японії, Кенії, Уганди, Танзанії, Папуа Нової Гвінеї, та в Державному секретаріаті Ватикану. У 1972-1979 роках був другим секретарем, а згодом виконавчим секретарем Папської комісії «Справедливість і мир». 1990 року був призначений Апостольським делегатом у Єрусалимі та Палестині, пізніше — нунцієм на Кіпрі, Апостольським делегатом у Йорданії. Від 1994 до 1998 року архиєпископ Монтедземоло працював першим нунцієм Святого Престолу в Ізраїлі, доклавши багато зусиль до відновлення дружніх відносин… Був архипресвітером базиліки Святого Павла За Мурами. Власне, за його керівництва відбулися археологічні дослідження і доведено автентичність могили Апостола Павла. Кардиналом він став 2006 року.

Але біографічний факт, який познайомив майбутнього кардинала Католицької церкви з українцями, був іншим. Кардинал Монтедземоло — син полковника королівської італійської армії Дзузеппе Кордеро Ланца ді Монтедземоло, засновника й керівника Підпільного військового фронту Рима (Fronte Militare Clandestino). Його розстріляли гітлерівці 24 березня 1944 року в місцевості Фоссе Ардеатіне, на околиці Рима. Посмертно нагороджений найвищою італійською відзнакою — Золотою Зіркою. Під час війни, переслідуваний нацистами як член сім’ї керівника антинацистського руху опору, юнак Андреа знайшов захист в українців, які переховували його майже два роки. В одному з інтерв’ю офіційному виданню Ватикану «Оссерваторе Романо» кардинал згадує про цей факт. Відповідаючи на запитання журналіста про підпільне перебування в Римі, починаючи від вересня 1943 року, кардинал Монтедземоло розповідає, що батько переховував його разом із матір’ю та трьома сестрами в різних місцях Рима. Він, зокрема, «довгий час проживав в Українській Папській колегії, що на Джаніколо». Більшої інформації в цьому інтерв’ю не було.

Під час нашої наступної зустрічі кардинал Монтедземоло поділився детальнішими спогадами про цей період свого життя.

– Ваша Еміненціє, як Ви потрапили до Української Папської колегії під час війни?

– Це були 1943-1944 роки. Мій батько заснував Підпільний військовий фронт. Тому військові дії проти німців залежали від нього. Він жив у підпіллі і його завданням було гарантувати безпеку своєї сім’ї. Моя мати і три сестри перебували в монастирі сестер Пресвятого Серця Ісуса в Римі. Батькові вдалося роздобути фальшиві документи працівників Говернату (Управи).Мені в той час було 17 років. Німці нас розшукували, і ми були змушені жити в підпіллі. Ми були добре знайомі з українським монсеньйором, який працював у Конгрегації Східних Церков і жив у колегії на Дженіколо; він був ректором колегії. Це був отець Йосафат Лабай. Також там був отець-духівник Теодосій Галущинський, теж українець, він дуже гарно грав на скрипці. Мені дали кімнату і я міг там жити як студент.

– Скільки студентів жили разом із Вами в той період? Пригадуєте?

– Думаю, десь 30-40.

– Вони всі були українці?

– Так. І ректором був отець Лабай.

– Вони всі знали, ким були Ви?

– Звісно, що так. Як студенти, так і дирекція. Крім того, пригадую, що гостем колегії був також єпископ Іван Бучко. (Із 1942 року владика Іван Бучко був консультором Конгрегації Східних Церков. У 1944-45 роках завдяки його старанням у Папи Пія XII було припинено передачу українських вояків Першої Української дивізії УНА московсько-совєтській владі. — Авт.)

– Скільки часу Ви прожили в українській колегії?

– Перебуваючи там, я записався на філософсько-богословський факультет Папського Григоріанського університету. Вже тоді думав стати священиком, навіть якщо це рішення ще не було остаточним. Я пробув у колегії два роки. Там я мав останню зустріч із батьком, якого пізніше схопили німці. Він прийшов до мене на зустріч із моїм братом. Я прийняв його в своїй дуже простій студентській кімнаті. Батько змінював місце проживання кожного вечора.

– Чи не допомогло Вам перебування в українській колегії у Вашому духовному формуванні?

– Можливо. Щоранку ми брали участь у Святій Літургії, яка, звісно, служилася у східному обряді.

– Ви сказали, що всі знали, ким Ви були, тому, мабуть, усвідомлювали, які могли бути наслідки Вашого виявлення німцями?

– Так, без сумніву.

– Як Вас прийняли в колегії? Які у вас були стосунки?

– Мене прийняли дуже добре. Я ніколи не мав труднощів.

– Дуже часто російська пропаганда змальовує українців, зокрема УГКЦ, як нацистських колаборантів. Яке враження про українців склалося у Вас, адже Ви мали тісні й тривалі контакти з ними під час війни?

– Я ніколи не мав таких вражень, як змальовує пропаганда. Ніколи! Українці були, без сумніву, патріотами, гордими за свою країну.

– Чи ви обговорювали історію, життя в Україні?

– У нас були ілюстровані журнали (про Україну — ред.), які ми могли читати. Час від часу ректор їх приносив, і я їх завжди читав з великою цікавістю.

Дзузеппе Кордеро Ланца ді Монтедземоло (посередині), засновник та керівник Підпільного військового фронту Рима (Fronte Militare Clandestino) разом із сім'єю. Рим, 1941 рік

– Які ще маєте спогади з тих часів?

– У Римі в той час німці переслідували молодь. Шукали молодих, щоб заарештувати й відправити на примусові роботи в Німеччину. Я виходив пішки щодня із Джаніколо, провідати маму, яка переховувалася в монастирі Святого Серця в районі Трініта дей Монті, намагаючись вчасно повернутися, бо о 18:00 починалася комендантська година. Мав із собою фальшиві документи, які мені дав батько.

Одного дня, коли по дорозі до мами я проходив проспектом Віктора Емануїла біля К’єза Нуова, побачив групу німців та італійських фашистів, що зупиняли й арештовували всіх молодих хлопців. Мене зупинили один німець та один італієць, і попросили показати документи. Я зразу зрозумів, що опинився у пастці. Мене завели до офісу в одному з будинків. Там був італійський поліцейський. Це був такий собі маленький трибунал, куди приводили хлопців для детальнішого контролю. Я не чинив опору, бо розумів, що цим можу лише нашкодити. Зайшовши у двір, я побачив цілу чергу. У той момент, коли я вже ставав у чергу, італійський поліцейський запитав: «Тебе затримали чи ти тут живеш?» І тут мені прийшла несподівана думка, і я відповів: «Ні, ні, я тут живу», і спокійно продовжив іти, минаючи чергу, поки не опинився біля зачинених дверей, які спокійно й упевнено відчинив. За дверима були сходи, якими я піднявся на терасу. Там уже було декілька хлопців, які зробили те саме, що і я. Потім німці поїхали, забравши з собою затриманих.

– Ви розповідали, що в українській колегії в той час проживав також єпископ Бучко. Чи Ви мали нагоду з ним познайомитися?

– 24 березня 1944 року німці вчинили масові розстріли в «Фоссе Ардеатіне», де був убитий також і мій батько, але я тоді того ще не знав. Інші студенти вже розійшлися. Зайшов єпископ Бучко. Зазвичай він завжди обідав за столом ректорату. Коли він мене побачив, то взяв вино і сів обідати за мій стіл. Не пам’ятаю, про що ми говорили. Але дуже добре пам’ятаю цей жест: він ніби хотів мене підтримати. Я відразу зрозумів, що щось сталося. І лише потім я довідався про трагедію.

– Що ще можете пригадати про перебування в колегії?

– Одного ранку я подивився у вікно і не повірив своїм очам: двір колегії був заповнений коровами. Напевно, якийсь фермер хотів переховати корови від німців. Тварини заполонили весь дворик біля будинку і проходи вздовж мурів. Звісно, сусідство цих корів було для нас дещо незручним, але корисним, бо вони давали багато молока. Мені вдалося навіть отримувати щодня по літру молока для матері та сестер, які мали великі проблеми з харчами.

– Ваша Еміненціє, останнє запитання. Під час Вашого перебування в українській колегії Ви ніколи не мали страху, що хтось із українців може Вас зрадити чи завдати Вам неприємностей, знаючи, що Ви син керівника італійського руху опору?

– Ні, я жодного разу не мав такого відчуття. Навпаки, я почувався повністю захищеним.
 

Це свідчення високопоставленої духовної особи є надзвичайно важливим. І не лише тому, що це розповідь кардинала, а тому, що це розповідь від першої особи безпосереднього учасника тих подій. Попри велику кількість духовних закладів у Римі, саме українці відгукнулися на прохання керівника руху опору Рима й переховували його сина, організовували їм зустрічі. Українські священики та студенти робили це, чудово усвідомлюючи, яка могла бути кара за такий учинок. Така поведінка гідна великої пошани і пам’яті.

Олесь Городецький – голова Християнського товариства українців в Італії

За матеріалами: Радіо Свобода  

На студію + щомісячний борг
Зібрано Залишилося зібрати
56324грн
16768грн
Потрібно зібрати
73092грн
Залишилося
5днів
Розмістити цей блок в себе на сайті

Інші статті за темами

ПЕРСОНА

МІСЦЕ

← Натисни «Подобається», аби читати CREDO в Facebook

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

ПІДТРИМАЙТЕ CREDO
Шановні читачі, CREDO — некомерційна структура, що живе на пожертви добродіїв. Ми з вдячністю приймемо Вашу допомогу. Ваші гроші йдуть на оплату сервера, роботу веб-майстра та гонорари фахівців. Переказ через ПриватБанк: Пожертвування можна переказати за такими банківськими реквізитами:

4149 4978 3481 8017

Благодійний внесок ПРИЗНАЧЕННЯ ПЛАТЕЖУ: Добровільна пожертва на здійснення діяльності часопису CREDO.

Інші способи підтримати CREDO: (Натиснути на цей напис)

Щиро дякуємо читачам за жертовність усім, хто нас підтримує!
Підпишіться на розсилку
Кожного дня ми надсилатимемо вам листи з найважливішими та найцікавішими новинами.

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: