Проповіді

Християнське життя — це «паломництво совісті»

04 Жовтня 2017, 17:59 1035 КАІ

Висвітлюючи недільну поїздку Папи Франциска до Чезени та Болоньї, неможливо оминути його проповідь під час Святої Меси.

Папа відслужив її на стадіоні імені Ренато Далль’Ари на завершення свого перебування у Болоньї, назвавши християнське життя «смиренним паломництвом совісті».

Публікуємо повний текст проповіді Папи Франциска.

Я відзначаю разом із вами першу Неділю Слова: Слово Боже робить так, що наше серце палає (пор. Лк 24, 32), оскільки завдяки ньому ми почуваємося любленими і втішеними Господом. Також і Мадонна св. Луки Євангеліста може нам допомогти зрозуміти материнську ласкавість слова «живого», яке, однак, водночас «гостре», як у сьогоднішньому Євангелії: воно воістину пронизує душу (пор. Євр 4, 12), виявляючи таємниці й суперечності серця.

Сьогодні (Слово) нас провадить через притчу про двох синів, які на прохання батька піти на виноградник відповідають: перший — «ні», але потім іде; другий — «так», але не йде. Існує, однак, велика відмінність поміж першим сином, який просто лінивий, і другим, бо він обманщик. Спробуймо уявити, що в них відбулося. У серці першого, після його «ні», все ще лунало татове заохочення; натомість у другому, попри відповідь «так», голос батька виявився похованим. Пам’ять про батька пробудила першого сина з його лінощів, тоді як другий, хоча знав добро, заперечив це своїм учинком. По суті справи, він став непроникним для голосу Бога і совісті, й таким способом без проблем провадив подвійне життя.

Через цю притчу Ісус кладе перед нами дві дороги, на які — як свідчить практика — ми не завжди готові відповісти «так» нашими словами та вчинками, тому що ми грішні. Проте ми можемо постановити, що будемо грішниками у дорозі, грішниками, які Господа слухають, а коли падають — шкодують про це й підводяться, як той перший син. Або ж ми будемо грішниками сидячими, готовими виправдовуватися завжди і тільки словами, які відповідають ситуації.

Ісус скерував цю притчу до деяких релігійних очільників своєї епохи, які нагадували того сина з подвійним життям, тоді як простий народ часто поводився як отой другий син. Ті старші знали і пояснювали все у формально безсумнівний спосіб, як справжні релігійні інтелектуали. Але вони не мали покори до слухання, відваги до ставлення собі запитань, сили до виявлення скрухи. Ісус же незвично суворий: Він каже, що митарі випереджають їх у Царстві Божому.

Це міцний прочухан, бо митарі були корумпованими зрадниками вітчизни. Отож у чому полягала проблема тих релігійних провідників народу? Вони ні в чому не помилялися, але у способі життя і мислення перед Богом були (на словах та перед іншими) непорушними стражами людських традицій, нездатними зрозуміти, що життя, згідне з Богом, — це життя у дорозі й воно вимагає покори, щоби відкритися, виказати жаль і розпочати заново.

Що це нам каже? Що немає християнського життя, вигаданого за столом, науково сконструйованого, де достатньо виконати кілька команд, аби заспокоїти своє сумління. Християнське життя — це смиренне паломництво совісті, яке ніколи не буває застиглим і завжди підтримує стосунки з Богом, у яких можна виказати скруху й довіритися Йому у своїх бідах, ніколи не вважаючи себе самодостатнім. Таким ось чином долається виправлена й актуалізована версія того стародавнього зла, на яку Ісус звертає увагу в притчі: облуда, подвійне життя, клерикалізм, супроводжуваний легалізмом, відірваність від люду.

Ключове слово тут — скруха: то жаль не дозволяє нам стати затверділими, дає змінити «ні» щодо Бога у «так» і «так» щодо гріха — у «ні», з огляду на любов до Бога. Воля Отця, який щодня делікатно промовляє до нашого сумління, сповнюється лиш у формі покути і неустанного навернення. У підсумку, в паломництві кожної людини існують дві дороги: бути сокрушеними грішниками або грішниками облудними. Але що важливе, то це не велемовність на виправдання і старання зберегти «хорошу міну», а серце, яке йде вперед із Господом, щодня бореться, шкодує і повертається до Нього. Тому що Господь прагне людей, чистих серцем, а не «чистих назовні».

Отож ми бачимо, любі брати і сестри, що Слово Боже доглибинно здатне «розрізняти чуття та думки серця» (Євр 4, 12). Але воно також актуальне: притча нагадує нам також і про не завжди легкі стосунки між батьками й дітьми. Сьогодні, за швидкості, з якою відбувається зміна поколінь, відчувається й сильніше потреба автономії від минулого, часом аж до бунту. Але після замкненості й тривалої тиші з однієї чи іншої сторони добре буде віднайти зустріч, нехай і надалі позначену конфліктами, які можуть стати імпульсами для нової рівноваги. Так само як у сім’ї, так і в Церкві та суспільстві: ніколи не відмовляймося від зустрічі, діалогу, шукання нових способів спільного паломництва.

На шляху Церкви часто з’являється питання: куди йти, як іти вперед? Я би хотів вам залишити на завершення цього дня три точки відліку. Перша — це Слово. Воно є компасом, аби йти своє паломництво у смиренні, аби не згубити дороги Божої та не втрапити у зісвіччення. Друга — Хліб, хліб Євхаристійний, оскільки все розпочинається від Євхаристії. Саме на Євхаристії зустрічається Церква: не на плітках і сенсаційних подіях, але тут, у Тілі Христа, в якому мають свою частку люди грішні й потребуючі, що, однак, почуваються любленими, а тому й самі прагнуть любити. Звідси ми вирушаємо і тут зустрічаємося щоразу; це невідкличний початок нашого буття Церквою.

Це голосно прокламує Євхаристійний конгрес: таким бо способом громадиться Церква, зроджується і живе довкола Євхаристії, з Ісусом, присутнім і живим, якого треба споглядати, приймати і давати кожного дня. Зрештою, третє слово: убогі. Донині численним людям бракує необхідного. Але також є багато тих, кому бракує любові, людей самотніх і тих, кому бракує Бога. В кожному з них ми знайдемо Ісуса, бо Ісус у світі пройшов шляхом убозтва, приниження, як каже св. Павло у другому читанні: «Ісус принизив самого себе, прийнявши вигляд слуги» (Флп 2, 7).

З Євхаристії до убогих ми йдемо на зустріч із Христом. Ви зробили напис, що його кардинал Леркаро любив бачити вигравіюваним на вівтарі: «Якщо ми ділимося хлібом із неба, то як же маємо не ділитися хлібом земним?» Варто, щоб ми про це завжди пам’ятали. Слово, хліб, убогі: просімо про благодать, аби ми ніколи не забули про цю основоположну поживу, яка підтримує наш шлях.

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.

Інші статті за темами

ПЕРСОНА

МІСЦЕ

← Натисни «Подобається», аби читати CREDO в Facebook

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

ПІДТРИМАЙТЕ CREDO
Шановні читачі, CREDO — некомерційна структура, що живе на пожертви добродіїв. Ми з вдячністю приймемо Вашу допомогу. Ваші гроші йдуть на оплату сервера, роботу веб-майстра та гонорари фахівців. Переказ через ПриватБанк: Пожертвування можна переказати за такими банківськими реквізитами:

5168 7427 0591 5506

Благодійний внесок ПРИЗНАЧЕННЯ ПЛАТЕЖУ: Добровільна пожертва на здійснення діяльності часопису CREDO.

Інші способи підтримати CREDO: (Натиснути на цей напис)

Щиро дякуємо читачам за жертовність усім, хто нас підтримує!
Підпишіться на розсилку
Кожного дня ми надсилатимемо вам листи з найважливішими та найцікавішими новинами.

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: