Ватикан

Ми покликані не до нудьги, а до чуйного очікування

11 Жовтня 2017, 14:07 1054 КАІ

Про чуйне очікування як суттєвий вимір життя християнською надією говорив сьогодні Папа Франциск під час загальної аудієнції.

Дорогі брати і сестри, добридень!

Сьогодні я б хотів розглянути глибше той вимір надії, яким є очікування.

Тема чуйності — одна з провідних думок Нового Завіту. Ісус проголошує своїм учням: «Нехай будуть підперезані стегна ваші й запалені ваші світила! Будьте подібні до людей, що чекають на пана свого, коли він повернеться з весілля, щоб йому негайно відчинити, як прийде і постукає» (Лк 12, 35-36). У той період після воскресіння Ісуса, коли безперервно навперемін постають хвилі заспокоєння й неспокою, християни ніколи не здаються. Євангеліє велить, щоб вони були як слуги, які спати не лягають, аж доки їхній пан не повернеться. Цей світ вимагає нашої відповідальності, а ми її беремо уповні та з надією. Ісус хоче, щоб наше життя було працьовитим, щоб ми завжди були чуйні, щоб ми із вдячністю й подивом приймали кожний новий день, даний нам Богом. Щоранку маємо чистий аркуш, який християнин починає списувати добрими вчинками. Ми вже спасенні відкупленням в Ісусі, але тепер ще чекаємо на повне об’явлення Його панування: коли Бог, зрештою, стане усім в усіх (пор. 1 Кор 15, 28).

Ніщо у християнському житті не є надійнішим, ніж ця «зустріч»! Зустріч із Господом. А коли той день настане — ми, християни, хочемо бути як оті слуги, що провели ніч із підперезаними стегнами та запаленими світилами: треба бути готовим до спасіння, яке приходить, готовим до зустрічі. Яка вона буде, ця зустріч? Широкі обійми, велика радість… Ми маємо жити в очікуванні на цю зустріч.

Християнин сотворений не для нудьги, радше для терпеливості. Він знає, що навіть у монотонності завжди однакових днів криється таємниця благодаті. Є люди, які з витривалістю своєї любові стають немов криниця, яка поїть пустелю. Ніщо не відбувається надаремно, і жодна ситуація, в яку занурений християнин, не є повністю «любовенепроникна». Жодна ніч не настільки довга, щоб забувати про радість світанку. Якщо ми залишимося в єдності з Ісусом, то холод тяжких моментів нас не паралізує; ба навіть якби цілий світ говорив щось проти надії, стверджував, що майбутнє принесе лиш темні хмари, то християнин знає, що в цьому самому майбутньому міститься повторне пришестя Христа. Ніхто не знає, коли так станеться, але самої думки, що наприкінці нашої історії стоїть Ісус Милосердний, вистачає, аби уповати й не проклинати життя. Усе буде спасенне! Ми будемо страждати, будуть моменти, що викликатимуть гнів та обурення, — але солодка і могутня пам’ять про Христа випередить спокусу думати, ніби це життя змарноване.

Пізнавши Ісуса, ми не можемо робити нічого іншого, як тільки досліджувати історію з довірою та надією. Ісус — немов дім, а ми — усередині в ньому, і з вікон цього дому дивимося на світ. Тому ми не замикаємося в собі, не оплакуємо меланхолійно своє минуле, нібито золоте, але завжди дивимося в майбуття, у прийдешнє, яке є не тільки ділом наших рук, але насамперед постійною турботою Божого Провидіння. Все те, що непрозоре, колись стане ясним.

Бог не суперечить самому собі, Бог ніколи не підводить. Його воля щодо нас не туманна, а становить чітко накреслений план спасіння: Бог «хоче, щоб усі люди спаслися і прийшли до розуміння правди» (1 Тим 2, 4). Тому ми не піддаємося ходу подій із песимізмом, нібито історія це поїзд, над яким ми втратили контроль. Пасивна покірливість не є християнською чеснотою. Так само як не є християнським байдуже здвигання плечима чи схилення голови перед тим, що видається неминучим.

Той, хто приносить світові надію, ніколи не є особою покірливою. Ісус каже, щоб на Нього не чекали, склавши руки: «Щасливі ті слуги, яких пан застане невсипущими» (Лк 12, 37). Немає такого будівника миру, який би зрештою не ризикнув своїм власним спокоєм, вирішуючи проблеми інших. Така людина не будівничий миру, то лінюх. Бо християнин ризики приймає, має відвагу ризикувати, аби нести добро, яке Ісус дав йому як скарб.

Кожний день нашого життя ми повторюємо цей заклик, що його перші учні своєю рідною арамейською мовою виражали словами Marana tha — словами, які ми знайдемо в останньому вірші Біблії: «Прийди, Господи Ісусе» (Одкр 22, 20). Це рефрен кожного християнського життя: ми в цьому світі не потребуємо нічого іншого, окрім ласкавості Христа. Яка ж це милість, коли в молитві днів тяжких нашого життя ми чуємо Його голос, що відповідає і заспокоює нас: «Ось незабаром прийду» (Одкр 22, 7)! Дякую».

Інші статті за темами

ПЕРСОНА

МІСЦЕ

← Натисни «Подобається», аби читати CREDO в Facebook

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

ПІДТРИМАЙТЕ CREDO
Шановні читачі, CREDO — некомерційна структура, що живе на пожертви добродіїв. Ми з вдячністю приймемо Вашу допомогу. Ваші гроші йдуть на оплату сервера, роботу веб-майстра та гонорари фахівців. Переказ через ПриватБанк: Пожертвування можна переказати за такими банківськими реквізитами:

4149 4978 3481 8017

Благодійний внесок ПРИЗНАЧЕННЯ ПЛАТЕЖУ: Добровільна пожертва на здійснення діяльності часопису CREDO.

Інші способи підтримати CREDO: (Натиснути на цей напис)

Щиро дякуємо читачам за жертовність усім, хто нас підтримує!
Підпишіться на розсилку
Кожного дня ми надсилатимемо вам листи з найважливішими та найцікавішими новинами.

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: