Інтерв’ю

Отець Юзеф Августин: щоби бути добрим батьком — треба бути добрим сином

13 Жовтня 2017, 15:58 2556 Віта Якубовська

У Львові відбулася презентація українського перекладу книжки о. Юзефа Августина ТІ «Бути батьком». На презентацію приїхав сам автор і CREDO дякує своїм друзям із видавництва «Свічадо» за можливість спілкування із такою непересічною особистістю.

В основному наша розмова крутилася довкола теми батьківства, його значення та ролі у житті родини, не могли у цьому контексті не зачепити проблеми посттравматичного синдрому військових, з яким вони повертаються з війни до своїх родин, і також ролі жінок у формуванні чоловіка та батька.

— Людство, станом на сьогодні, переживає суцільні кризи. Особистісні, кризу мужності, жіночності, родини… Чому наголошується саме криза батьківства? Може, краще ліквідувати війни та голод, а решта вже якось саме налагодиться?

— Коли ми кажемо «людство», то маємо на увазі дуже високе і розмите поняття, а потрібно все ж деталізувати. Криза батьківства стосується головно західної культури, чи то пак цивілізації, і саме тут ми маємо цю проблему. У традиційних культурах не існує проблеми з мужністю чи батьківством. Немає цієї проблеми в Азії, Африці чи навіть у Латинській Америці. І ми будемо говорити про кризу батьківства у Польщі та Україні, бо все, що відбувається у цьому «великому Західному світі» нас дуже вже впритул стосується. Усі ці антисімейні тренди, я б навіть сказав, що вони антилюдські, вже до нас доходять.

Криза батьківства сильно пов’язана із кризою релігії, моральності та духовності. Ви питаєте, на чому сперти той факт, що батько повинен бути чесним, що не повинен покидати дітей, має їх любити, турбуватися про них? На власному сумлінні та праведному мисленні. Найглибшою причиною тут виступає людське сумління, що є голосом Бога. Для нас, християн, це голос Бога, який промовляє через наші серця.

— Отже, ми можемо говорити про те, що з релігійної кризи виникають усі інші. Якщо людина втрачає зв’язок із Богом, тоді втрачає також і зв’язок із собою, втрачає своє покликання до батьківства, материнства?

— Власне, саме так говорив Лєшек Колаковскі, визначна постать у польській культурі — філософ та гуманіст (розчарувавшись марксизмом, повернувся до традиційних філософських та релігійних цінностей). Так от, він говорив, що людина, руйнуючи зв’язок із Богом, автоматично розриває міжлюдські зв’язки. «Просвітництво, підносячи людину до рангу потенційно всемогутнього творця, насправді деґрадувало її до тваринного рівня; утилітарні критерії замінили розрізнення добра і зла. Фундаментальні зв’язки, які підтримували людську спільноту – родину та релігію, висміяли і насильницьки розірвали», — писав Колаковскі.

Там, де немає єдності з Богом, там все підвішене у порожнечі. Коли людина відкидає Бога, то сама сідає на Його троні і для міжлюдських стосунків це дуже небезпечна ситуація. Бог — Той, Хто вирішує про життя та смерть, не питає нас, хто хоче жити, а хто вмерти. Наше життя перебуває у Його милосердних руках. Коли про життя і смерть вирішує людина, тоді починається пекло на землі. В останньому столітті ми вже мали дві таких системи створення «нової людини»: більшовики та нацисти. Історики описують, як нацисти вчилися вбивати від більшовиків. Зараз створюється третя система «створення нової людини»: гендеризм, який, подібно як і комунізм, спирається на марксистській філософії. Місце класової рівності займає рівність статей. Але зараз не місце, щоб вдаватися у деталі.

— Чому люди відходять від Бога? Підвело релігійне виховання в родині? А може, Церква занедбала свою місію?

— Відповідь на це питання непроста. І не варто шукати козла відпущення, на якого можна було б скинути відповідальність за релігійну ситуацію молодого покоління: на родину, Церкву, державу. Ми живемо у конкретній цивілізаційній, політичній, суспільній, освітній, релігійній, родинній ситуації. Все це впливає на формування моральної та релігійної позиції.

Це якось не по-людськи так безцеремонно звинувачувати виключно батьків, що не виховували своєї дитини і тепер вона вживає наркотики. Середовище ровесників, школа, медіа, легка доступність наркотиків, пасивність, бажання собі догоджати — все це потрібно взяти до уваги, шукаючи відповіді на питання, чому молодь вживає наркотики. Відповідь складна.

Аналогічно з питанням про причини відмови від релігійних практик молодих людей і їхнього опору Церкві. Під час реколекційного зосередження, яке я вів у храмі Ап. Петра і Павла, матері ставили мені питання: «Що робити, тому що мої діти не хочуть ходити до церкви, не хочуть молитися?». Я часто чую ці питання у Польщі і був здивований, що в Україні воно пролунало також. Вас тут також вже торкнулася «західна ментальність», хоча, звісно, ще не настільки, як у Польщі.

Діти зранку до вечора не випускають із рук свої електронні пристрої і тим живляться. Світ став дуже маленьким. На релігійну кризу складаються десятки чинників. Ми не зможемо їх розпізнати без світла Святого Духа. А розпізнання причин надзвичайно важливе — це діагноз. Не можна лікувати без діагнозу. Я б також не обтяжував усією провиною Церкву та священиків. Вони так само є частиною цього глобалізованого західного світу, хоча на них, звісно, лягає більша відповідальність…

Пошук причин, встановлення діагнозу зниження релігійності вимагає духовної участі, поглиблених роздумів, а понад усе — глибокої молитви про світло Святого Духа. Про це треба говорити, писати, про це потрібно дискутувати — серйозно, із турботою. Та передовсім потрібно почати від власного навернення.

Відхід від релігії, духовна поверхjвість оточення мають бути для нас особистим викликом, щоби цьому протидіяти у першу чергу у власному житті, у власному серці. Декілька днів тому я був на конференції ординарія французької Корсики, єпископа Олів’є де Жерме, який говорив про драматично складну релігійну ситуацію у його дієцезії. У нього лише 60 священиків і кожний має по 15-20 храмів та каплиць. І він питає: «Що робити?» І одразу відповідає: «Почати від власного навернення».

— Повернімося до батьківства. Ви часто підкреслюєте, що ця тема стосується не лише чоловіків. Чому?

— Це очевидно. Тема материнства — не лише для жінок. Це жінка робить чоловіка батьком. Це чоловік робить жінку матір’ю. Отже, коли на зустрічі про батьківство приходять виключно чоловіки, то це свідчить про відсутність людської та психологічної культури. Я нікого не звинувачую, лише намагаюся звернути увагу на відповідальність у родині. За те, як чоловік поводить себе в родині як батько, великою мірою відповідальна жінка, дружина, матір. І навпаки. Якщо жінка, дружина, створює токсичний зв’язок із дітьми, буквально виштовхуючи чоловіка з родини, за цю ситуацію відповідальність несе також і чоловік — батько.

Якось я розмовляв із чоловіком, бізнесменом на високому становищі. Він потрапив у серйозні фінансові проблеми, зокрема й через свою поступливість та м’якість під час переговорів. А дружина, замість підтримати його у складній ситуації, погіршувала його стан своїм негативом, наріканнями та випоминанням усіх його минулих гріхів. Він потрапив до психіатра, а потім довго лікувався… Батьківство проявляється насамперед у відносинах із дружиною, а не з дітьми. І навпаки.

— У нас, на Західній Україні, керують жінки: бабусі, мами та дружини. Вони хочуть чоловіків, які вміють собі зі всім дати раду, добре заробляють, а водночас покірні та слухняні. А потім ми спостерігаємо за родинами, в яких зневажають зятя, чоловіка, батька, дідуся і звинувачують його, що він безпорадний, не здатний нічого вирішувати.

— Думаю, що важливою причиною такого явища є дві страшні війни, які тривали роками, а також майже 50 років злочинного панування комуністів. Іронізуючи, можна сказати: «вдалося!». Нацизм та комунізм були маскуліністичними. У центральних партійних комітетах майже не було жінок. Чоловічий хребет було зламано, розтрощено. І про це йшлося комуністам. Примус чоловіків до співпраці, переслідування, щоби вони вступали у партію, заборона релігійних практик — усе це слугувало приниженню. Багато хто піддався заради святого спокою. Проте зламана кіста вже ніколи не буде такою ж, навіть коли зростеться. Сто років знищування чоловічої психіки вимагає лікування двох-трьох поколінь, а може, й більше. До цих двох війн в Україні додається ще й третя — на Донбасі…

Ця ситуація вимагає великої людської та духовної участі кожного молодого чоловіка, турботи про чоловіче зростання, про поставу відповідальності за себе, за власні родини, за жінок із якими пов’язують своє життя. Жінки кривдять самі себе, коли нападають на чоловіків, принижують їх, висміюють. І навпаки. Чоловіча гордість дуже вразлива, крихка, я б навіть сказав, дратівлива. Чоловіки, подібно як і жінки, здатні до великої жертовності, зусилля, посвяти, але завжди в атмосфері любові та свободи… Крайній радикальний фемінізм, який атакує чоловічий світ, — це великий ворог не лише чоловіків, але також і самих жінок.

— Як війна впливає на чоловіків?

— Чоловік, що повертається з війни, де був свідком смерті своїх товаришів, свідком вбивання, який сам стріляв і має усвідомлення, що сам убивав, або міг убити людину, носить в душі рану, яку важко вилікувати. Звісно, є «виправдані війни», а воїни, які захищають свою Батьківщину, — не вбивці. Проте на війні вони вбивають, навіть якщо це називається «знешкодженням ворога» . Але 99% чоловіків не хочуть убивати. Людина народжується як морально слабка істота, але ніколи не народжується вбивцею. Вбивство, чи то добровільне, чи ні, чуже людській душі.

Недавно я читав статтю, в якій аналізували поведінку солдатів під час військових дій, автор подає, що частина воїнів стріляє так, щоб не потрапити у «ворога». Драму чоловіка на війні добре описала білоруська письменниця Світлана Алєксієвіч у книжці «Цинкові солдати».

Я декілька разів проводив екзистенційно-духовні сесії для військових, що поверталися з місії в Афганістані, Іраку, на Балканах. Більшість дуже щиро ділилися своїм військовим досвідом. Вони щиро зізнавались у тому, що їх мало хто розуміє, а в родині здебільшого майже ніхто не цікавиться тим, що вони пережили на війні. Майже всі почувалися самотніми.

Дехто повернувся з війни кращим. Почав більше цінувати власне життя, власну родину, дітей. Один із них мені сказав: «Коли я побачив убогість афганських домівок, то зрозумів беззмістовність накопичування речей. Повернувшись додому, я викинув усе зайве і припинив накопичувати речі».

Проте багато хто не міг упоратися зі своїм життям після повернення з війни. Дехто помітив за собою тенденцію використовувати насильство щодо дружини, дітей, схильність до зловживання алкоголем. «Від тебе залежить, чи ти повернешся з війни гіршим чи кращим», — сказав один із солдатів. І я зрозумів, що наші судження про тих солдатів дуже несправедливі. Вони потребують великої допомоги і великої підтримки, на міру їхніх ран.

— Один зі львівських священиків поділився спостереженням, що батько родини, який по-справжньому практикує свою віру, живе нею, є певною мірою гарантією того, що його діти не зруйнують свого зв’язку з Богом. Ви могли б «підписатися» під таким спостереженням?

— Це дуже правдиве спостереження. Але я б підкреслив тут «по-справжньому живе вірою». Свідчення живої віри — це єдина можливість результативного впливу на релігійне життя наших дітей, онуків, учнів, вихованців. Ми, священики, взагалі не маємо іншої можливості впливу на вірян, окрім як за посередництвом нашого особистого свідчення молитви, безкорисливої любові, служіння, жертовного прийняття щоденних труднощів та несення хреста. Сьорен К'єркеґор написав у своєму Щоденнику: «Бути спасенним боляче». Боляче не лише бути спасенним, але також і спасати інших. Батьківське виховання дітей до справжньої віри — то вид відкуплення.

Визначний богослов Карл Ранер використовував поняття «анонімне християнство», «анонімний християнин». Воно висловлює богословську думку, яка вказує, що люди, які не були охрещені не з власної провини, не належать до Церкви і навіть вважають себе атеїстами, — будуть спасенні.

Для мене таким «анонімним християнином» був Варлам Шаламов, автор «Колимських оповідань», у яких він розповів свою двадцятирічну історію перебування у таборах. Він пише про те, що ніколи не погоджувався на жодну кращу посаду чи роботу (т. зв. «придурка»), яка збільшувала б його шанси на виживання (бути наглядачем, працювати під дахом, на кухні), бо це означало би доносити на співв’язнів. Людина, яка вважала себе невіруючою, він пишався тим, що завдяки своїй позиції не мав нікого на сумлінні. Він також говорив, що найбільш порядними у таборах були віруючі люди. І він також на свій спосіб був «істинно віруючим».

У духовному житті спершу потрібна внутрішня вірність сумлінню, а вже з неї, завдяки Божій благодаті народяться «істинні релігійні практики».

— Коли чоловікові бракує вірності сумлінню, його поведінка може бути небезпечною для інших. Я маю на увазі натиск деяких чоловіків на жінок, щоби зробили аборт. Той, хто повинен захищати свою дитину, шукає її смерті.

— Архиєпископ Марек Єндрашевскі недавно сказав, що за евфемізмами на зразок «аборт», «переривання вагітності» насправді ховається злочин, заподіяний невинній істоті. Це гострі слова, але правдиві. Нам важко собі усвідомити якою жорстокістю є факт масових абортів дітей із синдромом Дауна. Якось семінаристи запитали кардинала Карло Марію Мартіні, що є знаком надії для сучасного світу. Він дуже гарно сказав, що це родини, які опікуються неповносправними дітьми, хворими та особами похилого віку. Такі родини показують, чим є справжня безкорислива любов.

Для «звичайних батьків» «вдалих дітей» це велика радість, коли діти приносять зі школи похвальні листи та виграють конкурси. З іншого боку, скільки болю, коли мама і тато дивляться на свою двадцятирічну дитину, яка не вміє говорити чи ходити. Тут знаковим моментом є те, що із цього болю народжується більша і глибша любов. Для своєї хворої дитини батьки часто роблять такі речі, яких ніколи не зроблять «звичайні батьки» для своїх «вдалих дітей». Чому? Тому що часто люблять їх якраз за їхні успіхи, за те, що можуть ними пишатися, хвалитися перед собою та іншими. Це дуже по-людськи, але будьмо відверті: це не вершини любові. А от коли «вдала дитина» почне пискувати, бунтуватися, ранити батьків, от тоді виявиться, якою є їхня любов до нього.

— Недавно вийшла українською мовою Ваша книжка «Бути батьком». Як часто Ви чуєте питання: «Що священик може знати про батьківство, що нас повчає?»

— Щиро зізнаюсь, я рідко чую таке питання. Те, що я кажу про родину та батьківство, базується на людському досвіді, не лише на моєму власному, але передовсім на досвіді батьківства та синівства сотень чоловіків, які розповідають про своїх татів, про себе, як синів, зазвичай під час реколекцій. Це дуже щирі, але болісні розмови.

Аналізуючи наші відносини з батьком, ми багато говоримо про них самих і за мало про себе, як про синів та дочок. Покладання цілої провини на наше невдале доросле життя на наших батьків це надто просте рішення, щоб могло бути істинним. Легко бути «добрим синочком» «доброго татуся». Але бути добрим сином загубленого тата, зраненого, безвідповідального, алкоголіка — ось де виклик. Чоловік народжується до батьківства завдяки своєму синівству. Тільки дорослий син є добрим батьком.

Коли молодий чоловік зневажливо говорить про свого батька — це поганий знак. Сьогоднішній гнів на батька завтра стане гнівом на своїх власних дітей, на дружину. Це очевидно, адже гнів один. Відрізняються лише «об’єкти», на які виливається гнів. Часами я кажу чоловікам прямо: «Тобі прикро, що твій піліток-син не щирий із тобою, уникає тебе, воліє бути поза домом. А чого ти від нього очікуєш, якщо сам ніколи не був із ним щирим, уникав спільних ігор і розмов, а робота і кар’єра бути для тебе важливіші за дітей?».

— Що, на Вашу думку, означає «ставати добрим сином»?

— Передовсім — це бути покірним, як Ісус, який понизив самого себе і став слухняним Отцю аж до смерті (пор. Фил 2, 7-8). За своє синівство Ісус у Гетсиманському саду бореться до кривавого поту. За наше чоловіче синівство ми також боремося, змагаючись із нашими чоловічими спокусами та пристрастями: схильністю до гніву, хтивістю, а понад усе із нашими хворими амбіціями, чоловічою гординею. Це наша чоловіча гординя спокушає нас підвищувати голос, вдаватися до насильства, домінувати над іншими, жадібно накопичувати речі. Молоді одружені чоловіки менше повинні думати про те, як вони будуть виховувати своїх дітей, а більше про те, якими вони є синами своїх батьків та чоловіками. Свята Тереза від Ісуса каже, що один акт покірності важливіший за знання цілого світу.

— Покірність і м’якість — це фундаментальні риси зрілого батьківства. Але від чого конкретно повинен починати чоловік, який створює сім’ю і стоїть перед перспективою батьківства?

— Від простих речей. Треба почати жити. Не завтра, а вже сьогодні, тепер, уже. Прокинутися вранці, помолитись, бути приємним у спілкуванні з близькими, піти на роботу. Щодня потрібно приймати рішення: не буду кричати, не буду ображатися на інших, не буду брехати, обманювати; намагатимусь бути зичливим до своєї дружини, намагатимусь слухати своїх дітей, а не лише до них говорити. Щодня потрібно знову і знову приймати рішення бути добрим чоловіком, добрим батьком : сьогодні, тепер, вже, а не аж завтра. Як на перемогу у війні складаються, на перший погляд неважливі, сотні і тисячі маленьких сутичок, аналогічно відбувається і у чоловічих баталіях за зріле батьківство.

І що ще…Молитися про велике батьківське серце. У відносинах із дружиною та дітьми не йдеться про час, а вже тим більше не про гроші, але про серце, велике серце. Навіть найбільші наші жертви заради дружини та дітей, у яких немає серця, втрачають смак…

— Що робити жінкам, щоб ставати кращими дружинами та матерями?

— Дбати про себе. Так багато засмучених, занедбаних жінок, втомлених подружніми конфліктами, алкоголізмом чоловіка, надмірною турботою про дітей, поєднуванням роботи і хатньої праці. Часто все лежить на плечах дружини та матері. Я не раз кажу по-дружньому, по-батьківськи кажу таким жінкам: «подбай спершу про себе, піди на розмову із розумним терапевтом, поговори з ним. Нікому не кажи. Нехай чоловік дивується відколи «вона» така розумна».

Всі — жінки та чоловіки, діти, батьки, всі ми повинні приймати життя таким, як воно є. Життя не придумаєш. Воно дається нам як дар і як завдання. Потрібно слухати життя та його вимоги. Його не ошукаєш, не обдуриш. Всі безвідповідальні і неправильні вибори, кожне спрощування, комбінування — все має свої болісні наслідки.

Я маю свій «персональний», якщо можна так висловитись, закид до західної цивілізації за те, що жорстоко обманює молодих людей. Каже: «Роби що хочеш — тобі все зійде з рук». Це неправда. За все прийде рахунок. Буквально за все. Сьогодні не вчишся, завтра вже будуть наслідки. Сьогодні обманюєш — завтра ніхто тобі не повірить. Сьогодні ти обманюєш дівчину — завтра тебе обдурять твої власні діти.

— Дякую за розмову.

Інші статті за темами

ПЕРСОНА

МІСЦЕ

← Натисни «Подобається», аби читати CREDO в Facebook

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

ПІДТРИМАЙТЕ CREDO
Шановні читачі, CREDO — некомерційна структура, що живе на пожертви добродіїв. Ми з вдячністю приймемо Вашу допомогу. Ваші гроші йдуть на оплату сервера, роботу веб-майстра та гонорари фахівців. Переказ через ПриватБанк: Пожертвування можна переказати за такими банківськими реквізитами:

4149 4978 3481 8017

Благодійний внесок ПРИЗНАЧЕННЯ ПЛАТЕЖУ: Добровільна пожертва на здійснення діяльності часопису CREDO.

Інші способи підтримати CREDO: (Натиснути на цей напис)

Щиро дякуємо читачам за жертовність усім, хто нас підтримує!
Підпишіться на розсилку
Кожного дня ми надсилатимемо вам листи з найважливішими та найцікавішими новинами.

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: