Питання-відповідь

Чому Церква висуває моральні вимоги до невіруючих?

17 Жовтня 2017, 16:15 2067

Питання: чому Церква не перестає виступати проти абортів, евтаназії, розлучень, гомосексуальних шлюбів та ін., порушуючи свободу совісті невіруючих?

Хіба має вона право змушувати когось поводитися згідно з католицькою доктриною? З якого дива Церква бореться проти законів, що суперечать католицькій моралі, якщо ці закони стосуються лише невіруючих, які переконані, що такі вчинки не є злом, для них це не тяжкі гріхи, як для християн? Чому б не залишити людям свободу робити так, як вони самі вирішать?

Відповідь: Неправильним є твердження, ніби, виступаючи проти перелічених учинків, Церква змушує людей дотримуватися її доктрини. Церква не нав’язує нікому своїх моральних норм, і такої тези не можна знайти в її вченні.

Справді, це було би порушенням свободи іншої людини, а євангельська проповідь із самих витоків заснована не на насильстві або насадженні, а на залученні. Однак те, що перераховано в питанні — аборт, евтаназія, гомосексуальний «шлюб», розлучення, — не становить предмету віри, до якого невіруючі не мають жодного стосунку і щодо якого можуть робити що завгодно. Все це не є питаннями віри, а належить до сфери прав людини. Наприклад, аборт — убивство дитини в материнській утробі — це тяжкий злочин проти життя людини, яка приходить на світ, і не можна залишати іншому свободу здійснювати це вбивство лише тому, що, на відміну від нас, він не усвідомлює цього як зло. Це зло виявляє не релігія, а совість, у якій завжди лунає голос Бога, — за винятком випадків, коли цей голос повністю заглушений. Цей голос аж ніяк не ототожнюється з голосом Католицької Церкви: Бог говорить у совісті кожної людини, навіть якщо вона не зараховує себе до віруючих. Кожна людина відчуває в собі закон, вписаний у неї не нею самою і навіть не державою, і відчуває, що повинна слухатися цього голосу, який закликає робити добро і уникати зла. Людина інтуїтивно розуміє, де зло, а де добро, і навіть невіруючий, навіть войовничий поборник абортів сам прекрасно знає, що аборт не є добром, і вважає його злом — нехай неминучим, нехай вимушеним, «меншим злом», для якого можна знайти яке завгодно виправдання, — але він у своїй совісті не вважає його добром, якщо лиш голос його совісті не заглушений повністю голосом від лукавого.

Якби в серце людини не був вписаний цей закон, який змушує її розрізняти між злом і добром, то кожен дотримувався би своєї власної моралі й не існувало б узагалі ніяких законів. Наприклад, людина могла б тоді слідувати своїм переконанням, що вбивати невинну людину — це не погано і навіть похвально. Однак права вбивати у людини ніколи не було і не буде. Це твердження зовсім не означає насадження католицької віри, воно є лиш нагадуванням про те, що з самого початку вже вписано в серці людини, і вписано для того, аби людина була щасливою, бо добро завжди провадить до блага людини. І навіть якщо якесь суспільство вирішує більшістю голосів ухвалити закон про те, що вбивати дітей, наприклад, у материнській утробі, допустимо, — це не означає, ніби цей злочин раптом перетворюється в добру справу. Він залишиться жахливим злочином. Називати той чи інший учинок добрим чи злим — це не сфера компетенції ні парламенту, ні якого завгодно іншого органу, що не може ніяким декретом перетворити зло в добро. Легалізоване вбивство завжди залишиться вбивством, перекручення — збоченням, навіть якщо його назвуть іншим словом.

Виступаючи проти легалізації абортів та евтаназії, Церква захищає невинних від убивства. Та й жодна жінка не відчуває щастя після зробленого аборту. Тому, засуджуючи аборт, Церква захищає також гідність жінки. Таким чином, це не є нав’язуванням догм віри. Жінка може наводити аргументи на захист свого вибору позбутися дитини; але вона в своєму серці не вважає цей учинок добром і завжди від нього страждає, іноді усвідомлюючи це зло через багато років.

Що стосується гомосексуалізму, то і в цій царині парламент не має права вирішувати, чи є дії гомосексуальних пар добром, чи злом. Хоч би як ці дії назвати, навіть красивим словом «сім’я» або «шлюб», — вони не стануть від цього благими. У законодавців немає реальних повноважень зараховувати їх до добра, називаючи благим словом «сім’я». Сім’я і шлюб залишаться заснованими на єдності чоловіка й жінки навіть у тому разі, якщо законодавці зарахують до цієї категорії й інші партнерства. Це вписано в серце і в культуру людини від початку: ще стародавні визначали шлюб як постійну спільність, призначену для продовження роду і виховання дітей. І навіть якщо гомосексуальній парі суспільство дозволяє маніпулювати з зачаттям або всиновлювати дітей, ця пара не стане шлюбом або сім’єю. Церква не втручається в їхні стосунки: якщо вони бажають жити так чи інакше, це їхня особиста справа, — але називати це шлюбом або сім’єю неприпустимо, у них немає такого права. Привласнюючи собі це право, з усіма його наслідками, вони завдають непоправної шкоди суспільству: досить подумати про різні способи придбання дітей, на яких вони претендують, назвавши себе сім’єю. Поки за таке право борються тільки гомосексуальні пари, і навіть суспільству з його законодавцями довелося пройти дуже довгий шлях, щоб зробити крок назустріч легалізації цих пар. Але все ж якщо сьогодні, скажімо, себе назвати шлюбом вирішить не пара, а троє або четверо чоловіків, які живуть у цивільному шлюбі між собою, — суспільству, швидше за все, доведеться ще дуже довго заглушувати в собі голос внутрішнього закону, аби допустити «шлюб», що складається з чотирьох осіб однієї статі. Не виключено, що як не сьогодні, то завтра таке вважатиметься допустимим!

Католицька Церква також не ставиться до розлучення як до чогось позитивного. Жодна людина в глибині душі не вважає розлучення доброю справою. В день одруження кожен хотів би мати ідеальний шлюб назавжди і померти з обранцем в один день. Інша справа, що різні обставини, схильність до егоїзму і гріха завжди підривали основи нерозривного шлюбу. Ні в кого немає сумнівів, що розлучення не відбувається на порожньому місці, це завжди наслідок страждань і  їх джерело, особливо для дітей. Розлучення завжди призводить до негативних наслідків — щонайменше для одного з подружжя, або для обох, або для дітей, причому це теж часто виявляється не одразу. Його можна назвати неминучим вчинком, меншим злом, — але навряд чи у когось повернеться язик назвати його добром, до якого може прагнути людина, щоб бути щасливою.

Скажемо так: за винятком продуманого розрахунку, ніхто не одружується для того, щоб розлучитися. Аби зрозуміти, що розлучення не є добром, немає необхідності бути віруючим католиком. Зло розлучення — на очах у всіх.

Свобода — це дорогоцінний дар, властивий людині. Але людина не може бути вільною чинити зло — тому що інша людина також вільна і ніхто не має права завдавати їй зло. Людина не володіє свободою вбивати, красти, мучити інших людей, завдавати іншим матеріальних збитків. Аби погодитися з цим, не потрібно бути віруючим.

Людина має свободу для творчого й відповідального вершення добра, а не зла. Злі вчинки — це зловживання свободою, тому суспільство карає за злочини. Виступаючи проти легалізації зла, Церква не насаджує моральний закон суспільству. Закони в Церкві існують тільки для послідовників цієї Церкви. Невіруючі не зобов’язані поводитися як віруючі, і мета проповіді Церкви навіть із тих чи інших суспільних питань — зовсім не змусити інших виконувати її заповіді. Своїм учительством вона ніколи не мала на меті змінити цивільні закони таким чином, щоби невіруючі чинили як віруючі. Швидше, соціальне вчення Церкви спонукає змінити закони таким чином, щоб людина залишалася людиною, щоб вона залишалася вільною і могла користуватися всіма своїми природними правами, щоб не заперечувалося право кожної людини на життя і гідність, відповідне її людської сутності, щоб зло не зневажало її свободу і не перешкоджало їй реалізувати свій потенціал.

Суспільство не має права називати добром зло і визначати, що добре, а що погано з моральної точки зору. Суспільство не має права також судити про совість людини: воно може судити лише про поведінку людини перед тим чи іншим законом, прийнятим за домовленістю.

Але існує не тільки закон, прийнятий за домовленістю: не можна ігнорувати закону, вписаного в совість людини.

Саме до цього і закликає Церква, звертаючись також до законодавців. Закон, вписаний у серце кожної людини, наказує не вбивати і не чинити зло ніколи й ні за яких обставин.

Переклад Католицький оглядач за матеріалами: Радио Ватикана  

Інші статті за темами

ПЕРСОНА

МІСЦЕ

← Натисни «Подобається», аби читати CREDO в Facebook

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

ПІДТРИМАЙТЕ CREDO
Шановні читачі, CREDO — некомерційна структура, що живе на пожертви добродіїв. Ми з вдячністю приймемо Вашу допомогу. Ваші гроші йдуть на оплату сервера, роботу веб-майстра та гонорари фахівців. Переказ через ПриватБанк: Пожертвування можна переказати за такими банківськими реквізитами:

5168 7427 0591 5506

Благодійний внесок ПРИЗНАЧЕННЯ ПЛАТЕЖУ: Добровільна пожертва на здійснення діяльності часопису CREDO.

Інші способи підтримати CREDO: (Натиснути на цей напис)

Щиро дякуємо читачам за жертовність усім, хто нас підтримує!
Підпишіться на розсилку
Кожного дня ми надсилатимемо вам листи з найважливішими та найцікавішими новинами.

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: