Для більшості католиків — як і для мене — це ім’я асоціюється з єретиком і бунтівником проти Церкви.
Втім, якщо Господь використовував навіть язичницького царя Кіра задля блага свого Вибраного народу, то чи не можемо й ми чогось навчитися від Лютера, відсіюючи полову від доброго зерна?
1. Людина оправдується вірою, а не своїми ділами.
Це — вчення Католицької Церкви. Повірте, я сам був шокований, коли це вперше почув від одного єпископа, але мушу визнати: він досить переконливий, коли йдеться про вчення Отців Церкви. То вони порівнювали наші добрі діла з жіночою кров’ю в особливі дні, яка свідчить не про життя, а лише про смерть. Бо насправді людина сама по собі не може творити абсолютного добра. Навіть якщо і ззовні діла наші добрі, то часто (свідомо чи ні) ми їх чинимо через приховані низькі мотиви або егоїстичні примхи. Наведу досить банальний приклад, коли у 1990‑ті кримінальні авторитети будували церкви (як тепер деякі чиновники). Вони це роблять, аби видаватися добрими в очах людей чи щоб «купити собі Небо». Але це не заважає їм жити аморальним, далеким від християнського ідеалу життям.
Втім, це аж ніяк не означає, що добрих діл нам не треба і що людина спасається лише однією вірою. Навпаки, ми «створені у Христі Ісусі для добрих діл, які Бог уже наперед був приготував, щоб ми їх чинили» (Еф 2, 10). Бо насправді християни — це лише олівчик у руках Бога, але щоб це зрозуміти, потрібна віра і відкритість на Його благодать.
Усе справжнє добро, що ми маємо і творимо, походить до Бога, а ми — лише жебраки, які милосердно потребують Його благодаті. Тому людина не оправдується своїми добрими вчинками, бо насправді їх не має, — так само як не оправдується своєю вірою, бо віра це дар, а не наші зусилля чи завчені формули (пор. Рим 4, 17). І тому нині треба знову наголошувати на потребі віри, яка випливає зі слухання Доброї Новини (Рим 10, 17).
На мою думку, ми дуже часто приймаємо за очевидне ті речі, які далеко такими не є. Що людина, яка хрестить дитину, обов’язково передасть їй віру. Чи що приходять посвятити паски ті, хто насправді вірить у воскресіння Христа. Тому варто розпочинати не від питання, чи ти виконуєш моральні принципи, але — чи зустрів ти Христа.
2. Чи ми досі віримо тільки у Христа?
Протест Лютера був спрямований проти культу вшанування Святих та Богородиці. Я католик, і мені моя Небесна Мати, ані брати у вірі, які вже осягнули славу Неба, не лише не заважають, а й допомагають будувати відносини з Христом. Пам’ятаєте, коли на ізраїльський народ Бог наслав вогняних гадюк, то вони прийшли просити Мойсея, аби той заступився за ними перед Богом. І так я звертаюся до святих, коли почуваюся грішником перед Богом (а справжній християнин завжди почувається негідним, щоб Господь прийшов до нього). Так само, як мої брати-протестанти просять про молитву своїх братів у спільноті, коли відчувають свою духовну неміч, — я прошу братів, яких Церква офіційно підтвердила, що вони вже в небі, про допомогу. Адже християни вірять у Бога живих, а не мертвих (Лк 20, 38), і всі, хто охрестився у Христа, живуть у Христі, який не знає смерті (Гал 3, 27). Але річ не в цьому.
Принцип Solus Christus — цілком католицький, адже вчить, що немає іншого Спасителя, окрім Ісуса Христа. Але нерідко чую від католиків, православних чи навіть протестантів, що неважливо, у яку Церкву ходити чи яку релігію визнавати, адже Бог один. Головне — бути доброю людиною і у щось вірити. Що, мовляв, християни, мусульмани чи навіть буддисти вірять у того ж самого творця, тільки під іншими іменами. І важливо просто вірити. Вважають, що спасенними будуть навіть атеїсти, які є нібито анонімними християнами. Але Святе Письмо ясно говорить: «Нема ні в кому іншому спасіння, бо й імені немає іншого під небом, що було дане людям, яким ми маємо спастися» (Діян 4, 12). Можна вірити у будь-кого, але дати тобі вічне життя може тільки Христос.
3. Вірити лише у Боже Слово…
Так, для християнина важливе лише Слово Боже. «Sola Verba Dei». Можливо, для декого буде відкриттям, але Біблія і Боже Слово — не тотожні, адже останнє випереджує, перевищує і включає в себе Святе Письмо. Боже Слово — це не записаний на папері Голос із Неба, а дія Всевишнього в історії світу і спасіння. Подивіться на книги Старого Завіту. Вони оповідають про конкретний досвід Бога у житті Авраама, Мойсея, Іллі. І слова, які промовляв безпосередньо до них Господь, становлять незначну частину цілості, але це не заважає нам усе їхнє життя на сторінках Біблії називати Божим Словом. Навіть їхні гріхи та падіння ставали нагодою пізнавати милосердне обличчя їхнього Творця!
Та найголовніше — Слово Бога, яким постало все, і ніщо, що постало, не постало без Нього. У Ньому було життя, і життя було — світло людей. І Слово стало тілом, і оселилося між нами, і ми славу Його бачили — славу Єдинородного від Отця, благодаттю та істиною сповненого (Йн 1, 3б. 14), — це Ісус Христос. І не лише те, що Він говорив, але все, що робив, було Божим Словом. Тому Апостол Йоан пише: «Є багато ще й іншого, що сподіяв Ісус, — та якби оте все поодинці записати, то, гадаю, і самий світ не змістив би написаних книг» (Йн 21, 25). І лише ту малу частину записали Апостоли у чотирьох Євангеліях, які спочатку були своєрідними катехизами для тих, хто хотів прийняти хрещення.
А вчення і оповіді про Ісуса передавалися (Tradere) усно у громаді учнів («Тож стійте, брати, і тримайтеся передань, яких від нас навчилися чи то усно, а чи листовно» (2 Сол. 2. 15). І гарантом непомильного збереження Божого послання був Святий Дух, який діє у Церкві. Бо «де двоє або троє зберуться у Моє ім’я» (Мт 18, 20). Справді, біблійні слова звернені до кожної людини індивідуально, але трактувати їх суть має право лише Церква, бо це вона «стовп та основа правди» (1 Тим 3, 15) і Тіло Слова (Христа).
Святе Письмо можна образно порівняти зі скелетом, на якому тримається вся спільнота, а Традицію — з нервами і судинами, які з’єднують кістки в одне ціле. Але це все буде мертвим, якщо тіло не оживить Дух Святий, який мешкає у Церкві. Бо Біблія не впала з Неба, вона писалася у Церкві, і потім Церква на Синодах у Гіппоні 393 р. та Карфагені 397 р. (на таких самих, які проголосили титул Богородиці) встановила канон Нового і Старого Завітів. І якщо вже Лютер відкинув авторитет Церкви, то мене не дивує, що він вилучив зі Старого Завіту сім книг, а послання Якова називав «солом’яним», і лише чудом воно залишилося у протестантській версії Святого Письма.
Та найбільша проблема значної частини як протестантських, так і католицьких богословів і вірних — вони не вірять, що вся Біблія є Словом Бога, і починають виривати його суть поза контекстом (тобто Традицією) і Святим Духом, і вважати, що, наприклад, гомосексуалізм не є гріхом, а аборт це не вбивство. Поки ми не визнаємо, що все Слово є натхненим (також і слово, збережене у вченні Церкви), ми не зможемо пізнати справжнього Христа і слідувати за Ним.
4. Тільки благодать… але як на неї відкритися?
Справді, як казав Тридентський Собор, благодать необхідна для спасіння. Але людина має вільну волю і може прийняти Боже запрошення до спасіння, а може і його відкинути. Як говорив св. Августин, Бог створив нас без нас, але нас без нас спасти не може! І тут католики у більш виграшній ситуації порівняно з іншими християнами, бо мають доступ до повного багатства Божої благодаті, необхідної для спасіння і святості.
Ми маємо Таїнства, Боже Слово, священиків, а також двотисячолітній досвід духовного життя безлічі святих. Та проблема не у кількості Божих дарів, а як відкритися на Бога. Якщо подивитися на часи Ісуса, ми побачимо, що Бог не переставав діяти у житті ізраїльського народу, однак найбільш ревна частина Вибраного народу чомусь була закрита на Його голос. Так само ми можемо ходити до храму, виконувати релігійні практики і в підсумку не знати живого Бога. Не тому, що Він далеко чи не хоче нам об’явитися; просто ми не готові Його прийняти таким, який Він є.
Тому, поряд із байдужістю, формалізм — це найбільша загроза для сучасного християнства. Принцип «3 П: прийшов, перехрестився і пішов». Без благодаті ми дуже часто створюємо образ Бога, який не відповідає дійсності, або малюємо своє бачення святості чи християнського життя, яке насправді дуже далеке від християнства. Тому першочергове завдання Церкви — це не навчити знань чи передати зовнішню побожність (хоча це теж важливе і потрібне ), а допомогти відкритися на Божу Любов та зростати у благодаті й відносинах із Богом.
А щоб мати Віру, треба відкритися на Благодать Бога і дозволити Йому увійти у моє життя, а мені — у Його. Потім віра поступово, як гірчичне зерно, буде зростати й поглиблюватися, давати плоди духовного життя; але спочатку треба пробити сухий ґрунт нашого серця, щоб туди увійшло зерна Слова і тепло Божої Благодаті.
5. Реформатори погано зрозуміли свою роль.
Я вважаю, що Мартін Лютер та інші отці реформації були знаряддями у руках Бога. Але не так, як вони самі це бачили, — як творців нових Церков. Бо жоден пророк, навіть Мойсей, не творив нового богообраного народу чи давав нове вчення, лише закликав до покаяння та відновлення справжнього культу. Очевидно, що Бог хотів очищення Церкви від усього бруду, що там накопичився. Тому допустив реформацію, яка мала корисний вплив на Церкву так само, як хвороба його має на зміцнення імунітету організму. Ані інфекція, ані розкол — це аж ніяк не добрі речі; втім, вони можуть мати позитивні наслідки. Так само Бог допускає наші смертні гріхи, щоб урятувати нас від значно страшнішої небезпеки — гордині.
Сам Лютер любив повторювати, що за життя він для Папи був чумою, а після смерті буде його погибеллю. Втім, протестантизм не лише не послабив Рим, але дав йому новий імпульс до оновлення, аж навіть самі тогочасні протестанти це визнавали.
Історія доводить, що справжніми реформаторами Церкви є святі, які закликають до навернення і покаяння, навіть інколи вмираючи за це. Святий Франциск не бунтом, а покорою відновив обличчя середньовічної Церкви, а з попелу поразки слуги Божого Джироламо Савонароли постали ціла плеяда святих, таких як Філіп Нері чи Катерина Річчі, які здійснили реформу у самому серці Церкви.
Бо суть святості — не активізм чи побожність, а покора перед Богом, який промовляє через свою Церкву. Звісно, можна деяким пасторам дуже голосно говорити про свій послух Богові, але яка гарантія, що вони насправді виконують волю Божу? Тоді як католики вслід за Христом можуть сказати про своїх єпископів: «хто слухає вас, мене слухає; а хто гордує вами, мною гордує; а хто гордує мною, гордує тим, хто послав мене» (Лк 10, 16). І навіть якщо мої настоятелі помилялися, то напевно навіть їхню помилку Бог би використав на добро.
Тому святі не розчаровувалися, коли їхня справа руйнувалася чи їх переслідували, бо знали, що реформа Церкви — це справа Божа, а не їхня. Бо зміна очільників влади або системи (світської чи церковної), якщо не міняються серця, нічого не дасть. У цьому реформація була подібною до Майдану, який у багато чому не виправдав сподівань. Хоча сама ідея реформи як повернення до витоків є чудовою, адже біля витоків християнства завжди знаходиться любов. Однак повертатися потрібно слідами традиції і в єдності з Церквою, бо дуже легко заблукати, — що ми й бачимо на прикладі багатьох спільнот.
Ілюстрація: Paweł Kuczyński
фінансово.
Щиро дякуємо!
