Час від часу виникають дискусії (або й просто мережеві сварки) на тему «священики і гроші».
Отож я вирішив поділитися 10 пунктами, які, може, хоч трохи допоможуть упорядкувати ці справи у нашому сприйнятті.
1. Необхідно розрізняти орденських і дієцезіальних священиків. Дієцезіальні священики не складають обіту вбогості, а отже, у матеріальних справах мають принципово такі само права та обов’язки, як і кожний християнин.
2. Священики живуть у пастирській заохоті Церкви «жити як їхні парафіяни». Те, що отримують, вони мають призначати на користь Церкви і діла милосердя. Йоан Павло ІІ свого часу заохочував священиків «бути солідарними з народом», за стилем життя бути ближчими до «звичайної і радше вбогої родини». Папа Франциск, як зараз усім відомо, закликає до «вбогої Церкви вбогих», і щоби «пастирі пахли своїми вівцями».
3. Одна справа — особисте майно (інколи успадковане в сім’ї), а інша справа — майно парафіяльне, церковне.
4. Зажерливість і егоїзм це гріх. Але гріхом також є заздрість і обмова!
5. Осуджуючи, треба пам’ятати, що часто ми всього не знаємо. Може виявитися, що хтось живе на широку ногу, але на бідних дає набагато більше, ніж ті, хто до нього має претензії, а самі навіть удовиного гроша не дають іншим. І навпаки, хтось може видаватися убогим, а витрачати гроші так, що це неможливо узгодити з Євангелієм.
«Бо ти кажеш: Багатий я, розбагатів, і ні в чому потреби не маю, а не знаєш, що ти — злощасний і мізерний і бідний і сліпий і голий» (Одкр 3, 17).
6. Неправда, що християни можуть мати лише стільки, скільки необхідно для прожитку. Матеріальна вбогість не є християнським ідеалом. Якби це було так, ми б не повинні були допомагати бідним, бо вони вже «осягнули ідеал».
Ідеал християнина — свобода (спасіння) і солідарність (любов).
«Умію бути в упокоренні, умію бути і в достатку: в усьому і в усіх обставинах я звик і насичуватися, і голодувати, жити в достатках і терпіти злидні» (Флп 4, 12).
7. Бог не гидує грошима, Він лиш нагадує, що все належить Йому, і що ми колись відзвітуємо також і за те, як розпоряджалися Його власністю.
«Мені належить срібло, мені золото, —слово Господа сил» (Аг 2, 8).
«Гаразд, слуго добрий і вірний. У малому ти був вірний, поставлю тебе над великим (…) А нікчемного слугу того викиньте в темряву кромішню» (Мт 25, 21. 30).
8. Євангельська вбогість відрізняється від комунізму, зокрема свободою. Євангеліє заохочує, але не примушує.
«Нехай дає кожний, як дозволяє серце, не з жалю або примусу: Бог любить того, хто дає радо» (2 Кор 9, 7).
9. Проблемою часто є не гроші, а стосунки. Є випадки, коли священики діставали від парафіян автомобілі вартістю за сотні тисяч, або ж парафіяни казали, що як їхній пастир їздитиме такою старою машиною, то йому куплять нову. Не про те йдеться, щоби мати чи не мати, а про те, як жити у спільноті, аби знати, що людей підтримує, а що їх руйнує.
«І як був у Витанії, в домі Симона прокаженого… підійшла жінка з алябастровою посудиною щирого й дорогоцінного нарду і, розбивши ту посудину, вилила Йому на голову. Деякі обурилися між собою: Навіщо, мовляв, така втрата мира! Таж її можна було продати більш, ніж за триста динаріїв»!» (Мк 14, 3‑5).
10. Кожний медіальний галас довкола священиків — це хороша нагода для кожного з нас зробити собі іспит совісті.
– Чи ми, священики, живемо згідно з євангельською вбогістю і чулістю щодо ввірених нам людей?
– Чи ми, вірні, реагуємо на поведінку деяких священиків із любові чи з заздрості? З турботи про будування спільноти вільних людей у Христа, чи з призвичаєння до комуністичної ментальності «у всіх забрати, всім поділити»?
бідна вдова
не подумала – не маю грошей
не подумала – інші мають більше
не подумала – дати один гріш це соромно
не подумала – дві копійки це ніщо для скарбниці
не подумала – не дам на храм бо у ньому живуть багатші від мене
не подумала – Богу волію давати дари духовні
не подумала – не дам гроші Богові який забрав чоловіка
не подумала так
бідна вдовиця
вкинула все що мала
Чому?…
фінансово.
Щиро дякуємо!
