Чи буває постабортний синдром у… медиків?

Для частини лікарів переривання вагітності — звичайна медична маніпуляція. Інші ж страждають. Хоч і приховано.

У дискусіях щодо переривання вагітності найчастіше виступає «трикутник»: мати-батько-дитина. Дуже рідко додають, що за «маніпуляцією» стоїть медичний персонал. Лікарі, акушерки, санітарки. Про лікарів говориться мало і самі вони, поза рідкісними винятками, не бажають уголос говорити про свій досвід і лікарняні пережиття. А вже страждання від зроблених абортів це взагалі тема табу. Як у лікарському середовищі, так і в публічному просторі. Чи можна говорити про постабортний синдром у медиків? А якщо так, то кого він стосується і як проявляється?

Як стерти з пам’яті

Пані Кристина — акушер-гінеколог із майже 20‑річним стажем. Просить не наводити її персональних даних, бо говоріння про ПАС у лікарів «може викликати непотрібні емоції».

— Я ніколи не робила абортів сама, хоча колись ставилася до самої цієї справи бездумно. У лікарнях спостерігала за тим, як їх роблять, «на віддалі», трохи як «це не моя проблема», — каже вона. — Знала, хто їх робить у моїй лікарні офіційно, а також знала, хто робить неофіційно, поза лікарнею, нелегально. Один лікар із цього жив, і йому все добре складалося. Казав до інших: «Якщо направите до мене — платитиму». Тобто «відбивав» певну частину суми. Мені це просто видавалося гидким.

Однак гидування було недовгою реакцією. Прийшла до пані Кристини знайома пацієнтка. Мала нешлюбну вагітність. Просила про «розв’язання проблеми».

«Проблема» на знімках УЗД уже мала ручки, ніжки і була цілком здорова. Пацієнтка знала, що ця лікарка абортів не робить. Умовляння залишити дитину були безрезультатними. Зрештою пацієнтка пригрозила, що як їй не дадуть «рекомендацію» до лікаря, то вона зробить це у першого-ліпшого «різника» і їй буде погано. «Я дала їй контакти того колеги. Старалася сама себе переконати, що роблю правильно…»

За кілька днів та сама пацієнтка прийшла на очищення матки після викидня. «Я мусила її прийняти. На УЗД цим разом побачила темряву. Кілька днів тому тут підстрибувало дитя. Донині пам’ятаю, а минуло багато років, як пацієнтка тоді виглядала, яку мала зачіску і в що була одягнена. І пам’ятаю, що дитини в її лоні вже не було.»

Цю картинку і шок від неї пані Кристина довгий час намагалася стерти з пам’яті. «Я це відкинула. Не хотіла думати. Але ця картинка і вся справа повернулися кілька років тому, і дуже сильно. Може, на це вплинуло народження моєї власної дитини… Згадую також шокуючу розмову з лікарем, який скеровував на чистки до інших спеціалістів, зізнаючись: “Що з того, що я не роблю цього сам? Я даю направлення. Те ж саме, якби сам вичищав”».

Пані Кристина не зважилася на розмову з психологом. Навіть тоді, коли картинка УЗД поставала перед очима часто, дуже часто… Вибрала сповідь. Допіру третій священик зрозумів, у чому справа. Провів генеральну сповідь і висповідав так, як зі скоєного аборту. «Лиш тоді я отримала спокій сумління, хоча ще думаю про ту матір і її дитину. Колись, по смерті, я їх побачу. Не знаю, що я їм скажу…»

Євгенічний герой?

Пані акушерка Барбара теж боїться розмовляти від свого імені бо, як каже, у своєму середовищі найважливішою є «солідарність». Страх головно сказати правду навіть посеред тих, хто сам проти абортів. Зараз у її лікарні виконуються лише легальні аборти — євгенічні. Колись, як пані Барбара починала працювати, ще робили їх «із соціальних причин». (Це коли дитина здорова, але, наприклад, третя і вже може вважатися зайвим тягарем для сім’ї. Держава ж турбується про своїх громадян.) Тоді лікарі були зобов’язані робити аборти при асистуванні всіх акушерів. Потім ця практика потроху занепала. Також і ставлення суспільства до євгенічних абортів щоразу більш негативне.

Як реагують лікарі-абортмахери на свою працю? По‑різному. «Однак я маю враження, що реакції та поведінка відображають всю справжню систему цінностей і спосіб життя. Я бачила підхід повністю байдужий, без роздумів, бачила класичні витіснення. Бачила емоційні проблеми. Але побачила також і отримування величезних прибутків із тих операцій і звичайну жадібність. Спостерігала й автодеструктивну поведінку. Скільки лікарів — стільки реакцій».

Пані Барбара говорить також про сучасне сприйняття євгенічних абортів. «Насправді то ніхто цього не любить. Ну бо як любити убивство дитини? Причому великої. Часто, однак, лікарі й акушери пояснюють це “допомогою” матері, правом на вибір. Дехто навіть вважає, що виконує вчинки майже героїчні: бо ж ніхто не хоче, аби хвора дитина страждала на світі! Правда?»

Лікар-гінеколог додає: «Я асистувала при євгенічних абортах. Зрештою пішла з лікарні, маю приватну практику. Більше не могла переконувати себе, що все нормально, а я допомагаю жінці. Я не могла спокійно спати, боялася за свою сім’ю, мала прояви депресії, страхи. Зрештою потрапила до психолога, який, однак, не сильно зумів допомогти. За якийсь час скерував мене до фахівця з ПТСР. Виявилося, що моя праця викликала симптоми, зіставні, наприклад, із враженнями від воєнних дій. Допіру на такій терапії, крок за кроком, я впорядкувала свої спогади, а потім і життя».

Як реагують колеги на євгенічні аборти, що й надалі виконуються? «Я не вірю, що з цим можна жити нормально. Хоча багато хто так твердить. Зрештою, про ЦЕ у лікарнях майже не говорять. ЦЕ роблять, потім прибирають, оформлюють документи і відпроваджують додому. Інколи “випадок” обговорюється в ординаторській. Але так, чимшвидше…»

«Ті діти дивляться на мене»

Не всі медики страждають через зроблені ними аборти. Однак частина їх потребують підтримки. І не завжди знають, де шукати допомоги. Буває також, що своїх емоційних проблем чи клопотів із функціонуванням вони зовсім не пов’язують зі своєю працею. Біль можна глушити і препаратами, і подружніми зрадами, і навіть якимось шаленим хобі.

— Якось до мене прийшов пацієнт зі скаргами на проблеми у сім’ї, однак виявилося, що його подружжя і діти в нормі. Попри це, він мав прояви депресії. Ми старалися докопатися. Зрештою пацієнт розповів про свою працю: він акушер-гінеколог, — каже психіатр Кристина Залевська.

Серед тривожних проявів, які його непокоїли, було прагнення відступити, втекти, сховатися, відчуття страхітливої пустки. У цій пустці домінував один образ: перед очима поставали сцени з його кабінету, де він виконував аборти. Він навіть прямо сказав: «Ті діти дивляться на мене розплющеними очима». Те, що він робив роками, суперечило його системі цінностей, у якій був вихований і з якою внутрішньо погоджувався. Таким чином, людина довгі роки жита у внутрішній розколотості: мусила робити те, що вважала злом. Цей пацієнт розповів, що така проблема серед лікарів поширена, а як хтось бунтує, то стикається з остракізмом у середовищі медиків.

Він також дістав направлення до фахівця, який працює з ПТСР…

Час від часу в Церкві пропонують реколекції для людей, які мають постабортний синдром. Зокрема, у Польщі спеціалізовані реколекції «Виноградник Рахилі» проводить с. Беата Вітерска, паллотинка. Вона сама — акушерка за фахом, і переконана, що суспільство не бажає говорити про ПАС у медиків тому, що це рана, а торкатися рани — боляче. «Світ медицини захищається від емоцій і чужого страждання. Носить маски та щити, а на щитах написано “ми виконуємо закон”. Так їм легше жити. Одним це вдається ціле життя. Інші — страждають», — каже с. Беата.

Переклад CREDO за: Агата Пущіковска, Gość Niedzielny