«І прийшли ми тоді у Грецію, і повели нас у будівлі, де ото вони служать Богові своєму, і не знали ми, чи на небі були, чи на землі. Бо нема на землі такого видовища або краси такої, — не вміємо ми й сказати про неї. Тільки те відаємо, що напевне Бог перебуває з людьми і служба їх краща, ніж в усіх землях. Ми навіть не можемо забути краси тієї».
Численні описи літургії УГКЦ розпочинаються цією розповіддю із «Повісті временних літ». Ця історія показує, що не лише літургія, успадкована від греків, — найгарніше вираження християнського поклоніння, але й що посланці святого Володимира були достатньо чутливими, аби побачити цю красу, та достатньо розсудливими, щоби прийняти цю форму літургійного життя для себе і своїх нащадків.
Що могло бути простіше і правдивіше? Будь-хто, хто має очі, може побачити, яка прекрасна наша літургія, і будь-хто, хто має вуха, може пізнати, як українці збагатили цю літургію своєю музичною геніальністю. З цих причин Східна Церква України жертвувала все, щоби зберегти своє літургійне життя перед сильною та інколи майже непереборною опозицією. Тому вона може сказати: «Якщо ви хочете знати, в що ми віримо, приходьте і подивіться, як ми молимося».
Це дивовижна історія. Народ провадить до Христа його любов до краси. Чи ця розповідь історично правдива? Факт, що любов до краси літургії у крові української нації не раз доведений історією. Без сумніву, східна літургія і досі красива; але чи ми захоплюємося цією красою настільки, як наші попередники?
Історія делегатів, захоплених красою літургії, подібна до всіх добрих простих історій. Але є питання, на яке вона не дає відповіді: «Чи делегати знали, носієм чого була краса літургії?» Можна було би сказати, що вони були тільки заручниками власних очей. Що найгарніші мозаїки церкви святої Премудрості сказали їм про Христа і Божу Матір? Що саме слова гімнів, співаних протягом служб, говорили їм про їхнє власне спасіння? Чи вони почули «добру новину», чи лише солодкі звуки? Не треба далеко шукати відповідей на ці запитання. Сьогодні в наших церквах багато «делегатів» із поганського світу, які відвідують їх і не знають, чи вони на небі, чи на землі. Багато людей приходять на літургію послухати красивий спів. Деякі — насолодитися історією, що триває тисячоліттями, і подивитись на церемонії, які розвинулися з досконалістю класичного балету. Є навіть «експерти», які приходять взяти участь у красі їхнього власного знання правил і законів, які керують кожним окремим рухом у Церкві. Чи хтось із них розумів щось зі справжньої природи християнської Літургії?
Перебування в Церкві нелегке. Богослужіння довге, інколи заплутане, мова важка до розуміння. Я не хочу сказати, що ми не знаємо слів. Більшість літургійного життя УГКЦ провадиться сучасною українською мовою. Але чи ми насправді розуміємо використані слова? Більшість із них — церковна мова, яка існує тільки в межах церковної будівлі. Як часто ми використовуємо слова «Слава», «Спаситель» або «Чоловіколюбець» у повсякденній розмові? Це «церковна мова». Ми знаємо, що це звучить гарно, але до кінця не розуміємо цієї краси. Вона проходить крізь нас м’якими хвилями звуків. Вона підносить нас у колисці небесної благодаті. Вона не лякає нас, не шокує, не рубає мечем. Це мова ангелів, а ми — земні люди. Ми повертаємось до реальності життя, де такі слова, як «гроші, влада, ненависть, помста» визначають наші горизонти. Тим не менше, ми щасливі пам’ятати звук співу, красиві слова та ідеальний порядок нереального світу.
Чи літургію потрібно рятувати від її краси? Ми перше покоління, яке замислилось над цим питанням. Посланці святого Володимира не зрозуміли б такого запитання. Ті, хто вивчає історію із «Повісті временних літ» як пояснення природи нашої літургії, ніколи б не припустили такої можливості. Але це питання закладене глибоко в нас. Людина модернізму чи постмодернізму нічому більше так не довіряє, як красі. Сотні років філософи й художники намагалися показати нам, якою неправдивою і лицемірною є краса. Прагнути краси до краси — це відокремитись від правди. Ґрунт існування є потворним, а все ірраціональне, негармонійне і болюче виражає справжню природу реальності, тоді як все красиве — лише коротка втеча від дійсності, яка може закінчитися тільки в руйнуванні і розчаруванні. У термінах такого світогляду сама краса літургії — аргумент для якщо не її помилковості то, як мінімум, її недоречності. Це подібне до театральної сцени про свободу, яку показують у в’язниці.
Чи повинні ті, хто люблять літургію, спростовувати цю «філософію потворності»? Я так не думаю. Фактично, ці аргументи стосуються лише літургії у вторинному її розумінні. Вони цікаві для нас лише настільки, наскільки показують, як люди сьогодні мають докладати зусиль, аби зрозуміти літургію і які труднощі вони повинні здолати.
Кожне покоління має власні труднощі з літургією. Кожне покоління намагається подолати їх і використати це задля своєї мети. До сьогодні літургію завжди вважали чимось настільки сакральним для радикальної переміни, що спроби, зроблені попередніми віками, наново створити літургію на їх власний «образ і подобу» набули радше форми спотворень і перебільшень, аніж скорочень. Ми можемо бачити такі спотворення впродовж часів великих музичних відроджень у європейській історії. Музика тоді домінувала над людськими життями й уявами. Впродовж цих епох літургія була майже задушена на смерть довгими і складними композиціями. Служби ставали все довшими і довшими. Музика домінувала над літургійним текстом настільки, що слова були часто незрозумілими. Згодом, в епоху прагматизму, літургію довелося скоротити у всіх планах. Навіть існує припис, щоби два хори співали Літургію одночасно, але з різних місць, так, щоб загальна тривалість була скорочена вдвічі, але щоб нічого з тексту не було випущено.
Такий же процес перебільшення можна побачити в зовнішніх елементах Літургії. Церкви стали так заповнені іконами, що на богослужіннях нічого не можна було почути або побачити. Чаші стали настільки покриті золотом і коштовними каменями, що для одного священика було дуже важко підносити їх, а одяг став таким здерев’янілим від вишивки, що духовенство ледь могло рухатися. Часто відбувалась реакція і мистецтво знищували, церковні посудини робили такими, щоб нагадувати посудину, яку використовують у побуті, а музику або спрощували настільки, що вона ставала потворною і монотонною, або цілком забороняли.
Чи це має щось спільного з літургією? Можливо, має. Наша боротьба з літургією, наші спроби корегувати її нагадують спробу зробити її настільки «реальною», а відповідно — згідно з сучасною думкою — настільки спотвореною, наскільки це можливо. Але в тому, що стосується основи літургії, те, що, ми вважаємо красивим або потворним, або що делегати святого Володимира вважали красивим або потворним, не так важливо. Проте літургія — це найвища і найдосконаліша дія Церкви.
Це звучить дуже дивно, оскільки ми вважаємо найвищою дією Церкви прагматичне «діяння добра». Стояти перед Богом і пропонувати Йому подяку і похвалу за Його творіння — сповнення людського покликання. Для цього були створені Адам і Єва. Літургія не вичерпує всіх можливостей людського покликання, але завжди вважалась найвищим і найдосконалішим вираженням цього покликання. Цілком природно, що воно залучало найвищі вираження людської діяльності, яким є мистецтво. Чи можемо ми пропонувати Богові подяку, похвалу, просити заступництва і не бути переконаними, що місце, де ми це робимо, — найбільш досконале вираження того, що можемо творити в архітектурі? Чи повинні наші банки бути красивішими, ніж наші церкви? Чи мають будинки багатіїв бути повними красивого живопису, а церкви голими? Чи повинні люди присвячувати своє життя вивченню опери, яка має меншу моральну цінність, тоді як церковні хори не можуть співати, а наша церковна музика нудна?
Я думаю, що відповідь — наша недовіра до краси. Вона не стосується суті літургії. Молитва будь-де прийнятна для Бога. Внутрішня й абсолютна краса літургії невидима для наших очей. Ангели бачать і беруть участь у нашій справжній літургії, а те, що ми бачимо тут, на землі, — лише тінь і передсмак справжньої небесної Літургії. Але брак нашої великодушності щодо земної Літургії стосується наших душ. Це вказує на нашу внутрішню бідність і брак любові, нашу безсердечність і недовіру до красивого Божого творіння. Якщо ми бідні, наші церкви будуть бідними; але це найкраще, що ця бідність може запропонувати. Факт, що в минулому люди брали хліб у бідних, аби покрити ікони золотом, не звільняє нас сьогодні від приношення Богові всього найкращого в нашому житті. Кожне покоління має свою боротьбу. У минулому Церква зазнала невдачі щодо свого соціального обов’язку (і це відображено в її Літургії). Наша боротьба відбувається в іншому напрямі.
Для тих, хто вірить, завжди існує спокуса перетворити віру в незначну частину життя або лише в «обов’язок». Для тих, хто не вірить, краса літургії — ганебний факт, пародія людського життя. Це спроба покрити вигляд і сморід людського страждання дешевою золотою тканиною та ладаном. Але чи може людина повірити в Бога, не вірячи у красу? Для того, хто гордий від факту, що він живе в «реальному світі», небеса — навіть, якщо це зображує літургія — ніколи не будуть привабливими. Чи може хтось, хто відчуває, що світ злий, керується владою та обманом, — бути здатним поклонитися, похвалити і подякувати Творцеві світу? Для такої особи літургія, у кращому разі, це «втеча» від холодної дійсності буднів.
Але це все не лише наша боротьба з літургією. Зрозуміло, що вона за своєю природою залучає до краси або навіть її вимагає. Її власна істинна краса, звісно, невидима для наших очей. Але літургія — це також щось, «що передається» нам. Вона ніколи не може бути нашим власним творінням. Навіть св. Павло описує, як він отримав від когось вказівки на те, як святкувати Вечерю Господню, і він передає ці вказівки іншим (1 Кор 11, 23–26).
Це «передавання» також є боротьбою за сучасних людей у контексті літургії. Від початку модерної доби європейська цивілізація прославляла індивідуума та індивідуалізм. Навіть найбільш колективістські суспільства вдалися до культу особи. Бути «собою» за будь-яку ціну — мета людського існування. Зречення самого себе, підкорення власних талантів і бажання іншій особі або навіть установі — найбільша зрада в людському житті. Сучасне суспільство не має в цьому жодної проблеми. Навіть коли нас закликають «пожертвувати собою», це «я» — головний герой драми. І хто або що таке це я? Як я можу знати, що це?
Наше завдання відкрити власне «я» починається в дитинстві. Я заохочуюся рости в будь-якому напрямку, який міг би обрати. Очевидно, що я робитиму це в будь-який спосіб. Всі форми примусу, зрештою, зазнають невдачі. Якщо я не хочу вчитися — не вчитимуся. Якщо не хочу коритися — не коритимуся, навіть якщо моя непокора добре прихована. Але які мої критерії для оцінки власних дій? Як знати, коли я справді є собою? Я знаю це через «автентичність» моїх дій. Лише ті дії, які найбільше відображають те, що я відчуваю і думаю про себе, є справжніми і тому автентичними. Чи зазна́ю невдачі? Так, часто зазнаватиму невдачі. Чи я робитиму щось погане? Так, робитиму, але якщо дія справді «автентична», хто скаже, що це неправильно? Чи я можу сказати, що вірю, якщо не вірю? Це було б «несправжнім». Чи можу використовувати молитву, якої не розумію або яка мені не подобається? Скільки разів ми чуємо від різних людей: «Я не маю потреби йти до церкви. Я можу молитися краще в лісі, на горі, в полі, в картинній галереї». Що може дати таким людям літургія, якій тисячі років? Ця літургія, з її історичною абсурдністю та чужою мовою, є самою суттю «несправжності». Чи потрібно вільній людині поміщати себе в цю в’язницю, щоб бути прийнятною для Бога? Для сучасного суспільства це великий виклик, майже неможлива вимога.
Для Церкви питання «несправжньої» літургії представляє багато проблем. Чи можна зробити літургію «доступнішою» для сучасного суспільства? Чи може там бути більше «особистого» та «індивідуального»? Без сумніву, вона має бути вираженням індивідуальності кожного вірного. У минулому Церкву не цікавив індивідуум. Християнин був солдатом, членом великої й анонімної армії. Будь-який вияв духовної індивідуальності вважався небезпечним та вступом до анархії. Таке ставлення було не лише в Церкві, але і в суспільстві; воно також відобразилось у механічній природі святкування богослужінь Церкви. Духовенство, подібно до добре вишколених солдатів, наперед визначило власні маневри на бойовому полі. Факт, який літургія ясно проголошує, що всі охрещені відіграють у літургійному житті Церкви життєво важливу роль, не був відчутним взагалі. Це було боротьбою минулих поколінь і вони її програли. Наша боротьба відбувається зовсім по іншому. Як наша пристрасть до «автентичності» пов’язана з «традицією» св. Павла? Відповідь непроста, і боротьба продовжуватиметься.
Легко критикувати наше бажання «самовираження». Часто це просто маска для юнацької самозакоханості. Звісно, Літургія Церкви зі своїми молитвами і гімнами пропонує нам більше «справжніх» досвідів, ніж ми можемо застосувати в одному житті. Часто нездатність Літургії «зрушити нас» — це невдача з нашої провини. Нам бракує духовної уяви, яка може осягнути глибше і багатше життя, ніж те, яким ми живемо зараз. Ми прив’язані до нашого старого «я», як дитина до улюбленої іграшки. Це може сказати будь-хто, хто знає щось про літургійне життя Церкви. Проте справді брати участь у літургії, зростати в ній — це ризик, крок у невідоме. У наших предків цього не було. Найімовірніше, вони більше довіряли досвіду своїх предків, ніж ми. У минулому традицію бачили як двері до глибшого і багатшого досвіду життя, ніж того, який був доступний для індивідуального існування в його власних обмежених обставинах. Передавання знання без болю досвіду вважали дуже великим дарунком. Але не для нас. У цьому полягає наша боротьба.
Якщо ми шукаємо образ літургії, можемо знайти його в історії Якова і його битві з ангелом (Бут 32). Яків має літургійний досвід: стає свідомим близькості небес і землі, відповідає Богові «лицем до лиця». Але відразу хоче бути господарем цієї ситуації, хоче «зрозуміти», що діється. Він повинен знати ім’я ангела, з яким боровся. Бути здатним назвати речі — це початок людського розуміння, початок наукового знання. Але в цьому разі, подібному до самої Літургії, зустріч із Богом — це трансцендентна дійсність, яка «називає» і «розуміє» людську дійсність.
Це сама літургія, що нам «надає ім’я» і формує нас. Це не наше завдання «розуміти» і контролювати. Як вона робить це? Як ангел протистояв Якову? Звідки взялася сила ангела, та сила, що зробила Якова калікою до кінця життя? Звідки береться сила Літургії? Чи вона береться з нашої власної здатності творити, а потім розуміти красу?
Подібно до Якова, який змагався з ангелом, ми боремося з Літургією. Її сила більша, ніж наша, і ми ніколи не можемо дозволити їй уникнути нас.
Ендрю Квінлан
Д-р літургійного богослов’я
викладач Дрогобицької духовної семінарії
та Українського Католицького Університету
Переклад з англійської Олесі Криськів
Матеріал із сайту Християнин і світ
фінансово.
Щиро дякуємо!
