Ґабріеле Фінальді — директор лондонської National Gallery, однієї з найбільш знаних інституцій культури в усьому світі. Коли він розповідає про Галерею, можна дістати враження, що він працює в кафедральному соборі.
…Її двері гостинно відчинені, всіх люб’язно приймають, вхідної плати нема. Галерея нагадує довгі нави храму, заповнені образами, і там відбуваються справжні зміни у відвідувачах.
«Люди, які сюди входять, змовкають», — каже директор до Лори Фріман, журналістки «Catholic Herald». «Вони проводять час, дивлячись. Усе діється в їхніх головах, в уяві».
Фінальді керує Національною галереєю від 2015 року. Він народився в Барнеті неподалік Вемблі, 1965 року, як син батьків-іммігрантів. Його батько — італієць, мати — наполовину полька. Історію мистецтва вивчав у Курто, де написав докторську на тему Хосе де Рібери, іспанського барокового митця XVII століття. Перш ніж його взяли на роботу в Національну галерею, Фінальді був заступником директора в Прадо, у Мадриді.
Його освіта міцно пов’язана з вірою. Фінальді і шестеро його дітей — католики. Коли він говорить про сакральне мистецтво, то послуговується не абстрактними визначеннями світських хранителів мистецтва, а мовою, повною натхненних образів. Під час навчання він часто поглиблено роздумував над тим, що вівтар або криваве представлення Розп’яття може означати для нинішніх віруючих. Чи щось втрачається, коли образ забрано з храму або каплиці? Чи навіть у людній галереї можна пережити глибоку молитву?
«Я не маю ані найменших сумнівів щодо того, що це можливо», — каже Фінальді. «Однак я певний, що багато чого втрачається». Чимало образів, виставлених у Національній галереї, походять із храмів або місць культу. Вони з тих місць, де люди дивилися на них як на щось божественне. Дивилися на образ Матері Божої і просили Її про заступництво за хворих близьких, про Її благодаті.
«Ідеться не виключно про контекст місця. З часом контекст віри став значно слабшим. До тієї міри, аж люди часто не знають, що бачать на деяких із цих образів», — додає директор.
Це непокоїть, зазначає він. «Не лише тому, що твори мистецтва містять багату християнську символіку, яка залишається несприйнятою і незрозумілою. Ідеться про ціле культурне середовище, в якому зростають покоління. Існує ціла традиція візуальної мови, символічна мова у літературі, яка стає щоразу складніша для розуміння, якщо ми не розуміємо алегорій, якщо не знаємо великих мотивів класичної стародавності та Біблії. Коли ми не усвідомлюємо тла, тоді наше сприйняття стає зубожілим».
Якби відвідувач Національної галереї мав час подивитися лише на якийсь один образ — куди б його скерував директор?
«Я би сказав — до Диптиха з Вільтон Хаус. Це прекрасний і таємничий образ, який чудесним чином витримав плин часу. Він пережив іконоклазм і пуританство. Дожив до наших часів у не найкращому стані, але його зміст відкриває незрівнянне видіння небесної дійсності. Це дуже англійський підхід до того, чим є Небо: король Англії, який стоїть навколішках перед Дитятком, Дівою Марією і небесним почтом».
Якщо поглянути уважно, то вимпел, який майорить над Ісусом, увінчаний кулею. В ній відображається острівець, оточений кількома човниками. Це Англія на срібному морі. Виразний приклад того, що без знання культурного на історичного тла ми стаємо нездатні зрозуміти глибину закладеного послання. У Шекспіра, в «Річарді ІІ», Гент перед смертю виголошує промову прослави улюбленій Англії, «славному острову», «країні величі, земному едему», порівнюючи батьківщину з «осяйним діамантом, вплавленим у срібне море».
«Пізнавання джерел це завжди досвід, який збагачує. Не про те йдеться, щоб бути хватким. Не йдеться про декларування свого стосунку до релігії. Ідеться про розуміння коренів нашої власної культури: про те, як ми дісталися сюди, де ми є», — підкреслює директор музею.
Переклад CREDO за матеріалами: Deon
фінансово.
Щиро дякуємо!
