Роздуми

Вільна воля — напасть чи снасть?

16 Грудня 2017, 10:27 1499

До двох з половиною років ми не дозволяли своєму синочкові їсти шоколад. Але не ховалися зі смаколиком від сина. Залишали спокійно шоколад на столі.

А коли синочок намотував кола біля «забороненого плоду», спокійно казали: «Ні, Ільчику, ще не час. Це тобі зараз зашкодить». І тоді він, невміло вхопивши маленькими ручками шоколадку, поспішав до нас зі словами: «Мамо, їж ти! Будь ласка!» Діяв за принципом «якщо сам не гам, то хоч іншому дам» — хоч подивлюся, як хтось «гамає». Коли ми куштували шоколад, син запитував: «Смачне?» Не брехали — зізнавалися, що нам смакує. Ілля ковтав слинку, мирно зітхав і радів за нас. Як наші гості побачили це — поставили нам діагноз: «Ви жорстокі! Як так можна? Подивіться на нього. Він же так хоче шоколадку…»

Без книги Буття тут ніяк! Чому наш Бог посадив дерево з забороненим плодом посередині Раю? Чому не поза садом? Чому не заховав його, щоб Адам і Єва цілковито не відали про існування небезпечного дерева? Аби хоч якось збагнути Божі думки, треба ризикнути й спробувати мислити, як Бог: думати й відчувати Любов’ю. Святий Дух у цьому найкращий помічник…

Бог створив людину на свій образ. Тобто не створив її бракованою. З нею було все гаразд. У день оживлення людини — коли вдихнув у неї свій подих, — Отець пильно вдивлявся у власне творіння. А потім радісно й переможно визнав: «добре це!» «Створив Господь Бог людину з пороху земного. І дихання життя вдихнув у ніздрі її, і стала людина живою душею», « І побачив Бог усе, що вчинив. І ото, вельми добре воно» (Бут 2,7; 1,31). Господь також постарався, щоб людина насолоджувалася тим, що має, і тим, що робить. Подбав про людські органи чуттів. Створив усе принадним на вигляд, дав красиве та здорове (тоді ще безсмертне) тіло, усмішку, обійми, смачну їжу, аромати. А це означає, що для Бога бажання нашого серця важливі, Він не нехтує ними. На відміну від наших батьків, які часто насміхалися з наших мрій, навчивши нас нехтувати собою, своїм серцем…

Довершувала той калейдоскоп Божої креативності вільна воля. Латиною цей Божий дар звучить «libera voluntas». Важливо, що це «voluntas» (воля, бажання, туга) етимологічно зв’язане з дієсловом, що означає «хотіти, бажати». Ба більше, праіндоєвропейське *wel-/*wol- означає «подобатися». Господь зробив нас дієздатними, вдихнувши в нас бажання. Дав нам серце, яке горить, палає. А інакше — воно як камінь, соляний стовп: важке і нечутливе.

Бог вдихнув у нас волю як можливість досягати те, що нам до вподоби. І цим робом дав нам вибір. Вибір бути з Ним або без Нього, любити або ненавидіти, жити або вмерти, бути доброчинцями або злочинцями. «Сказав Адамові: Із кожного дерева в Раю ти можеш їсти. Але з дерева знання добра й зла не їж від нього, бо в день їди твоєї від нього ти напевно помреш!» (Бут 2, 16-17). Єдина сила, якою справді володіє людина, це сила вибору. Бог дав нам право вибирати, бути відповідальними за свій вибір, а відтак пожинати плоди свого вибору.

Бог не схотів, щоб ми були просто Його творінням, а Він — нашим творцем. Захотів стати нашим Татом! А той, хто має дітей і любить їх, зрозуміє, про що я. Дитина для справжнього батька — не конкурент, не загроза, не раб. Дитина для люблячого батька є його спадкоємцем і партнером. Татусь віддає синові-доньці все, що має, аби маленька людинка була щасливою Людиною. Щастя неможливе без любові. А справжня любов неможлива без свободи. Без вільної волі ми були б лише маріонетками, які роблять те, що забажає Бог. Але самі б жодного хотіння не мали — тож насправді не могли би нічого робити. А праця без любові — це каторга, це крематорій. Просто порох, жодного дихання!

Наша воля коштувала Богові Сина. Зізнаюся: для мене мої статті, моя дисертація — дуже важливі. Я їх виплекала, вклала туди дуже багато. Але мій коханий син просто не в порівнянні з ними! Ніколи б не погодилася на смерть мого сина заради моєї писанини: хай краще вона згорить-спопелиться, а мій Ільчик насолоджуватиметься життям! То що ж виходить? Отець таки порівняв нас з Ісусом. Ми (Його писанина, оживлений Ним порох) — таки воістину діти Божі. Бог віддає найулюбленіше — свого рідного і досконалого Сина — за нас, нерозважних, наївних, заблуканих, безпам’ятних, непритомних, непридатних до життя…

Бог дав нам вільну волю, щоб ми не були змушені до життя, до любові. Але повідомив про найважливіші життєві закономірності: без Бога ми не зможемо жити. Ми маємо право вибрати смерть. Маємо право покинути Бога. Зрадити Його з дияволом…

Адам і Єва спробували вийти за межі Едему через нестримну цікавість: «А що таке зло? Хіба таке дуже страшне? А як воно буде потім, коли пізнаємо зло?» Це як у малюків: а що таке розетка? А що? Справді так буде зле, коли вдарить струм? Цю цікавість розпалив у Єві заздрісний гад. Сатана ненавидить людину, бо її кохає Бог. Бо їй Бог дав вільну волю, яку диявол однозначно втратив.

Бог неодмінно дбає про людину, як про свою дитину. Але Він — не ґвалтівник. Він не змушує первісних людей ходити голими попри набутий сором. Не переконує, що з їхніми тілами все гаразд. Бог бачить їхній жах, тому швидко придумує їм вбрання. Бог співпереживає з нами… Мене завжди дивує момент, як Ісус плаче біля гробу Лазаря. Чому Бог плакав? Він же за мить воскресив Лазаря! Це не були сльози безсилля. Це не були егоїстичні сльози — «на кого ж ти нас покинув?»! Це були сльози співчуття.

Ми часто хочемо все й одразу. Але щоб людина прийняла Божий подарунок, Його волю, Його план, треба підготувати її серце. Тому є пророки, вчителі, святі, священики, проповідники. Вони століттями адаптують слово Бога — а воно завжди, через Боже бажання, є діє-словом (Благовістом) — до мови та закономірностей людського мислення…

Наша сім’я чекає зараз на наступну дитинку. Тож ми готуємо нашого первістка до цього дару. Бо інакше майже трирічний синочок сприйме нове життя як напасть, загрозу… Не вигадуємо романтичних історій — «будеш мати з ким гратися» тощо. А кажемо правду:

— Спочатку малюк багато плакатиме. Буде тільки їсти, какати і спати. Але якщо він відчуватиме нашу любов, то дуже скоро почне до нас усміхатися, а потім захоче нас любити… А ми його вже любимо. Любові в нашому домі побільшало.

— Було на три, а стало на чотири?

— Саме так!

— Хочу на п’ять!

— Буде, синку, багато любові! Допоможемо дитинці любити нас?

— Допоможемо!

Катерина Воїнська

 

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.

Інші статті за темами

ПЕРСОНА

МІСЦЕ

← Натисни «Подобається», аби читати CREDO в Facebook

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

ПІДТРИМАЙТЕ CREDO
Шановні читачі, CREDO — некомерційна структура, що живе на пожертви добродіїв. Ми з вдячністю приймемо Вашу допомогу. Ваші гроші йдуть на оплату сервера, роботу веб-майстра та гонорари фахівців. Переказ через ПриватБанк: Пожертвування можна переказати за такими банківськими реквізитами:

5168 7427 0591 5506

Благодійний внесок ПРИЗНАЧЕННЯ ПЛАТЕЖУ: Добровільна пожертва на здійснення діяльності часопису CREDO.

Інші способи підтримати CREDO: (Натиснути на цей напис)

Щиро дякуємо читачам за жертовність усім, хто нас підтримує!
Напишіть новину на CREDO
Якщо ви маєте що розказати, але початківець у журналістиці, і хочете, щоб про цікаву подію, очевидцем якої ви стали, дізналося якнайбільше людей, можете спробувати свої сили у написанні новин та створенні фоторепортажів на CREDO.
Підпишіться на розсилку
Кожного дня ми надсилатимемо вам листи з найважливішими та найцікавішими новинами.

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: