Погляд

Як сповідав святий Леопольд Мандич

03 Січня 2018, 16:00 7763

Метод його був простий до геніальності. Жаль за гріхи і добрий намір він вбачав уже в тому, що хтось вирішив прийти на сповідь.

Ти прийшов — а отже, відчуваєш, що щось не так…

«Жалієш? — Жалію. — Не треба нічого іншого. Цього достатньо, аби стати добрим, бути ним день за днем. — А якщо я знову впаду? — А якщо ти помреш, перш ніж упадеш?» (св.Леопольд Мандич)

Леопольд (у світському житті Богдан) Мандич народився 1866 року в пречудовому, мальовничому місті Герцег Нові, що лежить при вході до Которської затоки. За походженням він був хорват. Хоча все доросле життя провів в Італії, та завжди носив у серці рідний край, де люди, живучи обік, вірили в Бога безліччю різних способів: понад дві третини сповідувало православ’я, одна п’ята — іслам, католиків там було не більше за п’ять відсотків.

 

Єдність християн

У 16 років Мандич вирішив вступити до капуцинів (зробив це в Удіне, на півночі Італії). Від самого початку чернечого шляху його не полишало переконання, що його призначення — Схід. Він був готовий пожертвувати всім, аби (скажемо прямо) якомога більше православних переконати у правоті католицької віри.

Сьогодні на це дивляться інакше. ХХ століття, Другий Ватиканський Собор, історія світовий війн, сутичок і «войнушок» етнічного і релігійного характеру, драми, що ще не так давно розігрувалися на Балканах, почасти тепер їх бачимо в Україні… Знаємо (принаймні, більшість із нас), що будування єдності ніколи не може полягати виключно у спробах «записати отих до нашого клубу». Вони мають свої рації, права, традиції — якби ми були на їхньому місці, теж би не бажали так от просто все це покинути. Отож справа не в тім, щоб їх завербувати, але щоби з ними зустрітися. І зустрічатися так довго, поки не зрозуміємо, що важливі не вбрання і не спосіб, у який ми маршируємо, і які пісні при цьому співаємо, — а спільний напрям.

 

Мученик конфесіоналу

Провидіння, однак, запропонувало йому інший шлях втілення його відчуття, що найважливіше завдання у житті священика — це примирення людей із Богом і перед Богом. Святий Леопольд Мандич знаний насамперед як мученик конфесіоналу, де він провів майже 50 років.

Він пробував займатися в ордені різними справами: викладати, проповідувати, виховувати молодь, трохи навіть писати. Кілька разів їздив на балканські місії. Остання з них тривала місяць. Після цього він отримав листа від настоятеля, який просив його повернутися до Падуї. На цьому наполягав єпископ, наполягали творчі осередки міста, викладачі й студенти, а також і «звичайні» люди.

Настоятель о.Леопольда, переказуючи йому «пропозицію, від якої неможливо відмовитися», нагадав у листі про св.Антонія Падуанського, який дуже хотів попливти на місії до Африки, але впертий вітер повертав корабель назад до італійського берега. Так інколи буває у житті людей, які вирішили передати віжки свого життя в руки Господа Бога, що єдиною їхньою молитвою стає «що поробиш, якщо нічого не поробиш».

 

«Не зміг викликати жаль у каяника»

Отець Леопольд до кінця життя сповідатиме, навіть по кільканадцять годин на день, у малому конфесіоналі, спираючись на сказане йому колись одним із тих, кого він висповідав: «Ісус мене зобов’язав сказати Вам, отче, що кожна душа, яку Ви супроводжуєте у сповіді, це Ваш Схід».

Яким сповідником був о.Леопольд? Люди виходили від нього не тільки «морально очищені», але радісніші, спокійніші, з ясним поглядом, оптимістичні, сповнені запалу. Для нього зовсім не мало значення, чи ти не був на сповіді п’ять днів, чи п’ятдесят років. Ідучи повністю впоперек тодішніх сповідницьких трендів, о.Леопольд дуже рідко (якщо взагалі) відмовляв людині у розрішенні. Коли один з братів його про це запитав, він відповів:

— На жаль, так! Коли я був молодий, у перші роки священства відмовив у розрішенні три чи чотири рази. Але це було через мій брак досвіду й тому, що я не зумів викликати жаль у каяника.

Звісно, бували такі, хто через це звинувачував його у надмірному попусканні норм, у патологічній поблажливості; він, однак, бачив і робив своє. Тому до нього приходили люди навіть із середовищ, які часто тримаються осторонь Церкви, бояться в ній якоїсь своєрідної неделікатності, невміння зрозуміти складність людського життя, надмірної простоти й категоричності суджень.

 

Достатньо, що ти прийшов на сповідь

Його метод був геніально простий. Жаль за гріхи і добрий намір він вбачав уже в тому, що хтось зважився прийти до конфесіоналу і стати там навколішки. Йому вистачало такої дрібниці, яку оминають чимало його «колег за фахом», що вичікують, аж з вуст людини поплинуть слова. Може, ти не маєш сили, може, не знаєш, як; але це все речі, які інколи треба залишити Святому Духові.

Його (отця Леопольда) усвідомлення своїх власних обмежень було просто неймовірним. «Я насправді людина ні до чого, я навіть смішний», — казав він. До його низького зросту (135 см) додавалася неповносправність, імовірно пов’язана с ревматоїдним артритом: хронічний кон’юнктивіт і почервоніння очей, а насамперед вада мови.

Він ніколи не виказував утоми чи знеохочення. Усім повторював, аби — незалежно від того, що роблять, до якого класу належать і що нині діється в їхньому житті — приступали до Причастя, найкраще — щодня.

 

Божий напрям у сповіді

У день смерті (він помер 1942 року від раку травної системи) його цікавило тільки одне: чи він ще зможе відслужити Євхаристію, прийняти Ісуса. Це теж було виконанням його прагнення єднати людей: бо у Євхаристії ми зустрічаємося всі, незалежно від статків, політичних поглядів, кількості прочитаних книжок тощо.

Він не залишив по собі ні текстів, ні фондів, ні благодійних організацій. Одним (і достатнім) доказом його святості стало добро, яке він залишив у людях.

Відколи я про нього почув, стараюся хоч коротко зітхнути до нього щоразу, коли йду на сповідь — це очевидно. Не для того, аби там лилася солодка риторика, але щоби у цій сповіді з’явився «Божий напрям». Аби почути саме ці слова: жалієш? — жалію. Нічого іншого не треба.

Шимон Головня, Aleteia

 

Інші статті за темами

ПЕРСОНА

МІСЦЕ

← Натисни «Подобається», аби читати CREDO в Facebook

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

ПІДТРИМАЙТЕ CREDO
Шановні читачі, CREDO — некомерційна структура, що живе на пожертви добродіїв. Ми з вдячністю приймемо Вашу допомогу. Ваші гроші йдуть на оплату сервера, роботу веб-майстра та гонорари фахівців. Переказ через ПриватБанк: Пожертвування можна переказати за такими банківськими реквізитами:

5168 7427 0591 5506

Благодійний внесок ПРИЗНАЧЕННЯ ПЛАТЕЖУ: Добровільна пожертва на здійснення діяльності часопису CREDO.

Інші способи підтримати CREDO: (Натиснути на цей напис)

Щиро дякуємо читачам за жертовність усім, хто нас підтримує!
Підпишіться на розсилку
Кожного дня ми надсилатимемо вам листи з найважливішими та найцікавішими новинами.

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: