Погляд

Бабай, святий Миколай і чемні діти

13 Січня 2018, 09:52 3645 Катерина Воїнська

«Дивися — павук на стіні! Він дивиться на тебе!» — стривожено прошепотіла (чи то прошипіла) мати малюкові, який не хотів вдягатися. Планував ще погостювати в нас. І дитина вмить вклякла — їй хутко нап’яли колготки.

А я, не зрозумівши цього лайфхаку, гарячково почала шукати павука: павутинам, пилу й різній комашні в моїй домівці не місце! Після довгого моргання-гримасування задоволеної матері до мене дійшло — вона вигадала павука, бо навчила дитину боятися його. Коли страх паралізує малюка, мама, безперечно, перемагає…

Згодом у коридорі мій син на прощання помахав ручкою до гостей, сказавши «бай-бай». І дівчинка знову стривожилася. Батьки пояснили доньці, що це Ілля попрощався. Це не «бабай»! І вдруге від того слова малій стало млосно… І мені теж… Який бабай? Чому хатні павуки страшні? Бо це — «залізна дисципліна».

Видається мені, що слово «дисципліна» (лат. disciplina — навчання, виховання) не надто в’яжеться з цим «залізна». Якщо дисципліна — це порядок любові (за Августином), то робимо щось не тому, що боїмося, а тому, що любимо. Тоді наші мотиви мають знак «+». Ми порядкуємо радісно, злагоджено, відповідально, натхненно й творчо. Ніхто не стоїть над нами із серпом та молотом, а ми не згорблені під ярмом правил, примусу й страхів. Наші плечі тоді — крила Надії, голова — скринька Віри, серце — водоспад Любові, ноги — веселка Благовісту. Такою я бачу дисципліновану людину — виховану в порядку любові. Вдягаю колготки, щоб бути здоровим. Слухаю татка, бо він мене любить: ліпше знає, що корисне та добре для малого сина. Слухаю, бо люблю. Люблю, бо певний того, що мене люблять. Але спробуй слухати і любити, коли твої батьки сплутали дисципліну з терором (лат. terror — страх, жах)!

Часами мама-тато, щоб зробити дитину «чемнішою» або зручнішою, стають терористами для власного ж чада. Не бажаючи чекати, бути пильними та витривалими, батьки вдаються до неприхованого насильства, щоб із корінням вирвати будь-які незадовільні й неприйнятні (на думку батьків) реакції дитини. І найпростіший метод — це застрашування дітей! У нашому народі неодмінно побутує (бо радо передається з покоління в покоління) такий «безневинний» тип застрашування, на ймення з тебе сміятися будуть: «не плач — дивися, як на тебе та ляля дивиться, вона сміятися з тебе хоче», «гарно їж/пий/сиди/іди, бо з тебе в садочку всі сміятимуться»… Але якщо хтось із мене насміхається чи зловтішається, то це — не мій гріх, а його! Зізнаюся, що якби насмішки інших були для мене дороговказом в житті, індикатором розпізнання добра та зла, то багато важливого я б не наважилася зробити… Та я б жити не змогла, якби орієнтувалася на реакції людей! Бо людина завжди кпить із того, чого не розуміє. А чи взагалі багато розуміє людина?!

Застрашуємо малюків бабаями, циганами, поліцейськими, зловтішниками, погрожуємо їм зрадою: «будеш так робити — я піду від тебе / віддам тебе / не любитиму тебе». А потім дивуємося, чому наші діти несміливі, нічого не хочуть, не досягають, так хворобливо залежні від нас.

Нещодавно моя родичка дивувалася, що наша сім’я творча: «у вас стільки ідей, якихось пригод. Малий твій такий вигадливий. А моя нічого не хоче. Та й у мене нема уяви та фантазії…» Я на те: «Неправда! Кожна людина має уяву. Може, просто не було нагоди застосувати фантазію. Творчість — це коли не боїшся йти неторованими шляхами, експериментувати. Невдачі не лякають, бо натхнення так багато, що воно проганяє страх». І коли я так потішала жінку, вона раптом почала кричати на свою трирічну доньку, яка «зіпсувала» пластилін — змішала докупи два кольори…

Так, за творчий експеримент ми в дитинстві часто діставали від напружених і втомлених батьків. Матері сприймали наш «витвір уяви» (помальовані стіни, ліпнину з фекалій, експерименти з борошном, крупами, землею у вазонах) як особисту образу, бунт проти них. Тому в зрілому віці, коли згадаємо сердито-налякані очі батьків, зникає найменше бажання йти незвіданими стежками, мислити не так, як усі. Душить нас страх жити «курям на сміх», бути «неугодними», розчарувати наших «авторитетних терористів».

Донедавна думала, що манера застрашувати дітей властива лише нашій нації. Але чеські традиції святкування Миколая цього року просто потрясли (чи то витрясли) мене. Я плакала разом із наляканими дітьми, які, схлипуючи й тремтячи, розказували різні віршики, щоб їх чорт не забрав. Плакала від того, як сильно дорослі можуть не розуміти дитячої психіки, не усвідомлювати, що дитина сприймає світ дуже серйозно. Коли переодягнений святий Миколай скромно стояв у куточку, перемовляючись із перебраним ангелом, від якого тхнуло цигарками, цвяшком усього дійства був замурзаний високий мужик. Він грав чорта: верещав, як різаний, божевільно тупотів ногами. Кричав, що забере нечемнюхів. Малюки відчайдушно, крізь сльози й крики, віршиками-пісеньками доводили, що вони чемні, ховаючись за мамині спідниці. Потім боязко брали пакунки від безмовного Миколая. Найбільше вразило, як цим дійством колективно раділи батьки! Я запитувала піднесених дорослих:

— Від чого вам так радісно? Це ж суцільний стрес для дитини, купа жаху-страху!

— Та яке! Це чудовезна традиція! Ти ще подякуєш чортові! Після нього діти півроку чемні. А як тільки хочуть не слухатися, ми одразу згадуємо чорта — і всяке вередування як рукою знімає!

— Але ж з таким самим успіхом можна прикладати ніж до горлянки нечемнюха, пістолет теж може стати при нагоді. А що? Ефект буде теж безперечний.

— Ти ненормальна?!!

Як від того крикливого чорта, так і від пістоля, дитина переживатиме однаковий крайній страх (жах), який змусить її позбутися будь-яких бажань. Вона хотітиме лише одного — безпеки. Тож особливої різниці я не бачу!

Мій трирічний син, побачивши все це, сказав: «Ходімо додому! Вже! Не хочу ніякої цукерки! Скажи, щоб той “чорний” дядько до мене не підходив! І Миколай теж!» Ілля від серпня чекав на святого. І власне на нього, а не на подарунки, бо тоді ще не знав, що цей чудовий Микола, неймовірний образ якого є в свічадівській «Християнській абетці», ще й подарунки роздає. Тож довелося реабілітувати це свято в голівці дитини правдою. Казала, що люди бавляться у духовну дійсність, не надто розуміючи, хто такий святий Миколай. Поставили в рамочку на молитовний столик прекрасний образок Миколая (художник — Мар’яна Фляк), співали пісні для святого, оповідали про життя Миколая. Тож на українського Миколу Ілля вже чекав із трепетом.

Того ранку, коли дописувала цей матеріал, зі мною трапилася дуже промовиста оказія. Такий собі обмін ролями зі сином. Коли несла Іллі сніданок, зупинилася на мить: запаморочилася голова (зараз на 8-му місяці вагітності). Ілля швидко зірвався з дивана, вхопив мене за руку. Переконаний, що мене зупинила його іграшка, потішив: «Мамусю, не бійся. Іди-іди. Дай руку. Це іграшковий павук, він тебе не вкусить. Дивися, я його тримаю, ти теж можеш, якщо хочеш. Він нестрашний! Він масажний! На нього можна стати. Диви! Ти зможеш!»

 

Інші статті за темами

ПЕРСОНА

МІСЦЕ

← Натисни «Подобається», аби читати CREDO в Facebook

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

ПІДТРИМАЙТЕ CREDO
Шановні читачі, CREDO — некомерційна структура, що живе на пожертви добродіїв. Ми з вдячністю приймемо Вашу допомогу. Ваші гроші йдуть на оплату сервера, роботу веб-майстра та гонорари фахівців. Переказ через ПриватБанк: Пожертвування можна переказати за такими банківськими реквізитами:

4149 4978 3481 8017

Благодійний внесок ПРИЗНАЧЕННЯ ПЛАТЕЖУ: Добровільна пожертва на здійснення діяльності часопису CREDO.

Інші способи підтримати CREDO: (Натиснути на цей напис)

Щиро дякуємо читачам за жертовність усім, хто нас підтримує!
Напишіть новину на CREDO
Якщо ви маєте що розказати, але початківець у журналістиці, і хочете, щоб про цікаву подію, очевидцем якої ви стали, дізналося якнайбільше людей, можете спробувати свої сили у написанні новин та створенні фоторепортажів на CREDO.
Підпишіться на розсилку
Кожного дня ми надсилатимемо вам листи з найважливішими та найцікавішими новинами.

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: