Погляд

5 помилок у євангелізації

10 Січня 2018, 12:59 1896 Олександр Бучковський

Що зробити, аби Добра Новина про Спасіння та прощення гріхів досягала якомога більше людей?

Папа Франциск постійно нагадує, що Церква має пройти душпастирське навернення, аби стати місійною спільнотою. А в Україні, на мою думку, що стоїть на заваді цьому?

 

1. Священики не можуть, а миряни не вміють

Досить поширений стереотип, особливо серед старшого покоління, що євангелізація — це справа виключно священиків, богопосвячених осіб і душпастирських співпрацівників, а не мирян, які мають турбуватися про світські, а не духовні справи. І питання не тільки у незнанні церковного вчення, особливо ІІ Ватиканського Собору, який закликає всіх охрещених свідчити про свою віру та служити церковній спільноті кожний своїм даром чи покликанням. Вагому роль тут відіграли й українські реалії. Священики після розпаду СРСР приїжджали майже у релігійну пустелю. Треба було «з нуля» будувати храми, організовувати парафії чи відновлювати релігійне життя. І зазвичай всі матеріальні і духовні обов’язки лягали на плечі священнослужителів, які мали досвід і богословську освіту.

Проте якщо батьки не дозволяють дітям допомагати їм у щоденній праці, то діти виростають або ліниві, або пасивні. І так само з релігійним життям, адже все одно «ксьондз зробить» чи це «його парафія». І виходить замкнуте коло клерикалізму, коли священики не мають часу на євангелізацію, бо зайняті всіма побутовими справами, а миряни не вміють або не хочуть заходити на територію пресвітера. Виходить, що священики нарікають, що парафіяни пасивні, а віряни бояться брати на себе відповідальність. І одним оголошенням з амвону чи закликом до навернення тут не зарадити.

Треба змінювати  світогляд і підхід до християнства й Церкви, яку творимо ми всі, а не тільки священики і монахи з монахинями та єпископи. А отже, всі й відповідальні за неї та за проповідування Доброї Новини також. Що євангелізація — це не лише церковна акція, а стиль життя і покликання християнина, який має свідчити про свою віру і досвід любові Бога. Це також вимагає і від духовних осіб навчитися довіряти парафіянам і ділитися з ними своїми несвященицькими обов’язками, навіть коли ті нароблять помилок чи не дадуть бажаного «ідеального результату». А також, особливо бабцям, треба бути більш покірними і менш клерикальними, аби не створювати враження, ніби вони краще за священиків знають, як бути священиком.

Священик, який служить вірним у Таїнствах, проповідуванні Слова чи Євангелізації, відвідуванні хворих чи розмові з пересічними людьми, буде кращим знаком Воскреслого Христа, ніж різноробочий, архітектор і менеджер церковної організації. А вірянин, який бере участь у житті спільноти, поглиблює свою віру, служить своїм братам, досягає святості як сім’янин, працівник чи волонтер, — буде не меншим знаком Живого Бога, не замкненого у храмі й доступного лише в неділю і по святах. Аби Церква насправді стала Тілом Христа, де є різноманітні члени і кожен служить Спільноті своїми дарами задля спільного блага та проголошення Доброї Новини.

 

2. Мій обраний Богом народ…

Дуже багато моїх знайомих, на жаль, не ходять до римо-католицького храму, бо переконані, що це Церква для польської діаспори, де українцям немає місця. Очевидно, що це стереотип, адже католицький по суті не може бути польським, бо саме слово «католицький» означає вселенський, глобальний і не може ототожнюватися ні з якою, навіть якнайбільш релігійною, нацією. Проте національне походження може бути чудовою нагодою для євангелізації, адже людина може підсвідомо забажати пізнати віру своїх батьків і так почути про Ісуса Христа. На жаль, дуже часто ця зустріч зі священиком закінчується підтвердженням польського походження і рекомендацією для карти поляка. А парафії деколи стають неофіційними центрами з візової допомоги. І таким чином Церква не лише не євангелізує, але й знекровлює себе. Адже серед молоді популярним побажанням на Новий Рік є виїхати за кордон. А щоби жити в Україні, треба мати віру. Як же її отримати, якщо не від слухання Доброї Новини? А твердження, що «православний, бо українець» чи «поляк автоматично означає католик» є відгомоном масової Церкви, який вже не відповідає дійсності. Ці гасла мають більше спільного з соціологією та етнографією, ніж із реальним духовним досвідом Бога. Віра дається як дар, а не як привілей за походженням чи родинний спадок. Звісно, традиції, середовище та виховання сприяють досвідові віри, але ніколи її не замінять. Тому бути католиком означає щось більше, ніж народитися в католицькій чи польській чи іншій родині. Це пізнати Бога і відкрити Його любов у Католицькій Церкві, яка є родиною різних за національністю, статусом, походженням, але рівних перед Богом людей.

 

3. Храм для парафії, а не парафія для храму

Звісно, вже саме існування храму — це певного роду євангелізація. Проте лише до часу, коли сакральна архітектура не впишеться у панораму міста чи села. А то думають, що збудували святиню і люди мають до неї обов’язок ходити, вибачте за порівняння, як до супермаркету. І вони справді ходять: на Великдень, Різдво і коли потребують «релігійних послуг». Але це не євангелізація. Це імітація віри та справжнього релігійного життя. А тим більш будувати храм із надією, що він заповниться вірянами без належного проповідування — це сподіватися, що колись порожня пляшка під небом стане повною. Можливо, колись дощ піде і Бог покличе людей. А можливо, й ні. Виходять тільки гарні музеї сакральної архітектури і мистецтва, яких повно у сучасній Європі. І головне, атеїстам навіть не треба буде думати про концертні зали та будинки культури. Вони прийдуть на все готове і їм не доведеться їх відбирати силою. Церкви самі віддадуть, бо буде не під силу їх утримувати.

 

4. Охрещений не значить християнин

Можна красти, вбивати, ґвалтувати і взагалі не вірити в Бога, але вважати себе католиком чи православним. Адже для багатьох християнство — це не ідентичність, а статус. Ярлик, який дається при народженні. І не подумайте, що я проти хрещення дітей. Абсолютно ні. Проте чому ми хрестимо дітей католиків, а не, наприклад, мусульман чи юдеїв? Тому що ми впевнені, що батьки передадуть їм віру і в майбутньому вони стануть добрими християнами. А насправді виходить, що у багатьох випадках наше хрещення, за словами святого Йоана Павла ІІ, залишається мертвим і не приносить плоду освячення і святості. І навкруги повно охрещених людей, які живуть мов язичники, без Бога і всупереч Богові.

Думаю, час зрозуміти, що бути християнином — це вірити і чинити волю Отця нашого, перебувати на шляху віри і навернення; але для багатьох він починається хрещенням у храмі і закінчується і похороном. Чому в первісній Церкві той, хто переставав жити згідно з вимогами віри, вважався апостатом (відступником) і до нього ставилися як до поганина, а сьогодні — як до непрактикуючого парафіянина? Або є спасіння, або немає; або рай, або пекло. Третього не дано. То чому ми йдемо на компроміси? Адже Господь ставить вибір явно: будь або холодним або гарячим, християнином або язичником, але аж ніяк не літеплим віруючим. Бог цього не терпить. Ісус у Святому Причасті дає нам цілого себе, а не частину. І цього прагне від нас.

 

5. Бути місіонером, а не катехизатором

На жаль, трапляється, що коли людина заходить до храму, то, замість почути про Бога, стає об’єктом повчань, як треба хреститися, де ставити свічку чи як клякати. І в повсякденному житті ми починаємо з моралізації, що не так живеш, потім вчимо, як треба правильно, як бути віруючим, і, можливо, (якщо пощастить) час від часу згадуємо, що Бог тебе любить і прагне твого щастя. А це ж фундамент євангелізації, що Бог так полюбив кожного з нас, що послав свого Єдинородного Сина, аби Він помер за наші гріхи і воскрес для нашого оправдання. І неважливо, яке ти мав життя до цього.

Ця Новина, що тебе люблять незалежно від твоїх учинків і твого становища, змінює життя. Принаймні, моє вона точно змінила. Єпископ Ґжеґож Рись написав, що справедливість не дає шансу на зміну, лише констатує факт і виносить вирок. А милосердя дозволяє все розпочати заново. Тому, коли ми вказуємо на неморальний стиль життя, не згадуючи про спасіння і Божу Любов, то просто нагадуємо маршрут людини у пекло.

Місіонери, коли приходили в язичницькі країни, не говорили відразу, як варто жити. Це робили колонізатори. Місіонери свідчили про Воскреслого Христа, передусім своїм власним життям. Потім навчали про Ісуса, а вже з цього випливав стиль життя нової людини. А ми живемо у гіршому середовищі, ніж Африка. Бо набагато важче навернути «віруючого» за свідоцтвом про хрещення, ніж язичника.

Наївно думати, ніби всі, хто каже, що вірує, справді вірить. А ще наївніше — що можна «вірити в душі». Бо світло не дається, щоб його ховати під ліжком. Віра є світлом, що освітлює життя твоє і ближніх, тим маяком, що вказує на пристань посеред бурі. А любов — це шлях, де кожний вчинок — це крок до мети. І вони йдуть у парі, як Йоан і Петро на шляху до пустого гробу. Прибіг першим Йоан (любов), але увійшов і доторкнувся до Таємниці Воскресіння Петро (віра). Бо єдине, що людей зворушує, — це любов у вимірі хреста, коли ти думаєш інакше, ніж цей світ, коли живеш як у раю і раєм, а не на землі і як порох. Це вона приводить інших до віри, а вже віра дає пізнати Любов і самому любити. І це найкраща євангелізація, коли твоє життя стає Доброю Новиною для інших, яку ти сам колись почув для себе.

Можливо, це виглядатиме критикою Церкви чи «виносом сміття з хати». Але прошу сприймати ці слова як іспит сумління, щоби стати кращими і не повторювати помилок. А які перешкоди бачите ви?

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.

Інші статті за темами

ПЕРСОНА

МІСЦЕ

← Натисни «Подобається», аби читати CREDO в Facebook

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

ПІДТРИМАЙТЕ CREDO
Шановні читачі, CREDO — некомерційна структура, що живе на пожертви добродіїв. Ми з вдячністю приймемо Вашу допомогу. Ваші гроші йдуть на оплату сервера, роботу веб-майстра та гонорари фахівців. Переказ через ПриватБанк: Пожертвування можна переказати за такими банківськими реквізитами:

5168 7427 0591 5506

Благодійний внесок ПРИЗНАЧЕННЯ ПЛАТЕЖУ: Добровільна пожертва на здійснення діяльності часопису CREDO.

Інші способи підтримати CREDO: (Натиснути на цей напис)

Щиро дякуємо читачам за жертовність усім, хто нас підтримує!
Напишіть новину на CREDO
Якщо ви маєте що розказати, але початківець у журналістиці, і хочете, щоб про цікаву подію, очевидцем якої ви стали, дізналося якнайбільше людей, можете спробувати свої сили у написанні новин та створенні фоторепортажів на CREDO.
Підпишіться на розсилку
Кожного дня ми надсилатимемо вам листи з найважливішими та найцікавішими новинами.

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: