Вже минуло трохи часу відтоді, як відбувся похорон дитини, що загинула внаслідок нещасного випадку у Запоріжжі. Пролунали різні коментарі щодо дій священика певної конфесії. Ми зайнялися своїми справами, однак проблема залишилась, і вона була виражена висловлюванням батька дитини, що загинула 31 грудня минулого року. «Це якесь середньовіччя», — так прокоментував відмову священика батько, пригнічений горем утрати дитини.
Пізніше я читав у медіа пояснення цього священика, що він, мовляв, сам би хотів стати навколішки перед вбитою горем матір’ю дитини, але не мав права відправити похорон.
Коли говориться про ставлення Московського Патріархату до інших конфесій, я завжди згадую висловлювання свого духовного отця, Яна Крапана. Він часто, особливо на свята, запрошував до спільного столу семінаристів з Києво-Печерської Лаври, що приходили на наші богослужіння. Перш ніж сісти до столу, всі молилися, і лиш семінаристи стояли мовчки, не поворухнувшись. Коли о.Ян дуже чемно і справді смиренно питав їх, чому вони не моляться, то вони відповідали: «Ми не можемо молитися з єретиками». Єретики в їхньому розумінні — це католики. «Але їсти за одним столом з єретиками можна», — завершував свою трохи кумедну розповідь о.Ян.
Повертаючись до цього випадку, скажу так: справді, священик не завжди може виконати все, чого від нього очікують люди, які приходять. У Церкві є свої правила, яких він повинен пильнувати. Так, священик не в усіх випадках, наприклад, може дати розрішення чи уділити Святе Причастя. Але, відмовляючи, він повинен пояснити, чому це робить чи не робить, допомогти цій людині виконати умови прийняття Таїнства, наприклад, скерувати на катехизу або, як у випадку цього священика, просто зателефонувати до настоятеля храму, що належить до Київського Патріархату, мовляв: «Отче, тут твої вірні потребують похорону…» (тут я забув, що гріх навіть спілкуватися з єретиками). У будь-якому разі: перед тобою — людина.
Ця історія зачепила мене особисто. Я себе запитую: а який я священик? Слова того батька «це якесь середньовіччя» доторкнулися і мене. Бо я такий священик, якою я є людиною в повсякденному житті: часом нервовий, невитриманий, нетерпеливий, і через мене, через мою поставу так і сприймають усю Церкву. Нас у семінарії вчили правил, канонів, але бути людиною ми вчилися в родинах і від настоятелів, у яких були на практиці. Для мене священик завжди залишається Помазаником Божим: чи він із Московського Патріархату, чи з Київського, просто цей дар священства ми носимо в глиняних посудинах нашої людської природи, так само слабкої, як і в інших людей. Дар цей не робить нас надлюдьми чи відразу святими. Цей дар у добрих руках стане прекрасним, а в поганих стане причиною смутку і болю, передусім для самого священика.
Докір, який я хотів би виразити щодо позиції того священика, говорю передусім до себе: «Зрозуміло, що у тебе багато справ і клопотів, що тебе витягнули на цей похорон від якоїсь навіть господарської проблеми твоєї Церкви; навіть якщо ти не можеш відправити похорон цій дитині, присядь поруч з матір’ю, яка поглинута горем — вона несвідомо очікує від тебе, як від Божої людини, декількох слів утіхи; поговори з батьком, дай йому виплакатися в тебе на плечі, стань хоч на цей момент для нього батьком, не лишай їх сам-на-сам зі своїм горем, і не завдавай їм болю мечем закону: прийми цей удар на себе, щоб вони могли пережити це горе, і в твоїй послузі побачили надію, яку дає їм наш Господь Ісус Воскреслий».
У блогах подається особиста точка зору автора. Редакція CREDO залишає за собою право не погоджуватися зі змістом матеріалів, поданих у цьому розділі.
фінансово.
Щиро дякуємо!
