Наша убогість є тим місцем, де Ісус починає діяти, а Божому життю у нас найбільше протиставляється не наша слабкість, але — гордість і самодостатність.
На це звернув увагу отець Жозе Толентіно де Мендонса у своїй пообідній науці, яку він 21 лютого 2018 р. виголосив в Аріччі для Папи Франциска та членів Римської курії. Він додав, що потрібно навчитися пити з власної спраги, співвідносячи її з темою Христових страждань.
Проповідник застеріг, що Церква не повинна ізолюватись і замикатись, не може обмежуватися такими практиками та поведінкою, що оберігають священне, але має бути також ученицею. Щоб і невіруючі могли дивитись та захоплюватися життям віри. Є також інша небезпека: заставляти інших людей іти вимогливим шляхом, а самим залишатись непорушними. «Слід бути обачними, щоб цей сидячий стиль життя не став ще й духовним, внутрішньою атрофією», — наголосив реколекціоніст.
Далі він підкреслив, що духовність необхідно бачити як спільнотне діло, як духовний шлях Божого народу, над яким Господь похиляється з любов’ю, розуміючи всю нашу слабкість і прагнення досконалості. Духовна спрага в певному значенні робить нас людьми й допомагає вийти на шлях духовного зростання. Людині потрібно багато часу, щоб побороти манію перфекціонізму та подолати ваду ставлення уявного над реальністю. Отець Жозе нагадав слова Томаса Мертона, який писав, що Ісус бажав ідентифікувати себе з тим, що нам не подобається — саме тому Він узяв на себе нашу нужду й наше страждання. Також і святий апостол Павло, говорячи про віру, вказує: «Коли я слабкий, тоді сильний».
З цього робимо висновок, що не наша слабкість є найбільшою перешкодою для Божого життя у нас, але наша твердість і строгість; не вразливість і покора, але наша гордість, самодостатність, самовиправдовування, ізолювання себе від інших, насильство, манія влади. Сила, якої ми справді потребуємо, — це благодать Ісуса Христа.
На думку реколекціоніста, духовна спрага може стати добрим вчителем духовного життя. Пригадавши про спокушування Ісуса в пустині, він звернув угаву на кожну з тих спокус. Спершу, коли диявол підступив до Спасителя з пропозицією щодо хліба, Ісус відповів, що не лише одним хлібом живе людина. Він добре знає матеріальні потреби людства, але нагадує, що існують важливіші речі.
Ці слова Спасителя не скеровані на те, щоб ми втікали від дійсності, але щоб дивились на неї як на місце, що має бути наповнене Святим Духом. Говорячи про другу спокусу, о.Жозе звернув увагу на те, що ми зазвичай хочемо, аби наша духовна спрага була вгамована; однак її слід переживати як молитву. А перемагаючи третю спокусу, яка стосується поклоніння ідолові, Ісус нагадує, що Єдиному Богові слід поклонятися і Йому єдиному віддавати шану. Злий дух бажає, щоб йому поклонялися та його адорували, але його влада є лише ілюзією, натомість Ісус має справжню владу, яка є частиною таїнства хреста, цілковитої жертви себе самого.
На переконання проповідника, великим ризиком для нас є, коли спокуса влади намагається віддалити нас від таїнства Хреста та служіння ближнім. Натомість Ісус вчить нас, щоб ми не дозволили нікому себе поневолити та не поневолювали ніколи нікого, але поклонялися Богові та служили Йому і ближнім.
А на закінчення, вказуючи на Божий народ, якому потрібно служити, реколекціоніст наголосив: «Ми не пани, а пастирі».
Наступного дня вранці, восьма наука о. Жозе Толентіно де Мендонси базувалась на притчі Ісуса Христа про блудного сина, у якій батько є іконою милосердя.
Проповідник зазначив, що у наш час не бракує сімей, які схожі на родину з цієї притчі, тобто де стосунки між братами позначені почуттям заздрості. Ця біблійна розповідь вчить нас, що однією з небезпек у духовному житті є погляд, скерований на себе самого, коли «я» стає основою та метою усього.
Якщо щиро, сказав о.Жозе, то мусимо визнати, що в нашому нутрі існують не лише добрі речі, але й почуття, які потрібно прояснити. Існують патології, зони страждання та інші місця, які потребують Божої руки, щоб бути зціленими. Наш час позначений викривленими прагненнями, що ведуть до легкого осудження інших, капризності та гедонізму. Усе це розвивається в обманливому вихорі, на який має вплив «суспільство споживацтва», яке обіцяє задовольнити усі прагнення людини, ідентифікуючи щастя з насиченістю. Тому часто ми насичені, задоволені, приручені; однак ця насиченість стає «в’язницею бажання».
До потреби свободи молодшого сина, спонукуваного «фальшивими кроками» та «фантазіями всемогутності», додаються паралельно «хворобливі очікування» старшого брата, які дуже легко вселяються також сьогодні й у нас: трудність жити у братерстві, намагання зумовлювати рішення батька, відмова радіти добром іншого. Усе це не дозволяє старшому синові прийняти логіку милосердя.
Далі проповідник наголосив на іншій, не менш важливій проблемі, а саме на заздрості, що також є патологією бажання. Заздрість — це брак любові та безплідні претензії, що роблять нас нещасливими. Протилежною до заздрості поведінкою є вдячність, яка будує та відбудовує світ.
Поряд із синами в цій біблійній розповіді бачимо постать батька, який є іконою милосердя. Він має двох синів і добре розуміє, що повинен ставитись до них по-різному, до кожного мати особливий підхід. «Милосердя не означає дати іншому те, на що він заслужив. Милосердя — це співчуття, доброта, прощення. Це дати більше, вийти поза межі. Це є “надмір любові”, що зціляє рани. Милосердя — це один з атрибутів Бога. Вірити в Бога — це, отже, вірити в милосердя. Милосердя — це Євангеліє, яке потрібно відкривати», — наголосив проповідник, закінчуючи ранкову конференцію для Папи Франциска та членів Римської курії.
За матеріалами: Радіо Ватикану
фінансово.
Щиро дякуємо!
